Глава 16

— Ще сухарик закинь, — попросив з банки Єрмалай, — он той, з горішками. Гомункул задоволено мружився на сонечку у свіжовитертій банці, блаженно потягуючи чай через соломинку. Єрмалай так зрадів моїй появі в кабінеті Нуки, що ледь не перекинув на радощах свою оселю з полиці. Я, як і обіцяла, протерла банку, вимила Єрмалашкіну полицю, а потім запропонувала гомункулу, що разомлів на сонечку, випити чайку на честь нашої з ним зустрічі. Вживав Єрмалай здебільшого рідку або кашоподібну їжу, тому сухар спокійно розкисав в іншій мисочці, поки гомункул насолоджувався солодким чаєм.
— Чого така кисла? — затискаючи соломинку пальцем, спитав чоловічок. — Образив хтось?
— Ні, — я розгублено побовтала сухариком у чашці і, втративши до нього інтерес, поклала відпочивати на блюдце. — Просто не виспалася.
- Ага, - кивнув гомункул. — І заревана така просто так, на честь чудової погоди. — Чим не привід, — усміхнулася я чоловічку, машинально поправляючи рукава сукні, позиченої мені подружкою. - Сльози радості.
— Ясно, — зітхнув чоловічок. - Не хочеш не кажи. Тільки в собі тримати теж не вихід, тільки гіркота сильніше робиться. Дякую, що зайшла.
- Я обіцяла.
— Ага, обіцяють усі, — реготав чоловічок. — А от коли виконувати... Виходить, що одна ти така сумлінна. Мало хто про тебе пам’ятає, коли ти просто експонат у банці.
Я задумливо цедила чай, поглядаючи на Єрмалая. Як це, жити ось так, сидячи все життя в банці і не маючи шансу щось змінити? А найстрашніше — усвідомлювати, що це не твій вибір. Вивели, помістили і все, знай собі стій на столі для вивчення студентами. Бр...
— Єрмалаша, а чому в тебе немає пари?
— По качану, — пирхнув гомункул. — Ти знаєш, скільки таке задоволення, як я, коштує? Нас вивести ціла проблема, і дохнемо... у сенсі, вмираємо ми часто. Загалом нерентабельно.
— Але ж ти цінний експонат, міг би вимагати. Думаю, заради тебе Нука розщедрився б.
Гомункул знову перестав тягнути чай із соломинки, задумливо глянув у віконце, побовтав рукою в рідині, піднявши з дна банки сірий осад, знову глянув на мене. — Вона в мене була, — тихо сказав чоловік. — Ми з однієї партії зародились. Маленька така, менша за мене. Весела, розумна, найкраща серед виводка була. Гомункул знову замовк і дивився у вікно. І питати було вже не потрібно, адже зрозуміло, що її не стало. Гомункули і справді ніжні створіння, що гинуть від найменшого протягу або інфекції, тому й живуть в асептичному розчині, в щільно закупореній банці.
— А як спробувати ще раз? – тихо запропонувала я. - Може ще...
— Нука пропонував, — відмахнувся гомункул. - Тільки я не хочу. Другої такої точно не вийде. А ще гірше, якщо знову таке саме вийде, як і з першою. Краще я вже якось сам собою. Я тільки про одне шкодую, що коли міг, промовчав і не признався. Дивився, соромився і мовчав. А коли зважився — усе вже... Так завжди буває, живеш увесь такий йоршистий, а як зустрінеш ту, що в серце запала, то одразу язик колом, руки граблі. Несеш повну нісенітницю... недоумок недоумком.
А в мене в мозку спливли слова дракона: „Те, що трапилося, для мене самого було потрясінням. Ще жодного разу тваринне не брало в мені гору з такою силою. Мій самоконтроль дає збій тільки в твоїй присутності“. І відразу відігнала це видіння. Занадто велика спокуса піддатися такій солодкій фантазії. Тепер, коли злість на дракона потихеньку стихала, мене почали мучити і роздирати сумніви. Згадки, домисли, які змушують щоразу прокручувати ті події, шукаючи підтвердження моєї теорії.
— Вибач, не хотіла тебе засмутити.
— Нічого, — відмахнувся Єрмалай. — Я вже звикся якось. Нука, знову ж таки, нудьгувати не дає. Ждан ось заходить на вогник. Ти теж не забуваєш. Живу помаленьку.
— А можеш мене трохи проконсультувати?
Гомункули напрочуд освічені істоти. Швидко навчаються, швидко запам’ятовують, примудряються тримати в пам’яті стільки цінної інформації, що будь-яка людина від таких обсягів уже давно з’їхала б з глузду. Тим вони й цінуються.
- Валяй!
— От скажи, що такого має статися з каменем-накопичувачем, щоб випалити його, принагідно вбивши мага?
- Хм? Навіщо тобі це знати? Слава першовідкривача спокою не дає?
- Просто цікаво. Що таке сталося з тими, хто загинув? Що це за така нав на них напала?
— Це ти в Дорхе спитай, він тобі докладну лекцію прочитає. З жартами, примовками та попутним створенням докладного фантома. А я думаю, що це не нав.
Репліку про Дорха я благополучно пропустила повз вуха, а ось друга частина фрази мене зацікавила:
- Чому не нав?
— А тому, що нав нападає, як хижак, — пояснив гомункул. — Чекає, вистежує та нападає. І вона п’є життєві сили. А для цього звичайні люди більше підходять. У них і сили цієї завалися, і вони не можуть відбиватися. І ось скажи мені, яка нав в своєму розумі попреться туди, де її пришибут тут же?
— Шалена чи хитра. І та, якій люди не підходять.
- Ось. Значить їй потрібна не просто життєва сила, а магічна. Питання — хто це такий, кому для життя потрібна магічна сила і як його зловити?
— І хто це?
— А дідько його знає. Немає серед наві такого гурмана, щоб він тільки магами харчувався.
— Виходить, це не нав, — тупо простягла я. - Але й не демон. Їм для харчування також люди більше підходять. Їм потрібні емоції, вади, пристрасті. І знову ж таки, мороки менше.
— А Болот тобі нічого не розказує? - реготнув гомункул.
- Неа. Відмахнеться, і давай по полицях нишпорити. Ти ж його знаєш, він взагалі на цю тему говорити не любить. А мене й на версту до такої літератури не підпустить. А в бібліотеці з полиці книгу не стягнеш. Ось я й збираю знання по крупинці.
- І правильно, що не підпускає. Нема чого тобі таке читати, там не кожен рядок читати можна, не кожне ім’я вимовляти, краще до цих книг взагалі не наближатися. Ти в Дорхе спитай. Не даремно до нас молодого наставника прислали. Толковий мужик, освідчений у цій сфері, знає багато, ділиться знаннями охоче. З Болотом, знову ж таки, здружився. У гості ходить.
- Не хочу.
- Що так? — лукаво примружився Єрмалай. - Чіпляється?
— Ні, — знизала я плечима. — Дратує.
— Дратує, що не чіпається? — розреготався гомункул.
— Ну, тебе, — образилася я. — Вічно ти зі своїми жартами.
- А що? Дурень, якщо не чіпляється. Ти серед цих дуреп у маминих спідницях найтямущіша.
— Ось дякую тобі за комплімент.
— Їж, не забризкайся, — пирхнув Єрмалай. — Нічого, Данку, і на твоїй вулиці віз із бубликами перекинеться. Знайдеш собі пару.
— Та не потрібен мені ніхто.
- Потрібен. Нам усім хтось потрібен. Такий, щоби душа відігрілася. Це під ручку аби з ким добре ходити. А от коли погано — будь-хто не підходить.
— Знати б, що і ти для нього не будь-хто.
На вигляд байдужий чоловічок тут же втупив у мене свої опуклі очі. Ох, лис, вміє цей паразит запитання правильно ставити, м’яко підводить увагу, а ти вже відволікся і зайвого збовтнув. Ось захоплююсь я їм. Не вмію я так.
— Значить, є хтось на прикметі? — Єша нагострив вушка. - І що, чи не твій це Сева?
Я скоса глянула на Єрмалая. І чому на відвертість нас тягне мало не зі сторонніми, тоді як із друзями говорити соромно. Хоча гомункул славився своєю здатністю не базікати і берегти чужі таємниці, адже ця його риса була запорукою спілкування з людьми. Хто розмовлятиме з тим, хто розплеще всі його таємниці? - Ні, Сева мені друг, - ухильно відповіла я.
— Так, цей тільки дружити і здатний, — Єрмалай почухав пальцем кінчик свого гачкуватого носа. - А хто ж тоді? Із бойовиків? Чи з наших алхіміків?
- Неважливо.
— Невже з наставників? — сплеснув руками гомункул. Догадливий же, лис. - А хто? А? Не скажеш?
- Ні.
- Ну і правильно. То що, не дивиться на тебе?
— Гірше дивиться, як кіт на сметану.
- І що в цьому поганого? — знизав плечима Єрмалай. - Це ж добре. Значить, йому подобається те, що він бачить. Ти в нас дівчинка ладна, фігуриста, яскрава, знову ж таки.
- Я людина, а не шматок м’яса, - буркнула я.
— Ах, звичайно... Духовна краса, — закотив очі гомункул. — Слухай, а ти не старенька для цих казок? Тобі он уже скільки років, диплом на носі, а ти все в казки віриш. Чоловіки на писок гарний клюють, а вже потім у душу дивляться.
— А якщо він ні на що, окрім писка, не дивиться і ні про що, крім ліжка, не думає? Що тоді?
- Що тоді? - реготнув гомункул. — Якщо мужик видний — користуватися, якщо виродок — гнати, якщо ти не тяжієш до виродків.
- Єша!
— Жартую я, — насупився Єрмалай. — Просто я не знаю, про кого ми говоримо. Тут знати треба... Він із магів?
- Так.
- Бойовик?
— Колишній...
— Озим, чи що? - Заржав гомункул. — А що, це пояснило б його до тебе ставлення. Знаєш, кого люблять, того й чублять.
— Дотепник ти, Єша.
— Я тобі скажу, Даню. Ти на слова не дивися, ти на вчинки дивися. Говорити і ворону навчити можна.
- А якщо вчинки різні?
- А яких більше?
- Дурних.
- Хм. Скажу так, дурниці часто з любові роблять. Ми, мужики, взагалі народ дурнуватий. Що не так — дибки, а коли любиш, то взагалі голова як порожнє відро. Тут від жінки все залежить. Дурепа - вона все сама зіпсує. А розумна між рядків читатиме. Дурниці дурницями, але справжні вчинки робляться тільки заради коханих, навіть тоді, коли кохана про цей вчинок і не знатиме. Вирішуй, розумна ти чи дурепа. Тільки спочатку розберися, чи потрібен тобі цей крендель.
— Якби знати, що я йому потрібна не тільки для ліжка.
— На розумну ти поки не дуже схожа, — реготів Єша, чим заслужив мій злий погляд.
Єрмалай розвів руками і зажадав сухарик, а я надовго пішла у свої невеселі думи. Пізніше, попрощавшись із жовчним чоловічком, я попрямувала до Нуки, де ми трохи похимічили, викликавши новий виток паніки у директора. До речі, академія знову встояла. Додому я вирушила повністю розбита та знесилена, у супроводі вічно мовчазного та поважного В’яза. Зараз у Нуїрі цвіли алхімічно модифіковані каштани, і місто було схоже на величезний клок вати, будинки тонули в цьому білому серпанку, в повітрі витав солодкий, але не нудотний аромат. І все довкола здавалося картинкою з книги дитячих казок. Сутінки повільно затоплювали пусті вулиці, ніч неквапливо насувалася на Нуїр.