Глава 18

- Не смій більше лізти не в свою справу! — репетував майстер, повільно змінюючи колір обличчя з багряного на сизий. - Воно могло перекинутися на тебе!
— А що, дивитись, як на моїх очах людина гине? — обурено, але не втрачаючи поважного тону, чинила опір я.
— На допомогу треба було звати!
— То я й зібралася кликати!
- Данно!
- Майстер!
Найчастіше ці ритуальні слова означають, що аргументи для суперечки скінчилися з обох сторін. Дорхе провів мене додому, повів майстра в кабінет і довго з ним про щось розмовляв. А після цієї розмови дракон пішов, а майстер впав у істерику.
— Майстре, а що це таке, ви знаєте? - Вирішила я озвучити своє питання.
- Ні! — гаркнув старий, бухаючись у крісло. — Але знаю, на що воно схоже. І Дорхе зі мною згоден.
Каратай показово прочистив вухо лапою і, зиркнувши на притихлого алхіміка, видав:
— Схоже на малфока чи лярву, тільки посилену в сто разів, — прокаркав птах, пробігшись по столу. — А ще магія смерті задіяна. Це штучно створена погань за допомогою забороненої магії і все це на основі навії.
Кричали на мене в кабінеті майстра. Я сиділа в одному кріслі, майстер вмостився в інше, Каратай крокував по столу, як древній полководець.
- Це не факт, - зітхнув майстер, прикриваючи очі рукою. - Це ще не доведено.
- Не факт, але схоже, - відрізав ворон. — Нав можна підкорити, якщо провести деякі обряди. Відомі випадки, коли дух спаювали з навією. Відомо, коли безтілесна оболонка зберігала сили та свідомість носія.
- А? — я ошелешено дивилася на ворона.
— Друг, закрий дзьоб, будь ласка, — втомлено простогнав Болот. — Це ще їй навіщо?
— А тому, друже, — в’їдливо озвався птах, — що вона, якщо від тебе не дізнається, піде питати в іншого дядька. А той дядько на неї поклав око і в ліжко покласти теж не проти.
- Що? - заревіла я обурено, навіть підскочила.
- Тоо! — передражнив ворон і обернувся до Болота. — Ця змія підколодна свої обручки навколо Дані стискає. Ти ж на неї глянь! Коли вона при кому так блідла і в підлогу дивилася? Та Данка зроду не бентежилася, тим більше наставників! Обскубти його, чи що? Я про Каратая. Стою, дивлюся, думаю, з якого боку розпочати. Каратай мій погляд розгадав, перебіг ближче до Болота, а потім і взагалі на узголів’я його крісла перебрався. Гад. І теж летючий.
- Данно? - запитальне від майстра.
— Та бреше він усе! — брехати, то до кінця.
- А засос у тебе звідки? — висунувся з-за голови майстра ворон.
- Де? - зблідла я і автоматично потяглася до шиї.
Судячи з жадібних очей Каратая, цей пернатий інтриган взяв мене, як би сказали дівчинки з притулку, „на понт“. Запізно усвідомивши свій прокол, спробувала вдати, що розтираю шию. Ага. Всі довкола такі наївні, що прямо сил немає.
- І далеко ви зайшли у вашому „нічого“? — стомлено спитав Болот.
- Ні. У сенсі в нас нічого... У сенсі він не... ми не...
- Добре, - кивнув наставник. - Ти доросла дівчинка, не мені вчити тебе жити.
— Болоте, ти білени об’ївся? - відмер ворон.
— Ні,— майстер так само задумливо дивився на мене. — Я просто вважаю, що Данна сама має право вирішувати, як їй будувати своє життя. Щодо поглядів серед студентів — вони більш ніж вільні. А Данні досі вистачало розуму та витримки не наробити дурниць ще на перших курсах. Чому я повинен щось вселяти їй зараз?
- Ти! Ти бачив цю гадину? Ти...
— Майстер Дорхе поводиться більш ніж коректно в моїй хаті, — викарбував Болот і, помовчавши, добив: — І тільки Данні, а не тобі чи мені вирішувати, вартий він її уваги чи ні. Коли треба буде втрутитись, вона сама скаже. Так?
- Так, - кивнула я. - Дякую, майстер.
— На здоров’я, користуйся, — кивнув майстер і, підвівшись, кинув ворону. — А ти сам не жив і іншим не даєш. Заноза крилата.
— Що б я здох! — промовив Каратай, дивлячись на двері, що зачинилися за Болотом.
— То вже, — знову бухаючись у крісло, кивнула я. — Що там із навією?
- А? — Каратай із шоку виходити не збирався. - Яка навія? Тобі цей змій подобається?
- Не ваша справа, - зло посміхнулася я. - Не хочу це обговорювати. Розкажете, чи мені до Дорхе по лекцію піти?
Мабуть, мене трохи прибило після всіх потрясінь і не виходило говорити спокійно. Але Каратай теж перетнув межу і поліз не в свою справу. Моє життя це моє життя, і лізти в нього я не дозволю нікому. Сама все розповім, якщо захочеться. Каратай зло насупився, зміряв мене поглядом знизу вгору, і почав:
— Існують обряди, здатні закликати давніх духів пекла для виконання деяких доручень. А часом померлі маги здатні змінювати свій дух, віддаючись у владу наві.
— Думаєте, цей теж такий? — Я не дуже розумію, що діється, — спокійніше відповів Каратай. — Але все, що відбувається, дуже схоже на дії чорного, некроманта. Тільки мій орден наділений знаннями для воскресіння та перетворення духу.
— Але ж дух відроджується без магічних сил. Чи ні?
— Як знати, — зітхнув птах. — Іноді сильне бажання чогось здатне народжувати таке, що й для наві — новина. Неможливого немає, як ти знаєш. Є маловивчене. - Але невже ніколи раніше ніхто такого не робив? - Здивувалася я.
— Раніше про це не було чути, — поправив мене ворон. — Але ж тисячі божевільних уже намагалися підкорити собі тонкий світ. І найчастіше це робилося з корисливою метою.
- Заради сили? - осяяло мене.
— Сила залишає тіло разом із іскрою життя, — погодився ворон. — Але ж позбавлення сили рідко веде до смерті. Смерть завжди позбавляє сили тіло.
— Але й воскресити дух разом із силою неможливо.
- Так, сила гине в той момент, як душа покидає тіло, - погодився ворон. — Магія тримається якраз за тіло, а не за душу. Тому дивно, що випиті маги були позбавлені і життя, і сили.
— А може, сила якраз потрібна тілу, а ось уже життя магів забирала нав, що в ньому живе, — припустила я.
— Цілком логічно, якщо дивитися на факти, — погодився зі мною ворон.
— Отже, серед нас є маг, який добровільно віддав себе на поживу наві? — здивовано спитала я швидше в себе, ніж у ворона. — Ще й убиває своїх!
- Що тебе дивує? Не всі згодні жити за встановленими правилами. А зраджують найчастіше свої, — Каратай тяжко зітхнув. — У спину вдарити завжди легше, якщо тобі доручили її прикривати. І відібрати життя легше в друга, який від тебе і не чекає нападу.
Я розгублено прикусила губу. Якщо це правда, то той, хто навмисне пустив у тіло зло — псих. А передбачити дії психа не може навіть він сам, не кажучи вже про сторонніх. Якщо він мститься, то його ще можна прорахувати, а от якщо жертви є випадковими?
— Майстер, ви теж думаєте, що це якийсь ненормальний?
- Думаю, і це погано. Ловити щура складно, а скаженого ще складніше. Але психи рано чи пізно оступаються. Сподіваюся, Дорхе впорається, поки у нас ще не всі вулиці завалені трупами.
Мда, оце справи. Шукали нав, нарвались на зрадника чи маніяка, який вбиває собі подібних. Моторошно, ніби канібал у місті завівся. І найстрашніше – як дізнатися, що їм рухає? Як з’ясувати мотив?