Глава 17

Сковорода нестерпно чадила, наче десь у її чавунних стінах причаївся злий вогняний демон. Я чистила її раз у раз, а дим як йшов, так і йшов. Та й нехай, зате млинці на ній були чудовими. Сьогодні на господарстві в лавці залишилася я, бо заліків не було, лекцій не було, а іспити ще були попереду, тож, як то кажуть, без варіантів. 

Вільха і В’яз вирушили в паломництво до ринку, майстер із самого ранку (а може, й з ночі) сидів у підвалі тихо, як мишка, що змушувало мене заглядати до нього для перевірки разів з двадцять. Як результат, майстер замкнувся на ключ. Нервовий якийсь, а я ж хвилююся. 

Хміль на рибалку вирушив, подарувавши слабку надію на карасиків до вечері. Я озброїлася тазом з рідким тістом, черпаком ​​та терпінням, маючи намір спекти цілу гору млинців. Каратай влаштувався на печній затулці, хижо стежачи за процесом, сподіваючись, що якщо не перший, то хоч десятий млинець буде грудкою.

 Майстру сьогодні не щастило, всі млинці у мене були рівні, тонкі, у дрібних пухирцях, як мереживо. Розливаючи тісто по чавунній гладіні, я раз у раз ловила себе на думці, що у відчинені кухонні двері щоразу поглядаю на вулицю, яку було трохи видно у вікнах крамниці. Навіщо? Сама не знаю. Можливо, сподіваючись, що побачу знайому довготелесу постать у чорному? Безглуздо? Так, безглуздо. 

А найдурніше, що я не знала, чого боюся більше: що він прийде або що більше ніколи не навідається до нас. І де логіка? Доводилося визнати, що мені до болю не вистачало цього найдокучливішого у світі дракона. І страшно від того, що він продовжить усі свої викрутаси, що були до цього. 

Млинець засмажився і я перевернула його на інший бік, механічно, навіть не віддаючи звіту в дії. І що мені робити? Я задумливо вивчала пухирчастий млинець, але відповідь на ньому проступати відмовлялася. У голові роїлося так багато питань до самої себе, що вона ось- ось готова була піти кругом. Чи я боюся дракона? Так. Чи подобається мені Дорхе? Він умів подобатися, умів захоплювати, чарувати. 

А я? Чим я могла зачепити його? Я шумно видихнула, намагаючись вгамувати нервове тремтіння в руках, розгублено глянула на вогонь під сковородою. Теплий, принадний, гарячий, здатний зачаровувати, притягувати. Здатний зігріти, захистити, але варто присунутися ближче і необережно торкнутися – обпалить. 

Ось і дракон такий самий. Привабливий і небезпечний, збуджуючий бажання опинитися до нього ближче, але варто наблизитися впритул — опалить. А то й випалить, залишивши шрами до кінця життя. 

І саме це в драконі як притягувало, так і лякало до гикавки. А ще більше мене лякали власні почуття, які з кожним днем ​​з симпатії перероджуються в щось на кшталт одержимості. І зрозуміти, чого в цій одержимості більше — страху перед нестримністю Дорхе або моєї слабкості до нього — я не могла. 

Те, як я реагувала на дракона, мене дратувало, дратувала слабкість, залежність, безвольність і готовність пробачити будь- яку провину. Ось навіть тепер, після того, що викидав дракон, я не могла його забути. І всіляко намагалася знайти виправдання його вчинку. І навіть шукала. 

Це лякало куди більше, ніж його настрій, що вічно змінювався. Мене лякало те, як легко поряд з ним я забувала про обережність і як легко він знаходить можливість розташувати мене до себе. І на жаль, з кожним днем ​​я відчувала у собі дедалі більшу готовність піти на поводу у своїх почуттів. 

— Горить, — прокаркав ворон. 

— А? — Я сфокусувала зір на Каратаї. 

Дим у кухні згустів, пахло гаром, сковорода сумно тріщала. 

— Бе! — передражнив мене Каратай. — Млинець, кажу, горить! Заснула, чи що? 

Млинець на сковороді сумно потріскував і скукожувався, з золотавого стаючи вугільно- чорним. Ось і грудка, як майстер і замовляв. 

— Даня, що ти другий день як мішком прибита? — прокаркав ворон, дивлячись, як я відкладаю млинець на стіл. 

Птахам згодую. 

— Не виспалася, — виливаючи нову порцію тіста, буркнула я. 

— Угу, — закивав ворон. — А чим же ти вночі займаєшся, що спати ніколи? 

— Читаю, — збрехала я. 

— Ну так, ну так, — закивав птах. — А я Болоту казав, що нічого змію до хати запрошувати. 

— Майстер!

— Що? Я ті не Болот, це він у нас як із реальності випав, так назад і не повернувся. Я що, не бачу, що з тобою діється? 

— Млинець хочете? — ласкаво запропонувала я, знімаючи верхній та промаслений млинець зі стопки. 

— Ой, Даня- Даня! — простогнав ворон, але млинець схопив. 

Старий ненажера. Далі смаження млинців ми продовжили мовчки. Тремкнув дзвіночок у лавці. Коли я тільки приїхала жити до майстра, мене дивувало дивне планування крамниці. Але, проживши пару днів, зрозуміла, навіщо все так було зроблено. 

Тут не було звичного поділу на повністю житлову частину будинку і лавку, тут все ніби перетікало одне в одне, а торгова зала заміняла моїм домашнім вітальню. 

В одному кутку магазину — стійка з полицями трав, настоїв, мазей і притирань, там же біля стійки двері в комору з інгредієнтами. 

В іншому кінці зали стіл і дві обкладені подушками лави, поставлені кутом, де так зручно пити чай і розмовляти з рідними, або з сусідом, що зайшов у гості, або з клієнтом, поки той чекає термінове замовлення. Двері на кухню знаходилися тут же, під сходами на другий поверх, тож, клопочучись по господарству, можна було спокійно спостерігати за тим, хто прийшов до крамниці. 

З кухні вже можна було потрапити до їдальні, а також тут розташовувалась комора з продуктами. Отже, де б хто не сидів, вийти до гостя завжди було кому. Навіть люк у підвал причаївся за стійкою, прикритий килимком (хоча хто в здоровому глузді туди полізе?). 

Виняток становили кабінет майстра та спальні, але ми всі рідко сиділи нагорі, здебільшого товклися у нижньому ярусі будинку. Вільха на кухні, В’яз та Хміль у залі біля стійки, майстер у підвалі, я за столом над книгами. Кожен зайнятий своєю справою, але завжди готовий приділити увагу справі спільній.