Глава 13

Академія вирувала і клекотіла, як жерло вулкана, що прокинувся. У коридорах туди-сюди снували хлопці та дівчата у кольорових мантіях. В очах переляк, під очима мішки, обличчя бліді, руки тремтять. Незрозуміло, навіщо навчатися рік, якщо до сесії все одно готуються за тиждень? Бібліотеку брали штурмом, не інакше, звивиста черга з блідих студентів виринала з її дверей і зміїлася вже коридором, приймаючи до своїх лав нових спраглих до знань. Мені для навчання найчастіше вистачало і великої бібліотеки майстра, але деякі книги все ж таки можна було отримати тільки в академії. А я вирішила розширити свої знання з непрофільних предметів, на жаль, без самоосвіти ліцензію мені не отримати.
Я приречено ткнулася в самий хвостик черги, сподіваючись отримати хоч якийсь матеріал для вивчення. Надія танула з кожним новим виходящим із сховища, що ніс на руках стос книг різного ступеня пошарпаності. За моїми підрахунками, за недовгий час мого стояння у „хвості“ з бібліотеки винесли вже як мінімум два наші сховища, але задоволені носії не припинялися. У Войтага там що, портал у інші світи? Поміркувавши, вирішила спробувати щастя в читальній залі, сподіваючись, що хоч там вдасться якщо не заволодіти потрібним фоліантом, то хоч приєднатися до тих, хто вже почав вивчати потрібний мені матеріал.
На жаль! Читальний зал виглядав, як фортеця в облозі. Студенти розміщувалися усюди, де тільки можна було організувати посадкові місця. На кручених сходах, що вели на балкони з книгами, гронами, живою річкою сиділи студенти в такій неймовірній кількості, що за сходи ставало відверто страшно. Читальний зал академії був схожим за плануванням на місто, з численними поверхами-залами, відведеними під книги різної спрямованості. Поверхи завершувалися балконами, куди тяглися нескінченні сходи ажурного кування, немов пагони дикого винограду, що повзли по гірських схилах. Площу нашому „місту книг“ замінював величезний зал з довжелезними столами, де зараз за горами книжок бурчали та гули жадібні до знань студенти.
Паркет у залі був викладений візерунками із давніх рун та формул, зали з книгами закінчувалися химерними поручнями, що тільки підкріплювало схожість із балконами будинків. Масивні колони тяглися вгору, до склепінчастої стелі, яка заміняла небо, на якому місяць, зірки та сонце, як і їхні реальні побратими, змінювали один одного. Вдень тут іскрилося намальоване сонце, білозубо сміючись і підморгуючи студентам, пливли намальовані хмари, літали птахи. Вночі зал освітлював місяць, що змінював сонце, або його тоненький серп (як їм хотілося) в оточенні яскравих, п’ятикутних зірок, розсипаних по стелі у вигляді відомих сузір’їв. Тому багато хто любив ходити до читального залу вночі. Фронтальна стіна залу майже вся була зайнята арочним вікном, вітраж на ньому жив і ворушився, як і фрески на стелі, тільки на вітражі виблискували зображення чотирьох стихій: річка, хмари, поля та вулкан, що вивергався вдалині. І це теж все у русі.
Поблукавши по залі, я таки вирушила нагору, в потрібний мені відділ. Піднятися сходами виявилося не так просто, то вгору мчали такі ж стражденні, як я, то вниз спускалися завантажені знаннями (точніше книгами) студенти, позбавлені навіть мінімального огляду шляху через стоси з книгами, що височіли в руках. Піднімаючись до потрібного мені третього поверху, я мало не перевалилася через перила, пропускаючи нав’юченого хлопця-практика. Дісталася! Рівні шеренги дубових полиць вражали вмістом навіть найдосвідченіші в науковій та магічній літературі уми. На жаль, стягнути з полиці книгу, не призначену для мого факультету та курсу, я не змогла б при всьому бажанні. Будь-кого, хто спокусився б долучитися до знань, що не підходять за статутом, негайно шарахнуло б розрядом обережної магії.
Не сильно, але болісно та неприємно. Благоговійно провівши пальцями по пошматованих корінцях на крайній полиці, я попрямувала до непримітного столу в кутку кімнати. Повітря над столом згустіло, варто було мені підійти до нього впритул.
— Історична література періоду великих воєн, — сказала я хмарі.
Хмара ущільнилася остаточно, прийнявши обриси згорбленого дідка з волохатим пером у руці. Старий кивнув мені і, пошелестівши сторінками книги записів, безбарвним голосом повідомив:
— Ряд третій, полиця дванадцята. І ряд восьмий, полиця третя.
Подякувала примарі та потопала у потрібному напрямку. Так, у цьому царстві правлять духи, боровички просто зовсім нездатні винести вічно кудись поспішаючих студентів. А духи? А духам до них немає справи. Їхній будинок — курні коридори і полиці, їх мета — збереження книг і знань, ну а ми просто докучливі смертні.
На полицях уже ляскали встановлювані на свої місця книги (духи швидко помічали залишені без потреби на столі томики), порядок у бібліотеці панував жахливий. Ну просто страшно і жахливо, коли все саме на свої місця встановлюється, а на тебе, поки ти риєшся на полиці, осудливо вирячиться привид. Ось і зараз, я хотіла було зупинитися біля іншої полиці для вивчення корінців, але напівпрозора голова, що виринула звідти, з запитуючим поглядом відбила все бажання до позакласного читання.
Але, з іншого боку, складно куролити там, де ти постійно під наглядом, а магія, як відомо, на духів не діє. Дійшовши до потрібного ряду, взялася за драбину і покотила її до потрібної полиці, штовхаючи перед собою. Коліщатка гидко рипіли, конструкція підозріло хиталася, я не на жарт задумалася на тему „а чи варто лізти?“. Але полізла. Різнокольорові корінці призовно манили мене зупинитися на половині шляху і все ж таки припасти до джерела інших, не менш захоплюючих знань. Так що підіймаючись сходами до полиці No12, я вже була значно нав’ючена двома важкими томиками.
- Ну що?! — почулося за два ряди від мене. — Ну, що ти так дивишся? Так, я її сам на місце поставлю! Ні, я її не забрудню! Як я її зіпсую? Вона заговорена! Просто цей зал один із найбезлюдніших, все ж таки він містить більше прикладну літературу. Маги штурмують другий поверх, лікарі п’ятий. Тут непрофільні книги зібрані, тож багато хто сюди вже перед самою сесією йде. Або взагалі ніколи. Голос обуреного я впізнала, і, виколупавши книгу з щільно зімкнутих рядів, поспішила до друга. Сева знайшовся на третій сходинці драбини, з жаром обстоюючи своє право читати книгу прямо тут, не виносячи її до зали. Примара-охоронець обурювався з цього приводу і вимагав дотримання Северином норм поведінки в читальні.
— Ну, не з’їм же я її! — обурювався Сева. — Я ноги відтопчу, якщо з кожною книгою вниз бігатиму!
— Наберіть усю необхідну для вивчення літературу, — непохитно повідомив привид, схрестивши примарні руки на таких же примарних грудях.
- Мені тільки одне слово глянути і все!
— Ось візьміть книгу, сядьте за стіл і гляньте, — безпристрасно бубонів привид. — А потім мені ще треба глянути.
— Погляньте що хочете, але не порушуючи правил бібліотеки.
— Чим я їх порушив?
— Це якщо кожен буде тут на підлозі повзати, — почав злитися дух, — цінні книги на килимах розкладатимуть, на що вони будуть схожі?
— Я на колінах, — запропонував Сева.
- В зал! — була непохитною примара. — Там для цього спеціально місця відведено.
— Там навіть щаблі зайняті! Там, виходить, можна розкладати на підлозі?
— Вони не розкладають, вони читають. Я стежу, — вимоив привид.
- ААА! - загарчав Сева. — Бюрократ прикликаний! Совісті в тебе нема!
— Зате є матеріальна відповідальність, — огризнувся дух. — Чи книгу в залі читай, чи геть із сховища!
Я реготнула, видавши свою присутність при цій сцені. До мене обернулися обоє. Лист посміхнувся, привид підозріло витріщився на стопку книг у мене в руках.
— Я в зал, — припинила я повчальну тираду на свою адресу.
— Гаразд… — протяг Сева, встановлюючи книгу на полицю. - Переміг.
Привид переможно хмикнув і поплив геть, просочившись крізь книжкову полицю. Сева злодійкувато виглянув з-за стелажу, і, переконавшись, що привид зник, рвонув геть, потягнувши мене за собою.
— Ось причепився! - бурчав Сева. — Я в зал зайти хотів, а він все крутиться і крутиться.
— То ж тобі Войтаг дозволив, — здивувалася я поведінці друга. — Навіщо така таємничість?
- Ага, - крізь зуби видавив Лист. — Ти полюбляєш, коли над вухом соплять?
— Вони не соплять, — посміхнулася я. — Їм сопіти нема чим.
— Ну, висять, — відмахнувся друг. — Він же за мною літатиме по всій залі, нудитиме, смикатиме. Убив би.
- Угу, - кивнула я, коли ми вже стояли біля заповітних дверей. - Їх уже до тебе, того.
— Не дивно, — реготав Сева, затягуючи мене в запорошені надра сховища.
Ця частина зали була закрита, і доступ туди відкривав лише сам майстер-охоронець Войтаг. Тут була та сама система, що й скрізь, зняти з полиці будь-яку книгу — просто неможливо, а без дозволу Войтага й ніякої не знімеш.
— А в який розділ він тебе пустив? — побожно оглядаючись, уточнила я.
— Артефакти та закриті дослідження, — озвався Сева. — Хочу почитати про експерименти старця Хелара. Він такі штуки виробляв!
Я з сумнівом глянула на Севу. Таке можна було сказати про кожного алхіміка з тих, що коли-небудь жили на світі. Ми всі виробляємо і творимо ТАКЕ, що робиться страшно та дивно навіть нашим побратимам за орденом. Ну, тому більшість записів і засекречені, щоб не хвилювати розуми молоді. Але мене значно більше зацікавило інше.
— А наше каміння до цих артефактів ставиться? - Уточнила я.
— Ну… — почухавши потилицю, простяг Сева. - Так. Одні з найпотужніших.
— А тут про них щось може бути?
- А що ти хочеш дізнатися? — уважно вивчаючи полиці, уточнив Листочок.
— Що може випалити камінь вщент, принагідно вбивши мага. Або якого впливу на мага достатньо для загибелі каменю.
— Ем... — Лист задумався. — А хіба це не вартових справа?
- А тобі не цікаво? — натиснула я на найболючіше місце алхіміків.
— Ходімо, — підморгнув мені Сева. — Ти читаєш корінці праворуч, я ліворуч. Книги не чіпай!
— Та я знаю, — відмахнулась я від друга.
Ми з Листиком, як дві гончі, розосередилися по сховищу, вивчаючи вміст книжкових полиць. Від написів на корінцях рябило в очах і виникало непереборне бажання вирвати книгу з полиці і, поки є час, вичитати з неї максимум корисних знань. Чого тут тільки не було! І перелік заборонених експериментів темних алхіміків, і способи набуття магічних сил за допомогою обрядів та замов, і рецепти заборонених до використання еліксирів.
Книга під назвою „Артефакти сили та способи управління ними“ знайшлася приблизно через годину нашої з Листком пошукової операції. Я розсудливо покликала друга, уникаючи торкатися книги, адже в такому разі проникнення в сховище перестане бути нешкідливим і прилетить цей дух.
А так все цивільно, Лист має допуск, Лист бере книжки з полиць, Лист книжки читає. А я? А я безкоштовний додаток, це статутом не забороняється. Хоча, дозволяючи Севі подібні вилазки, Войтаг фактично допускав і мене, неофіційно, звісно. Але ми нікому не скажемо. Лист висмикнув з полиці книгу і озирнувся в пошуках місця для сидіння, яких тут не було.
— Імпровізуватимемо, — повідомив Листик і сів на підлогу, витягнувши ноги. — Сідай мені на коліна, тобі хворіти не можна. Ти майбутня мати.
Я навіть сперечатися не стала. Ну, по-перше, підлога холодна, а я свої нирки поважаю і ніжно люблю, по-друге, книга одна, і в тьмяному світлі магічних світильників читати її вдвох дуже складно.
Загалом, сівши в такій дивній позі, ми почали гортати книгу в гонитві за необхідною інформацією. Лист щось бурмотів собі під ніс, я водила пальцем по сторінках, ми як дві гончі напали на слід і все інше вже мало нас цікавило.
- Це? — Листик тицьнув пальцем у зміст книги.
- Може бути.
Ми зашелестіли сторінками, шукаючи потрібну графу.
- Ментальний вплив на особистість за допомогою артефактів, - прочитала я один із розділів.
- Ні, - відмахнувся Сева. — Маги ж не блукали містом, як лунатики, виконуючи чужі накази.
- Як знати, - знизала я плечима, але сторінку перегорнула.
— Набуття сили за допомогою артефактів та амулетів. Може це воно?
- Давай почитаємо, - кивнула я.
Притулившись один до одного, як трепетні закохані, ми почали слухати хранительку знань, вчитуючись в хитромудру в’язь стародавнього манускрипта. „Набуття магії без прихованих на те резервів тіла неможливо через нездатність його утримати в собі чужорідну силу,“ - говорили перші рядки.
— Це й так ясно, — зітхнула я. — Не дарма ж маг така рідкість. Навіть у таких, як ми, певна сила, та хлюпочеться.
- Ага. На самому денці, — реготнув Листик, і, штовхнувши в бік, обсмикнув. - Не відволікайся.
„Але тіло може відкрити здатність для прийняття магії того, в чиїй владі вона знаходилася, через добровільну передачу її в дар або ж на нагороду за щось. Так само є випадки здобуття магії тими, хто переніс підселення в тіло іншої сутності, що володіє силою і магією, набагато вищою, ніж у підлеглого „ .
— Не зрозумів, — видихнув Листик.
— Це тут про одержимість?
- Схоже. Одержимі часто знаходять магію без видимих ​​причин. Не відволікайся. Коли про артефакти вже буде?
„Амулети і спеціально виготовлені обереги вищої сили, іменовані артефактами, здатні вберегти носія сили від впровадження в його тіло іншої сутності, а також не допустити розкрадання сили у мага. Хоча бувають випадки одержимості самих артефактів і амулетів, в яких була замкнута сила. Такий амулет діяв як паразит, повільно смокчучи життєві і магічні сили, поступово набираючи міць для захоплення тіла.
- Ой! — вирвалось у мене.
- Читай далі.
„Амулетів, здатних утримувати і приховувати магічну сутність, не так багато, також подібна дія позначається на амулеті і виконуваних ним функціях. Носій же виявляє дива характеру і риси, до цього йому не притаманні. Подібних істот називають ще „двоєдушцями“.
— А ось тут що? - Мій друг схилився над сторінкою майже впритул.
- Написано нерозбірливо, - втикаючись носом у книгу, повідомила я.
Лист підніс до очей свою лінзу, що висіла у нього на шиї, ми, притулившись щоками, дивилися на збільшене зображення.
— Ці випадки були вкрай рідко помічені, оскільки вимагають чималих магічних умінь і знань у сфері темної майстерності, — прочитала я написані явно пізніше каракулі внизу сторінки. — Ці знання практично втрачені, тому що їхні охоронці були винищені повністю в останню військову кампанію. І подібні дії досить складно приховати від інших магів через зміну аури мага. Хоча у багатьох джерелах повідомляється, що двоєдушці і справді здатні закликати втрачену силу і використовувати резерви тіла, захопленого для цього. На жаль, як показали дослідження, навіть маги-двоєдушці нездатні довгий час жити в подібному стані, оскільки чужа сила поступово руйнує тіло. Подібні методи використовувалися темними магами ще в довоєнні часи для передачі сили від померлого мага його наступнику, або для проведення обрядів, в яких необхідна сила померлого. Процес цей складний і маловивчений, одне відомо точно — хоч душа і сила мага єдині, жодне відродження свідомості ще не призвело до відродження сили“.
- Хм? - Видав Листик.
- Це ж може означати...
— Це ще нічого не означає, — пирхнув Лист. — Тут говориться, що приховати таку дію неможливо. А Дорхе підтвердив, що магії не було.
- А аура? А якщо...
— Данно, ми ж навіть не маги, у цьому всьому зрозуміти нічого не зможемо.
- А? — хотіла я відповісти.
— Так майстре, зараз пошукаємо. У нас великий список цієї літератури, - радісно сповістив голос майстра Войтага і в кімнату ввалився сам доглядач бібліотеки. - Ой! Рідненькі, а вам так сидіти зручно?
— Ні, — гаркнули ми разом з другом і відмахнулися від бібліотекаря. Ми були ще трохи прибитими після прочитаного, тому на появу майстра прореагували — НІЯК.
Листок задумливо сопів, знову перечитуючи текст, я повільно прокручувала в мозку прочитане. А що якщо?
— Страх із цими двома, то вона на шиї у нього сидить, то на руках! - розреготався старий.
— Ми з полиці книжку діставали, — відмахнувся Лист. — Ви драбину полагодьте, а потім лайте. А тут і сісти нема де. Не на підлозі ж Данні сидіти.
— Судячи з вигляду, вас ця поза більш ніж влаштовує, учень Лист, — пролунав другий, злий голос.
Я повільно повернулася до того, хто говорив. Ось вираз „вбивчий погляд“ я раніше вважала фігуральним висловом, а тепер зрозуміла - з таким поглядом і справді вбивають. Повільно, зі смаком та дуже винахідливо. І ось зараз мене пропалювала парочка зміїних очей з гнівом, що плескався в них. І стало страшно… за фізичне здоров’я Листа.
А мій повернутий на науці друг, не підозрюючи про те, що, можливо, робить останні вдихи у своєму житті, обійняв мене за плечі, намагаючись підбадьорити. Войтаг реготнув і, обійшовши нас, рушив до стелажу. Ми з Листиком усе ще сиділи в тій самій позі, я — трепетно ​​притискаючи розгорнуту книгу до грудей, і Лист, що обіймає мене за плечі. Дорхе височів над нами німою статуєю обурення.
- Зручно? — похмуро запитав дракон у мене.
— Так підлога ж холодна, — пискнула я.
— Зате друг гарячий! — ввічливо гаркнули мені в обличчя. — Завжди готовий обійняти. І зігріти!
- Помірно теплий, - огризнулася я.
Лист щось запідозрив таповільно прибрав руку з мого плеча, мабуть, побоявшись стати надмірно холодним.
- Я бачу, ви досить вільно трактуєте поняття „близькі друзі“, - з натяком видав Дорхе.
Це що, сцена ревнощів? А чи не охаміли ви, майстре Дорхе! Вголос я видала більш пристойне:
— А в мене друзі настільки близькі, наскільки я підпускаю, — огризнулася я, підстрибуючи на ноги, — і межі не перетинають.
— Бачу, ці межі більш ніж умовні, — ступивши до мене впритул, гаркнув дракон. — Більшості цього достатньо, щоб не перетинати межу, — не злякавшись цього маневру, гаркнула я. Навіть на пальцях підвелася, щоб дехто краще почув. — Іншим і частокіл не допоможе.
Дорхе мовчки зміряв мене гнівним поглядом, очі виблискують, щелепи стиснуті, жовна як канати здулися. Страшноооо! Але дістав! Тому відповідаю тим самим гнівним поглядом. Не вистачало ще, щоб усякі там дракони вказували мені, як і на кому мені сидіти! Хто він мені такий? Листок мовчки підвівся з підлоги за моєю спиною. Тяжке мовчання все тяглося і тяглося, дзвінка тиша нагадувала затишшя перед бурею, і ось потрапляти в епіцентр цієї бурі я дуже не хотіла, як і втручати в це Севу. Становище врятував Войтаг.
— Ем... Ваші книги, — озвався Войтаг, що завмер поряд. — Повернете, коли вам буде зручно. Ще щось?
Дорхе простягнув руки за томами, вивчаючи поглядом мене. Потім повільно перевів погляд на Листика. Нічого гарного цей погляд Листочку не віщував. Потім зволив глянути на Войтага.
— Дякую. Всю потрібну мені інформацію я отримав і навіть більше, ніж хотів би знати, — процідив крізь зуби дракон і вийшов геть зі сховища, грюкнувши дверима.
На цей раз двері встояли.
— Нервовий він якийсь, — здивувався Войтаг.
— Діточки, а що тут трапилося?
— Ага, — озвався Сева, дивлячись на мене. — Мені це також дуже цікаво.
Я промовчала. Мовчки вийшла зі сховища і, шльопнувши книжки на стіл перед привидом, помчала геть із бібліотеки.
- Данько, стояти! — Лист, як виявилося, мчав слідом, розпихаючи студентів, що зачиталися.
Наздогнав він мене вже на вулиці, коли, намагаючись віддихатися, я навалилася на стовбур акації, що росла у дворі.
— Данко, а що в тебе з Дорхе? - поцікавився Лист, притулившись до дерева поруч зі мною.
Мда, популярне нині питання. Б’є всі рекорди за частотою задаваності. Проблеми у мене з Дорхе. ВЕЛИКІ ТАКІ!
— Я теж хотіла б це знати, — зізналася я.
— Він так дивився на тебе...
- Як? - Уточнила я.
- Як на свою власність, - добив мене Лист. — А на мене як на того, хто на цю власність спокусився. Ти мені нічого не хочеш сказати?
— Я влипла, Сівко, — заплющивши очі, зізналася я.
— Це я й сам помітив, — реготав друг. — Ще тоді під час танцю.
- Що?
- То, - хмикнув алхімік. — Даня, твоя очманіла пика ясно давала зрозуміти, що від дракона ти божеволієш.
- Неправда!
- Так? А тоді до лабораторії ти вся у соплях прибігла чому? Мовчу.
Мовчу, соплю і думаю. Розповідати Севі чи не розповідати?
— Даня... ау! — Сева владно взяв мене за плечі та розгорнув до себе. - Даня, він тебе образив?
- Ні, - пошепки зізналася я. — Він залицявся. -
 І? - Не зрозумів друг. - Тоді на моїх грудях ти сльози радості проливала?
Я голосно шморгнула носом і підняла на друга погляд.
— Він залицявся, він мені життя врятував, натяки робив, а потім я прийшла до нього, а в нього жінка, — видихнула я. — Тобто він спав з нею, а мені голову морочив.
— Ну... — сказав Сева. — Це часто-густо. Але неприємно, згоден.
- Ось. А тепер він мені проходу не дає, — я знову шморгнула носом. — Затискає по кутках. Просить дати шанс.
— А ти не хочеш давати шансу, — підсумував Лист. - Я правильно зрозумів?
— А толку? — знесилено припавши до дерева, видихнула я. — Я таких, як він, не раз бачила, судячи з його поведінки, йому жінки самі на шию вішаються. А я якимось дивом не висну. Ось і все, звик, що всі, на кого гляне, одразу здаються. А я, знаєш, не хочу бути ще одним пунктом у довжелезному списку перемог.
— Зрозуміло, — посміхнувся Сева. - Встоїш?
— Мінімізуватиму контакт.
— Значить, зачепив, — сказав друг.
— Не так, щоб дуже... — спробувала втішитись я.
- Так? - глузливо уточнив друг.
— Такі, як він, чіпляти вміють, — довелося мені зізнатися.
- На його боці досвід, - багатозначно підсумував Листик.
Я зі стогоном уткнулася другу в груди. Сева розреготався і, обійнявши мене, жартівливо похитав з боку на бік.
— Ех, Данько, — реготав Листик, — інша б на твоєму місці мчала до дракона, поділ задерши, а ти...
— А я дівчина старомодна, — зітхнула я. — І слугувати матеріалом для чужого его не хочу.
- Горда, - пафосно заявив друг.
- І неприступна! - Розреготалася я.
— Прорвемося, — засміявся Листик і, прийнявши мене за плечі, потяг до корпусу алхіміків. - Де наша не пропадала!
Я з ніжністю пригорнулася до друга, такого рідного, теплого та зрозумілого. Завжди він прийде на допомогу, завжди підтримає, ось навіть тоді, коли Лінь до мене чіплявся, всі вдали, що їм справи немає, а Сева втрутився. У цьому він весь, шляхетний, розумний і... І чого Улі ще треба?