Глава 15

— Даня? — здивовано скинула брови Уля, коли я через годину постукала в двері її кімнати. 

Сторожиху Осику мені довелося вламувати биту годину, доводячи, що я не принесла сивуху, не носитимуся коридорами з піснями і не порушуватиму спокій гуртожитку. Те, що сивуха, зілля та кавалери потрапляли до гуртожитку через вікно, знали всі в академії, але для напівглухої Осики це все ще була велика та страшна таємниця. Вперше зустрічаю таку наївну боровичку. Аж шкода її. 

— На жаль, — кисло посміхнулася я. — Не принц із конем. 

— Та ну тебе! — Улька смикнула мене за руку, втягуючи до кімнати. 

Там на мене вже чекали. Судячи з мотузки, що бовталася за вікном, давно чекали. Улькіна сусідка- відмінниця помчала до тата- мами відгодовуватися перед іспитами, залишивши Ульку панувати в їхніх хоромах нероздільно. 

Листик зацьковано блиснув окулярами і заходився вдавати, що захоплено читає енциклопедію. Оригінально так читає, догори дригом. Уля тим часом задумливо оглянула мій скуйовджений вигляд, поправила уривки сукні на грудях. Судячи з багатозначного мовчання подруги, хтось (не тикатимемо пальцями) вже все розбовтав і навіть не жалкував про скоєне. 

— А ти навіщо сюди? — шморгаючи розпухлим від сліз носом, уточнила я в Сєви. 

— Чай п’ю, — збрехав алхімік, демонструючи чисту склянку. 

— А ти? 

— Та ось, теж чайку захотілося, — свердлячи Сєву злим поглядом, прошипіла я. 

— Даня, а що в тебе з одягом? — влізла з запитанням лікарка, вручаючи мені чашку з чаєм. 

Листок теж сфокусував діоптрії на моєму збільшеному декольте (мантію я через спеку ще з ранку не одягла), книга з гуркотом впала на підлогу. 

— Даня, скажи, що ти не до Дорхе ходила, — сказав Листик. 

— Не скажу, — шльопаючись на Улянине ліжко, сказала я. 

— Даня! — загарчав Сєва. — Очуміла зовсім? 

— Ага, — кивнула я. — Мені тепер теж так здається. 

— І що Дорхе? — кокетливо поцікавилася Уля, сідаючи поряд. — Сєва все видав. Влипла ти. 

— Ну Сєво! — ринула я на Листа. 

— А що я? Разом викручуватись легше, — знизав плечима Лист. — А тобі жіноча порада потрібна. 

— Та мені амулет оберегальний потрібен, — скрикнулася я. 

— Не допоможе, — мотнув головою Лист. — Він сильний маг. 

— Хоча... — з азартно блискучими очима простягла Улька. — Інша з таких пригод зраділа б! 

Я поволі повернула голову до подруги. Це серйозно? Уля відповіла мені безтурботною посмішкою і, відсалютувавши чашкою, почала пити чай. 

— Ти вважаєш, що мужик, який намагається затиснути тебе в темному коридорі і забороняє спілкуватися з другом, — це пригода? — прошипіла я. 

— Ну, дракони народ пристрасний і ревнивий, — безтурботно пояснила подруга. — Я читала. 

— Ти читала? — удавано ласкаво уточнила я. — А я ось, ти знаєш, по горло сита його кипучою пристрастю. 

Я красномовно обвела руками своє пошарпане драконом вбрання. Уля скривилася і намертво присмокталася до чашки. Сєва побілів, повільно встав і, підійшовши до мене, тремтячим від злості голосом спитав: 

— Даня… А він нічого не…? 

— Не встиг, — заспокоїла я Листика. 

— І чого ти до нього взагалі поперлася? — розлютився Лист. — Я не слухав би його. Даремно тільки сказав тобі. 

— По- твоєму, я мала мовчати? 

— А до ранку не могла почекати? — не вгавав Лист. — А якби він тебе того? 

— Дракони народ пристрасний,— відліпилася від чашки Уля.— Але я не думаю, що майстер Дорхе зміг би... 

— Так? — я обережно закотила рукав на сукні. 

На моїй блідій шкірі синці проступають дуже швидко, ось і зараз там уже красувалися відбитки довгих пальців дракона, який намагався мене втримати. Лист нахилився, розглядаючи синці, Уля тільки засмучено застогнала. 

— Все, я його вб’ю, — похмуро сказав Лист. 

— Скоріше він тебе, — так само похмуро констатувала Уля. 

— Або мене, — нервово хихикнула я. — У пориві кипучої пристрасті. 

— Даня, а як це все сталося? — внесла конструктив у розмову Уля. 

— Що?

— Ну... — Уля невиразно помотала чашкою в повітрі. — Все це. Чому ти зараз вся така здиблена. 

Я виклала цікавій подрузі всі подробиці спілкування з Дорхе. 

— А що це за мікстура? 

— Наркотик якийсь. 

— Тобто ти майже вночі прийшла до мужика, котрий і по тверезому тобі проходу не дає. Ти побачила, що він не в собі, і залишилася? А ще й наркотик сама йому випити дала, — підсумувала Уля. — Виправ, якщо я щось упустила. 

Я нервово сьорбнула чаю, обполовинивши чашку і ледь не захлинувшись окропом. Ну, у такому викладі я виглядала ідіоткою- суїцидницею. Так. Але я докорінно не згодна з цим формулюванням. Хто ж знав, що так вийде? Я ж не знала, що він такий псих. Хоча... 

— Він же тебе проганяв, — нагадала Уля. 

— А ти на чиєму боці? — зло уточнив Сєва. 

— Я? На стороні ІСТИНИ! — Огризнулася Уля. 

— Тобто ти виправдовуєш його вчинок? — здійнявся алхімік. 

— Він чоловік, — так само меланхолійно відмахнулася Уля. — Пристрасть, хміль, емоції. Можна спробувати це зрозуміти. 

— Я тобі як чоловік можу сказати — це не виправдання. 

— Порівняв, — пирхнула Уля. 

— Ну вибач! У мене подругу мало не зґвалтували і можуть спробувати це повторити! — відверто заволав на Улю Северин. — Вибач, що не відчуваю з цього приводу захоплення! 

— А я відчуваю? — Не відставала в децибелах Уля. — Я просто намагаюся пояснити! 

— Досить! — припинила я привід для сварки, що зароджувався. — Давайте думати, що робити. Я його боюся. 

— Нуу, — замислилась Уля, — можна відсидітися вдома. 

— Не вихід. У мене іспити, — зітхнула я. 

— Так,— кивнув Сєва,— одна більше не ходиш, Ульку до себе в гості пожити поклич,— Сєва повернувся до Уляни. — Ти від Данки не відходиш, як пришита поруч із нею крутишся, одну не залишаєш. Зрозуміла? 

Я Сєву таким ніколи не бачила. Не дивно, що Уля, дивлячись на його перекошену фізіономію, тільки перелякано кивала, боячись навіть моргати. Я похмуро слухала гнівну промову Сєви і в душі знову здіймалися образа та біль.