Глава 17

Сковорода нестерпно чадила, наче десь у її чавунних стінах причаївся злий вогняний демон. Я чистила її раз у раз, а дим як йшов, так і йшов. Та й нехай, зате млинці на ній були чудовими. Сьогодні на господарстві в лавці залишилася я, бо заліків не було, лекцій не було, а іспити ще були попереду, тож, як то кажуть, без варіантів. Вільха і В’яз вирушили в паломництво до ринку, майстер із самого ранку (а може, й з ночі) сидів у підвалі тихо, як мишка, що змушувало мене заглядати до нього для перевірки разів з двадцять. Як результат, майстер замкнувся на ключ. Нервовий якийсь, а я ж хвилююся.
Хміль на рибалку вирушив, подарувавши слабку надію на карасіків до вечері. Я озброїлася тазом з рідким тістом, черпаком ​​та терпінням, маючи намір спекти цілу гору млинців. Каратай влаштувався на печній затулці, хижо стежачи за процесом, сподіваючись, що якщо не перший, то хоч десятий млинець буде грудкою. Майстру сьогодні не щастило, всі млинці у мене були рівні, тонкі, у дрібних пухирцях, як мереживо. Розливаючи тісто по чавунній гладіні, я раз у раз ловила себе на думці, що у відчинені кухонні двері щоразу поглядаю на вулицю, яку було трохи видно у вікнах крамниці. Навіщо? Сама не знаю. Можливо, сподіваючись, що побачу знайому довготелесу постать у чорному? Безглуздо? Так, безглуздо.
А найдурніше, що я не знала, чого боюся більше: що він прийде або що більше ніколи не навідається до нас. І де логіка? Доводилося визнати, що мені до болю не вистачало цього найдокучливішого у світі дракона. І страшно від того, що він продовжить усі свої викрутаси, що були до цього. Млинець засмажився і я перевернула його на інший бік, механічно, навіть не віддаючи звіту в дії. І що мені робити? Я задумливо вивчала пухирчастий млинець, але відповідь на ньому проступати відмовлялася. У голові роїлося так багато питань до самої себе, що вона ось-ось готова була піти кругом. Чи я боюся дракона? Так. Чи подобається мені Дорхе? Він умів подобатися, умів захоплювати, чарувати.
А я? Чим я могла зачепити його? Я шумно видихнула, намагаючись вгамувати нервове тремтіння в руках, розгублено глянула на вогонь під сковородою. Теплий, принадний, гарячий, здатний зачаровувати, притягувати. Здатний зігріти, захистити, але варто присунутися ближче і необережно торкнутися – обпалить. Ось і дракон такий самий. Привабливий і небезпечний, збуджуючий бажання опинитися до нього ближче, але варто наблизитися впритул — опалити. А то й випалить, залишивши шрами до кінця життя.
І саме це в драконі як притягувало, так і лякало до гикавки. А ще більше мене лякали власні почуття, які з кожним днем ​​з симпатії перероджуються в щось на кшталт одержимості. І зрозуміти, чого в цій одержимості більше - страху перед нестримністю Дорхе або моєї слабкості до нього - я не могла. Те, як я реагувала на дракона, мене дратувало, дратувала слабкість, залежність, безвольність і готовність пробачити будь-яку провину. Ось навіть тепер, після того, що викидав дракон, я не могла його забути. І всіляко намагалася знайти виправдання його вчинку. І навіть шукала.
Це лякало куди більше, ніж його настрій, що вічно змінювався. Мене лякало те, як легко поряд з ним я забувала про обережність і як легко він знаходить можливість розташувати мене до себе. І на жаль, з кожним днем ​​я відчувала у собі дедалі більшу готовність піти на поводу у своїх почуттів.
— Горить, — прокаркав ворон.
- А? - Я сфокусувала зір на Каратаї.
Дим у кухні згустів, пахло гаром, сковорода сумно тріщала.
- Бе! - передражнив мене Каратай.
- Млинець, кажу, горить! Заснула, чи що?
Млинець на сковороді сумно потріскував і скукожувався, з золотавого стаючи вугільно-чорним. Ось і грудкою, як майстер і замовляв.
— Даня, що ти другий день як мішком прибита? - прокаркав ворон, дивлячись, як я відкладаю млинець на стіл.
Птахам згодую.
- Не виспалася, - виливаючи нову порцію тіста, буркнула я.
- Угу, - закивав ворон. — А чим же ти вночі займаєшся, що спати ніколи?
— Читаю, — збрехала я.
- Ну так, ну так, - закивав птах. — А я Болоту казав, що нічого змію до хати запрошувати.
- Майстер!
- Що? Я ті не Болот, це він у нас як із реальності випав, так назад і не повернувся. Я що, не бачу, що з тобою діється?
— Млинець хочете? — ласкаво запропонувала я, знімаючи верхній та промаслений млинець зі стопки.
- Ой, Даня-Даня! — простогнав ворон, але млинець схопив.
Старий ненажера. Далі смаження млинців ми продовжили мовчки. Тремкнув дзвіночок у лавці. Коли я тільки приїхала жити до майстра, мене дивувало дивне планування крамниці. Але, проживши пару днів, зрозуміла, навіщо все так було зроблено. Тут не було звичного поділу на повністю житлову частину будинку і лавку, тут все ніби перетікало одне в одне, а торгова зала заміняла моїм домашнім вітальню. В одному кутку магазину — стійка з полицями трав, настоїв, мазей і притирань, там же біля стійки двері в комору з інгредієнтами.
В іншому кінці зали стіл і дві обкладені подушками лави, поставлені кутом, де так зручно пити чай і розмовляти з рідними, або з сусідом, що зайшов у гості, або з клієнтом, поки той чекає термінове замовлення. Двері на кухню знаходилися тут же, під сходами на другий поверх, тож, клопочучись по господарству, можна було спокійно спостерігати за тим, хто прийшов до крамниці.
З кухні вже можна було потрапити до їдальні, а також тут розташовувалась комора з продуктами. Отже, де б хто не сидів, вийти до гостя завжди було кому. Навіть люк у підвал причаївся за стійкою, прикритий килимком (хоча хто в здоровому глузді туди полізе?). Виняток становили кабінет майстра та спальні, але ми всі рідко сиділи нагорі, здебільшого товклися у нижньому ярусі будинку. Вільха на кухні, В’яз та Хміль у залі біля стійки, майстер у підвалі, я за столом над книгами. Кожен зайнятий своєю справою, але завжди готовий приділити увагу справі спільній.
- Мир вашому дому! — долинуло з порога.
Я прибрала сковороду з вогню і, витираючи фартухом руки, потупала до зали. Каратая покликала з собою. Дурна я, чи що, залишати цього нахабу з млинцями наодинці? Ворон випурхнув із кухні і сів на підвіконня, роздивляючись перехожих. Любить він цю гру.
— Добрий день, майстер Бус, промовила я до гостя.
 Чоловік привітно мені посміхнувся, зайнявши своєю кремезною фігурою весь дверний отвір. Поклавши руку на серце, Бус мені завжди подобався. Може, тому, що я на нього як на чоловіка не заглядалася, а він ставився до мене, як до сестри, стосунки у нас зав’язалися теплі, я навіть сказала б, приятельські. Я звикла до його трохи розв’язної манери спілкування, на підколки не реагувала, від компліментів не бентежилася, на жарти не ображалася. Бус був дуже схожий на Дорхе, але тільки з драконом я так спокійно розмовляти не могла.
— А чи не продасте мені чаю, пані? — пафосно промовив чоловік.
- Чого ж не продати, продам, - в тон йому відповіла я. - А якого?
— А ооон того, з волошками, — спираючись на стійку, Бус тицьнув пальцем на одну з банок. — І протизапальну мазь.
— Захворіли? Поранили? — захвилювалась я, забираючись на драбинку.
— Це не мені, — зітхнув напівволот, — у Яра рани розболілися застарілі.
— Ну, хоч хтось цій зміюці шкуру зіпсував... давно пора, — озвався ворон.
- Майстер! - Розлютилася я. - Вам не соромно?
— Ні, — гордо задерши дзьоб, промовив ворон.
Я погрозила ворону кулаком, натякаючи на гостре отруєння з моєю допомогою, якщо майстер не приділить своєї живої уваги навколишнім окрасам.
- А які симптоми? — уже риючись на потрібній полиці, пискнула я. Руки стали тремтіти від хвилювання. - Болі, жар?
- Симптоми? — Бус замислився. — Погано йому, тільки він же злий, його спитаєш, а він одразу дибки. Загалом нервовий.
Каратай злісно крекнув, але, помітивши мій напружений погляд, знову почав зображати опудало. Я рішуче пірнула в ящик із банками, вивуджуючи потрібну мазь. Хоча, по-хорошому, рани потрібно промити, прочистити, зашити та обробити. А не пити погань всяку.
— А ще настоянку глушить відрами. А від неї він зовсім поганий робиться, — продовжував мовити Бус, спілкуючись із моєю п’ятою точкою.
- Яку настоянку? — так само до половини занурена в ящик, уточнила я.
— А дідько її зрозумій. Тільки мозок зносить на раз-два. Веля дуже турбується, що Яр зовсім розкисне.
— А Веля тут до чого? - Здивувалася я, виринаючи з торгових засіків.
— Так Яр його дядьку обіцяв хребет вирвати, якщо той хлопця ще раз чіпатиме, — пояснив Бус. — Ну, Яр, якщо обіцяв, зробить. Тепер Велька за ним, як пришитий, ходить. Ось на службу проситься.
— А хіба вдова Альтьє до майстра не ходила вести господарство? - І навіщо я тільки ляпнула?
- Ходила. Тільки, знаєш, чужа баба в хаті... пробач, жінка, — виправився Бус. — Вона ж без чоловіка років зо три, от і почала навколо Яра ввиватися. Він її спровадив.
Я знову зло рипнула зубами. Спровадив, як же. Покористувався, а потім спровадив. Образа на дракона почала знову підніматися в серці.
- Там історія неприємна вийшла. Востаннє вона трохи сама роздягатися перед ним не стала, — продовжував мовити Бус. — Трохи в ліжко не стрибнула.
— Бідолашний, від баби відбитися не зміг! - Знущально видав ворон.
— Ну, не бити ж йому її, — знизав плечима Бус. — Жінка ледь із сукні не вискочила, на шию кинулася.
- А він і радий! — крекнув ворон.
Стражник важко зітхнув і стомлено похитав головою. Я весь цей час, завмерши, слухала його промову, тепер почала жваво зображати пошуки потрібної тари для чаю.
— На Яра тут багато жінок око накинули, — гордо сказав Бус, ніби то була його заслуга.
— Скоріше він, — втрутився, не втримавшись, Каратай. — Щоб йому косоокість заробити... інкуб лускатий! Ходить та ходить.
- Куди ходить? - не зрозумів стражник.
- До нас! - каркнув ворон. — А у нас дівчина на виданні.
Банка випала з моїх рук і з гуркотом покотилася по стільниці, Бус спритно впіймав тару на своєму краю прилавка і з усмішкою глянув на мене. Спробувала зробити простіше обличчя і почала відсипати чай.
— Ну, адже він до майстра ходить, — з дивною усмішкою повідомив Бус.
— Так... — відкрив дзьоб Каратай.
- Так, абсолютно правильно, - перебила я ворона.
— Хоча, Яр не найгірший наречений на околиці, — лукаво посміхаючись, погодився Бус. — Та, кого Яр назве своєю, буде щасливицею.
- Ага. Щасливою володаркою гіллястих рогів вона буде, — озвався Каратай. — Усім на заздрість.
— Даремно ви так, майстре, — похитав головою Бус. — Ви не знаєте Яра. Це він на вигляд такий шебутний. Я його не один рік знаю. Він зовсім не той, що на вигляд.
— Ага, ще гірше, — не вгавав ворон.
- Його серйозність - це як мій розум, - посміхнувся Бус, - важко повірити, що він є, якщо не знаєш мене близько.
Я мовчки відсипала чай із банки на ваги, вслухаючись у слова Буса. І ось з’явилася в мене така невиразна підозра. Підозра, що вся ця бесіда починалася з однією метою — розповісти мені, який Дорхе добрий. І питання – навіщо? Чи не на його, тобто Дорхе, прохання? Нашу розмову перервав стукіт з-під підлоги в люк, потім розгублене „ой“ від Болота, приглушене дошками підлоги. Як не вчасно! Я тяжко зітхнула і скосила очі на люк.
— Майстер, ви ж ключі забрали з собою, — нагадала я наставникові.
- Наче, - невпевнено простягнув майстер. - Кхе, кхе.
Загубив. Це я з його винуватого голосу почула. Як можна втратити ключі у підвалі, куди ніхто не заходив? Не знаю, але це таємниця, яку майстер нікому не відкриває. Він примудряється втратити не тільки таку дрібницю, він і стілець один раз загубив. Ми його досі так і не знайшли. Отакий у нас будинок — суцільні загадки.
— А де запасний? — втрутився Каратай.
- Ееєєєє. Так я запасні й узяв, — приречено зізнався майстер.
— Це ж другий зв’язок за тиждень, — зітхнув ворон. — Друг, ти скоро голову дорогою в лабораторію втратиш.
— А чим це смердить? - Ожив Бус. - Сірка?
- Ага. Загорілося тут трохи, — озвався Болот і поспішив заспокоїти. — Я вже все загасив... тільки багато диму.
- Ох, майстер! - Виймаючи шпильку з волосся, зітхнула я. — Добре, що я є.
— Дааааа, твоє життя з малолітньою поганню має і свої плюси, — закивав Каратай, злітаючи на люк підвалу.
— Не називайте їх так, — обсмикнула я майстра. — Якщо дитині не пощастило народитися у нормальній родині — це не її провина.
- А красти обов’язково? Вибору, чи що, немає?
— Іноді вибір за дітей роблять інші, — копирсаючись у замку шпилькою, зітхнула я.
— Зате Данна має корисні навички, — підтримав мене Бус.
Замок клацнув, і я потягла за кільце люка, відкриваючи кришку. Накладена замова не дала диму вийти назовні. Але ось запах... Мда. Запах зупинити не можна нічим.
- Пфе, - сказав майстер, до половини висунувшись з люка і лягаючи на підлогу. — Рідкісна гидота.
— Згоден, — затискаючи носа, погодився Бус, а потім нахилився, допомагаючи Болоту вибратися.
Люк ми благополучно закрили, я його ще й килимком прикрила. Але на жаль, у залі повис задушливий аромат варених яєць... десятків так п’ятсот.
- А в мене ще купа справ, - закриваючи обличчя рукавом, прогугнявив Бус, зриваючись до виходу.
- А в мене млинці, - кинувшись до кухні, вигукнула я. Услід почувся тупіт майстра і шелест крил.
Всі так швидко рвонули в бік кухні, що я навіть дивувалася. А майстру навіть простріл не завадив вирватися вперед. Двері щільно прикрили, лавку відчинили навстіж (злодій у неї навіть під страхом смерті не поткнеться, при такому ароматі!), під двері поклали ганчірку, вікна в кухні теж відчинили і навіть ароматну свічку запалили. Запах невдовзі чи то вивітрився, чи то вже став звичним.
Незабаром повернулися Вільха і В’яз, і нам довелося вислуховувати стогнання боровички з приводу розгильдяйства майстра Болота і про те, що всі ми колись весело злетимо в повітря. Потім прийшов Хміль і наша радість розчинилася остаточно. Вечір пройшов в оточенні риб’ячої луски і кишок, які ми похмуро вичищали з того рясного улову, що приволік боровичок. Аромат сірководню був безжально витіснений рибним смородом, що затопив увесь будинок від підвалу до горища. На мене так сірка пахне приємніше... Хоча, лягаючи спати, я взагалі вже не відчувала запахів.