Глава 15

- Даня? — здивовано скинула брови Уля, коли я через годину постукала в двері її кімнати.
Сторожіху Осику мені довелося вламувати биту годину, доводячи, що я не принесла сивуху, не носитимуся коридорами з піснями і не порушуватиму спокій гуртожитку. Те, що сивуха, зілля та кавалери потрапляли до гуртожитку через вікно, знали всі в академії, але для напівглухої Осики це все ще була велика та страшна таємниця. Вперше зустрічаю таку наївну боровичку. Аж шкода її.
- На жаль, - кисло посміхнулася я. — Не принц із конем.
- Та ну тебе! — Улька смикнула мене за руку, втягуючи до кімнати.
Там на мене вже чекали. Судячи з мотузки, що бовталася за вікном, давно чекали. Улькіна сусідка-відмінниця помчала до тата-мами відгодовуватися перед іспитами, залишивши Ульку панувати в їхніх хоромах нероздільно. Листик зацьковано блиснув окулярами і заходився вдавати, що захоплено читає енциклопедію. Оригінально так читає, догори дригом. Уля тим часом задумливо оглянула мій скуйовджений вигляд, поправила уривки сукні на грудях. Судячи з багатозначного мовчання подруги, хтось (не тикатимемо пальцями) вже все розбовтав і навіть не жалкував про скоєне.
— А ти навіщо сюди? — шморгаючи розпухлим від сліз носом, уточнила я в Севи.
— Чай п’ю, — збрехав алхімік, демонструючи чисту склянку.
- А ти? - Та ось, теж чайку захотілося, - свердлячи Севу злим поглядом, прошипіла я.
— Даня, а що в тебе з одягом? — влізла з запитанням лікарка, вручаючи мені чашку з чаєм.
Листок теж сфокусував діоптрії на моєму збільшеному декольте (мантію я через спеку ще з ранку не одягла), книга з гуркотом впала на підлогу.
— Даня, скажи, що ти не до Дорхе ходила, — сказав Листик.
— Не скажу, — шльопаючись на Ульчине ліжко, сказала я.
- Даня! - загарчав Сева. — Очуміла зовсім?
- Ага, - кивнула я. — Мені тепер теж так здається.
- І що Дорхе? — кокетливо поцікавилася Уля, сідаючи поряд. — Сева все видав. Влипла ти.
- Ну Сево! — ринула я на Листа.
- А що я? Разом викручуватись легше, — знизав плечима Лист. — А тобі жіноча порада потрібна.
— Та мені амулет оберегальний потрібен, — скрикнулася я.
- Не допоможе, - мотнув головою Лист. - Він сильний маг.
— Хоча... — з азартно-блискучими очима простягла Улька. — Інша з таких пригод зраділа б!
Я поволі повернула голову до подруги. Це серйозно? Уля відповіла мені безтурботною посмішкою і, відсалютувавши чашкою, почала пити чай.
— Ти вважаєш, що мужик, який намагається затиснути тебе в темному коридорі і забороняє спілкуватися з другом, — це пригода? - прошипіла я.
- Ну, дракони народ пристрасний і ревнивий, - безтурботно пояснила подруга. - Я читала.
- Ти читала? — удавано ласкаво уточнила я. — А я ось, ти знаєш, по горло сита його кипучою пристрастю.
Я красномовно обвела руками своє пошарпане драконом вбрання. Уля скривилася і намертво присмокталася до чашки. Сева побілів, повільно встав і, підійшовши до мене, тремтячим від злості голосом спитав:
— Даня… А він нічого не…?
— Не встиг, — заспокоїла я Листика.
— І чого ти до нього взагалі поперлася? — розлютився Лист. — Я не слухав би його. Даремно тільки сказав тобі.
— По-твоєму, я мала мовчати?
— А до ранку не могла почекати? — не вгавав Лист. — А якби він тебе того?
— Дракони народ пристрасний,— відліпилася від чашки Уля.— Але я не думаю, що майстер Дорхе зміг би...
- Так? - я обережно закотила рукав на сукні.
На моїй блідій шкірі синці проступають дуже швидко, ось і зараз там уже красувалися відбитки довгих пальців дракона, який намагався мене втримати. Лист нахилився, розглядаючи синці, Уля тільки засмучено застогнала.
— Все, я його вб’ю, — похмуро сказав Лист.
— Скоріше він тебе, — так само похмуро констатувала Уля.
— Або мене, — нервово хихикнула я. - У пориві кипучої пристрасті.
— Даня, а як це все сталося? — внесла конструктив у розмову Уля.
- Що?
— Ну... — Уля невиразно помотала чашкою в повітрі. - Все це. Чому ти зараз вся така здиблена.
Я виклала цікавій подрузі всі подробиці спілкування з Дорхе.
— А що це за мікстура?
— Наркотик якийсь.
— Тобто ти майже вночі прийшла до мужика, котрий і по тверезому тобі проходу не дає. Ти побачила, що він не в собі, і залишилася? А ще й наркотик сама йому випити дала, — підсумувала Уля. — Виправ, якщо я щось упустила.
Я нервово сьорбнула чаю, обполовинивши чашку і ледь не захлинувшись окропом. Ну, у такому викладі я виглядала ідіоткою-суїцидницею. Так. Але я докорінно не згодна з цим формулюванням. Хто ж знав, що так вийде? Я ж не знала, що він такий псих. Хоча...
— Він же тебе проганяв, — нагадала Уля.
— А ти на чиєму боці? — зло уточнив Сева.
- Я? На стороні ІСТИНИ! - Огризнулася Уля.
- Тобто ти виправдовуєш його вчинок? - здійнявся алхімік.
— Він чоловік, — так само меланхолійно відмахнулася Уля. - Пристрасть, хміль, емоції. Можна спробувати це зрозуміти.
— Я тобі як чоловік можу сказати — це не виправдання.
— Порівняв, — пирхнула Уля.
- Ну вибач! У мене подругу мало не зґвалтували і можуть спробувати це повторити! — відверто заволав на Улю Северин. — Вибач, що не відчуваю з цього приводу захоплення!
- А я відчуваю? - Не відставала в децибелах Уля. - Я просто намагаюся пояснити!
— Досить! — припинила я привід для сварки, що зароджувався. — Давайте думати, що робити. Я його боюся.
— Нуу, — замислилась Уля, — можна відсидітися вдома.
- Не вихід. У мене іспити, - зітхнула я.
— Так,— кивнув Сева,— одна більше не ходиш, Ульку до себе в гості пожити поклич,— Сева повернувся до Уляни. — Ти від Данки не відходиш, як пришита поруч із нею крутишся, одну не залишаєш. Зрозуміла?
Я Севу таким ніколи не бачила. Не дивно, що Уля, дивлячись на його перекошену фізіономію, тільки перелякано кивала, боячись навіть моргати. Я похмуро слухала гнівну промову Севи і в душі знову здіймалися образа та біль. Моя перша закоханість, яка насмішка долі! Навіть такої дрібниці у мене не буде, як у інших, ні квітів, ні лагідних обіймів. Так, у ліжко затягнуть, а потім турнуть, щоби місце не займала. Все у мене не як у людей.
- Даня? — Сева присів поруч зі мною навпочіпки. - Що ти? Ми йому не дамо тебе образити.
Я заридала вже в голос, бухнувшись в обійми до Уляни, що сиділа поруч. Подруга мовчки обійняла, погладила по волоссю, похитала, як маленьку.
- Чого це вона? - Почула я крізь свої ридання голос Листика. - Від страху?
— Ой, Сева, — зітхнула Уля. — Хіба ти не бачиш... справа зовсім не в страху.
- А в чому? — здивувався Сева і смикнув мене за рукав. - Даня, він тобі все ще подобається?
Я заплакала голосніше і ще тісніше пригорнулася до Улі. Як же мені погано, боляче та гірко...
— Не подобається, — сказала Уляна. - Вже давно не просто подобається. Тому й плаче.
— Даня, ти що, закохалась у цього гада? - Не відставав Сева.
- Я його ненавиджу! - зло рикнула я, розмазуючи по обличчю сльози.
— Ясно, — відсахнувшись від мене, промовив Северин. — Чого ж тут незрозумілого.
— Давай, лізь додому, — кивнула на вікно Уля. — Не вистачало ще, щоб Осика тебе тут застукала.
Сева зітхнув і, повісивши на шию сумку, поплентався до вікна. Я вже заспокоїлася і навіть знайшла у собі сили посміхнутися другові. Уля співчутливо гладила мене по волоссю, вперше помінявшись місцями зі мною і отримавши можливість втішити мою поранену душу. Лист благополучно зник за підвіконням, ми з подругою теж вирушили на бічну. Я ще довго поверталася на чужому ліжку, скрипучи пружинами матраца, сон зволив з’явитися вже тоді, коли горизонт почав червоніти.