Глава 16

— Ще сухарик закинь, — попросив з банки Єрмалай, — он той, з горішками. 

Гомункул задоволено мружився на сонечку у свіжовитертій банці, блаженно потягуючи чай через соломинку. Єрмалай так зрадів моїй появі в кабінеті Нуки, що ледь не перекинув на радощах свою оселю з полиці. Я, як і обіцяла, протерла банку, вимила Єрмалашкіну полицю, а потім запропонувала гомункулу, що разомлів на сонечку, випити чайку на честь нашої з ним зустрічі.

 Вживав Єрмалай здебільшого рідку або кашоподібну їжу, тому сухар спокійно розкисав в іншій мисочці, поки гомункул насолоджувався солодким чаєм. 

— Чого така кисла? — затискаючи соломинку пальцем, спитав чоловічок. — Образив хтось? 

— Ні, — я розгублено побовтала сухариком у чашці і, втративши до нього інтерес, поклала відпочивати на блюдце. — Просто не виспалася. 

— Ага, — кивнув гомункул. — І заревана така просто так, на честь чудової погоди.

— Чим не привід, — усміхнулася я чоловічку, машинально поправляючи рукава сукні, позиченої мені подружкою.— Сльози радості. 

— Ясно, — зітхнув чоловічок. — Не хочеш не кажи. Тільки в собі тримати теж не вихід, тільки гіркота сильніше робиться. Дякую, що зайшла. 

— Я обіцяла. 

— Ага, обіцяють усі, — реготав чоловічок. — А от коли виконувати...Виходить, що одна ти така сумлінна. Мало хто про тебе пам’ятає, коли ти просто експонат у банці. 

Я задумливо цедила чай, поглядаючи на Єрмалая. Як це, жити ось так, сидячи все життя в банці і не маючи шансу щось змінити? А найстрашніше — усвідомлювати, що це не твій вибір. Вивели, помістили і все, знай собі стій на столі для вивчення студентами. Бр... 

— Єрмалаша, а чому в тебе немає пари? 

— По качану, — пирхнув гомункул. — Ти знаєш, скільки таке задоволення, як я, коштує? Нас вивести ціла проблема, і дохнемо... у сенсі, вмираємо ми часто. Загалом нерентабельно. 

— Але ж ти цінний експонат, міг би вимагати. Думаю, заради тебе Нука розщедрився б. 

Гомункул знову перестав тягнути чай із соломинки, задумливо глянув у віконце, побовтав рукою в рідині, піднявши з дна банки сірий осад, знову глянув на мене. 

— Вона в мене була, — тихо сказав чоловічок. — Ми з однієї партії зародились. Маленька така, менша за мене. Весела, розумна, найкраща серед виводка була.

 Гомункул знову замовк і дивився у вікно. І питати було вже не потрібно, адже зрозуміло, що її не стало. Гомункули і справді ніжні створіння, що гинуть від найменшого протягу або інфекції, тому й живуть в асептичному розчині, в щільно закупореній банці. 

— А як спробувати ще раз? – тихо запропонувала я. — Може ще... 

— Нука пропонував, — відмахнувся гомункул. — Тільки я не хочу. Другої такої точно не вийде. А ще гірше, якщо знову таке саме вийде, як і з першою. Краще я вже якось сам собою. Я тільки про одне шкодую, що коли міг, промовчав і не признався. Дивився, соромився і мовчав. А коли зважився — усе вже... Так завжди буває, живеш увесь такий йоршистий, а як зустрінеш ту, що в серце запала, то одразу язик колом, руки граблі. Несеш повну нісенітницю... недоумок недоумком. 

А в мене в мозку спливли слова дракона: „Те, що трапилося, для мене самого було потрясінням. Ще жодного разу тваринне не брало в мені гору з такою силою. Мій самоконтроль дає збій тільки в твоїй присутності“.

 І відразу відігнала це видіння. Занадто велика спокуса піддатися такій солодкій фантазії. Тепер, коли злість на дракона потихеньку стихала, мене почали мучити і роздирати сумніви. Згадки, домисли, які змушують щоразу прокручувати ті події, шукаючи підтвердження моєї теорії. 

— Вибач, не хотіла тебе засмутити. 

— Нічого, — відмахнувся Єрмалай. — Я вже звикся якось. Нука, знову ж таки, нудьгувати не дає. Ждан ось заходить на вогник. Ти теж не забуваєш. Живу помаленьку. 

— А можеш мене трохи проконсультувати? 

Гомункули напрочуд освічені істоти. Швидко навчаються, швидко запам’ятовують, примудряються тримати в пам’яті стільки цінної інформації, що будь- яка людина від таких обсягів уже давно з’їхала б з глузду. Тим вони й цінуються. 

— Валяй! 

— От скажи, що такого має статися з каменем- накопичувачем, щоб випалити його, принагідно вбивши мага? 

— Хм? Навіщо тобі це знати? Слава першовідкривача спокою не дає? 

— Просто цікаво. Що таке сталося з тими, хто загинув? Що це за така нав на них напала? 

— Це ти в Дорхе спитай, він тобі докладну лекцію прочитає. З жартами, примовками та попутним створенням докладного фантома. А я думаю, що це не нав. 

Репліку про Дорха я благополучно пропустила повз вуха, а ось друга частина фрази мене зацікавила: 

— Чому не нав?

— А тому, що нав нападає, як хижак, — пояснив гомункул. — Чекає, вистежує та нападає. І вона п’є життєві сили. А для цього звичайні люди більше підходять. У них і сили цієї завалися, і вони не можуть відбиватися. І ось скажи мені, яка нав в своєму розумі попреться туди, де її пришибут тут же? 

— Шалена чи хитра. І та, якій люди не підходять. 

— Ось. Значить їй потрібна не просто життєва сила, а магічна. Питання — хто це такий, кому для життя потрібна магічна сила і як його зловити? 

— І хто це? 

— А дідько його знає. Немає серед наві такого гурмана, щоб він тільки магами харчувався. 

— Виходить, це не нав, — тупо простягла я. — Але й не демон. Їм для харчування також люди більше підходять. Їм потрібні емоції, вади, пристрасті. І знову ж таки, мороки менше. 

— А Болот тобі нічого не розказує? — реготнув гомункул. 

— Неа. Відмахнеться, і давай по полицях нишпорити. Ти ж його знаєш, він взагалі на цю тему говорити не любить. А мене й на версту до такої літератури не підпустить. А в бібліотеці з полиці книгу не стягнеш. Ось я й збираю знання по крупинці. 

— І правильно, що не підпускає. Нема чого тобі таке читати, там не кожен рядок читати можна, не кожне ім’я вимовляти, краще до цих книг взагалі не наближатися. Ти в Дорхе спитай. Не даремно до нас молодого наставника прислали. Толковий мужик, освідчений у цій сфері, знає багато, ділиться знаннями охоче. З Болотом, знову ж таки, здружився. У гості ходить.