Глава 14

З Листиком довелося попрощатися, тому що у нього в планах був новий експеримент, а в мене чергові заліки. Ми домовилися зустрітися ввечері і разом вирушити додому. Мені треба було весь день пробігати від одного корпусу до іншого, здаючи безліч заліків, призначених, немов у насмішку, на один день. Відчуваю, якщо так і далі піде, Листик мене додому понесе. Або я його — адже в нього диплом. 

День був у самому розпалі, а я вже трохи похитувалася від втоми, сподіваючись на те, що сон не наздожене мене під час однієї зі здач. 

— Данно! — пролунав за спиною голос майстра Нуки. 

Я обернулася, чекаючи, коли викладач підійде. Наш скуйовджений наставник у мантії, що розвивалася, як полум’я, додав швидкості, смішно перевалюючись з ноги на ногу. Зірки, вишиті на мантії золотою ниткою, спалахували від сонячних променів, борода тріпотіла від протягу, що гуляв коридорами, очі горіли, обличчя палало. 

Зараз майстер найбільше був схожий на дідька, а не на поважного наставника молодих служителів науки. Скільки років майстру ми так і не змогли вирахувати, зупинившись на розмитому понятті — БАГАТО. 

Нука був невисокий, косматий, нечесаний і бородатий, ще зберігши темне забарвлення волосся, щедро перемішане з сивиною. Думаю, що якби майстра відловити, постригти і розчесати всі ковтуни — могло б виявитися, що він ще не старий. А так — чудовисько і крапка. 

— Ти зараз куди? — відхилившись, спитав майстер, наблизившись до мене. 

— Нікуди конкретно, — знизала я плечима. — У мене залік за годину. Я хотіла повторити матеріал. 

— У мене залік? — злякався Нука. 

— Ні. Не у вас, — заспокоїла я майстра. 

— Ох. А то зовсім заплутався, — зітхнув майстер, зручніше перехоплюючи банку, що він тримав в руках. 

Рідина у банці неприємно булькнула. Плаваючий в ній гомункул невдоволено скривився і, склавши руки на грудях, прошипів: 

— А акуратніше можна? — голос приглушений водою та банкою. — Не дрова несете! 

— Добрий день, Єрмалаша, — помахала я рукою в’язню банки. 

— Для кого він добрий? — хмикнув гомункул. — У мене зараз залік другого курсу! 

Співчутливо кивнула, згадуючи, як ми свого часу кинулися до заповітної банки, побачивши вперше живого гомункула. Ми так прагнули його розглянути, що ледь не перекинули посудину, мало не довівши Єрмалая та Нуку до інфаркту. 

Єрмалай жив в академії вже не один десяток років, займаючи почесне місце наочної допомоги на кафедрі „неприродних форм життя“. Наочно демонструючи студентам особливості розвитку гомункула та консультуючи на тему утримання та вирощування псевдолюдини. 

Залік із цього питання приймав також він, оскільки, ну це й ясно — він сам гомункул. Був грамотним фахівцем, але надто прискіпливим екзаменатором. Якщо говорити одним словом, характер у Єрмалая був поганий. Хоча, гадаю, проживи я все життя в банці, була б не кращою. 

— Так, — зітхнув Нука. — А мені треба в деканат. Ну а Єрмалай сама розумієш, один на залік ніяк не дотопає. 

Єрмалай багатозначно розвів руками, демонструючи повну солідарність із Нукою. Майстер знову перехопив банку, ледь не випустивши її на кам’яну підлогу. 

— Нуко, а можна мене так не збовтувати? — загорлав з надр банки Єрмалаша, ще й кулаком по стіні з’їздив. — Мене, між іншим, ухитує. 

Нука закотив очі і з тугою глянув на мене. 

— Віднесеш його? 

— Добре, — кивнула я, затискаючи конспект під пахвою. — Тільки мені за годину бігти треба. 

— Домовилися, — кивнув Нука, і, засунувши мені в руки банку, кинувся геть коридором. 

Я обережно, щоб не викликати стогнань гомункула, перехопила банку зручніше і потопала до аудиторій. 

— Залік де? — Уточнила я напрям. 

— Чотириста двадцять восьма, — пробубонів Єрмалай. 

Чудово, мені ще й тягти його вгору сходами. Що ж, грижу треба прийняти як даність і просто мовчки виконати цю справу. 

— Ось чому Каратаю дали студента, а мені ні? — обурювався гомункул. — Де справедливість? А? 

— Він наставник, а ти — науковий посібник, — зітхнула я, молячись про те, щоб треклята банка не вислизнула з рук. 

— Я цінний експонат, який представляє скарбницю знань для студентів, — гаркнув гомункул. — А Каратай літати може і сам. 

— Сам же знаєш, що не може, — зітхнула я. — Повір мені. 

— Він не хоче, — образився гомункул. — Я його ще за життя пам’ятаю, тож його натуру знаю. А мене як куль з мукою тягають. Вічно норовлять впустити, трясуть, гойдають, пилюку з банки тижнями не витирають! Знаєш, як прикро?

— Не знаю, — зітхнула я. — Я, Єрмалаша, гомункулом не була. Ну, хочеш, я тебе протирати буду? 

— Хочу, — зітхнув Єрмалай. — Добра ти, Данко. Лише ти ще рік і все. 

—Ти так кажеш, наче я кінці віддам, а не навчання закінчу, — реготнула я. 

— Ну, я тебе вже не побачу, — зітхнув гомункул. 

— Я заходитиму. 

— Всі ви так говорите... 

Відповісти я не змогла, тому що повністю зосередилася на підйомі сходами. Справа, треба визнати, нелегка, коли у вас в руках відрова банка з балакучою істотою. Єрмалай теж притих, побоюючись відвернути мене від цього найскладнішого сходження. 

У вузькі віконця коридору пробивалися промені полуденного сонця, пронизуючи сходовий майданчик яскравими снопами світла з порошинками, пушинками і мошками, що зависли в них. 

Чарівне видовище, немов крокуєш у якомусь морському гроті чи печері і ось- ось на зустріч вискочить невідоме чудовисько. Хоча, в нашому корпусі це також цілком можливо. Вже не відчуваючи ні рук ні ніг, я, крекчучи і хитаючись, дісталася до омріяної аудиторії. Нашу появу студенти зустріли жадібно блискучими очима та хижими усмішками. 

— Моя повага, побратими! — вітала я молодняк, попрямувавши до столу. 

— Ти ж мене одного з ними не кинеш? — захвилювався гомункул. 

— Єрмалаша, у мене за годину залік, — нагадала я, встановлюючи банку на стіл. 

— Так Нука раніше прийде! — запевнив мене гомункул. — Його начальство більше десяти хвилин не витримує. Він же нудний, як стара діва.