Глава 12

Майстер копався на книжковій полиці, небезпечно зависнувши на драбині і ризикуючи додати до свого прострілу ще кілька переломів. Червона, розшита золотими зірками мантія постійно чіплялася за сходи. Очі гарячково блищать, обличчя червоне від натуги — у моїй душі причаївся страх, що майстра удар схопить ще на підльоті до підлоги. 

Мабуть, майстер нещодавно прокинувся і одразу кинувся до книжок, ледве одягнувшись. Виглядав старий забавно, окуляри сповзли на кінчик носа, борода нечесана, на голові нічний ковпак, на ногах домашні капці. Я ще раз позіхнула і, притримавши двері ногою, увійшла до кабінету майстра, несучи на таці сніданок. 

— Доброго ранку, майстре, — привіталася я, шукаючи на столі місце для встановлення підносу. 

— А, сонечко! — прокряхтів старий. — Заходь. 

Майстер майже розпластався по стелажу, підбираючись до обшарпаного корінця книги на верхній полиці. Я з жахом спостерігала за цією самогубною розтяжкою, яка у разі падіння може коштувати старому життя.

 — Майстер, а може, драбину посунути? — Обережно запропонувала я.

 — Так треба злізти. А в мене спина болить, — кректав мій старенький гульвіса. 

— А от у такому розчепіреному вигляді вона не болить? — верескнула я, спостерігаючи, як нога майстра повільно сповзає з краю полиці. 

— Так швидше. А злазити мені боляче, — відмахнувся Болот. 

— А падати не боляче? Чи ви  вирішили спуститися за допомогою падіння? — я вранці взагалі рідко добра буваю — Чого там злазити! Ви так мальовничо на килимку виглядатимете. 

— Не виспалась? 

— Ні. 

— Бачу, — реготів старий, підчепивши потрібну книжку. — Зараз ми тебе погодуємо і одразу станеш доброю. 

— Думаєте, допоможе? 

— Тобі завжди це допомагає. 

Так, допомагає. Я взагалі поїсти люблю, наслідки голодування у притулку. Снідати ми посідали за письмовим столом майстра, він спиною до вікна, а я з іншого боку, залізши з ногами в крісло. Це Вільха лає і на кухню жене, а в майстра в кабінеті повна анархія, їж як хочеш.

 Тут завжди затишно і добре, пахне старими книгами, чорнилом і пилом, фіранки засунуті, через що в кімнаті панує затишна напівтемрява, і тільки у вузькій смужці світла, що пробивається з вікна, танцюють порошинки, підняті під час перестановки книг на столі. Добре. Затишно. 

Я, задоволено мружачись, попивала з чашки чай, обійнявши її долонями, майстер зосереджено різав омлет, поглядаючи на мене поверх окулярів. 

— Данюша, а що це з тобою сталося? — ласкаво запитав Болот, намазуючи хліб маслом. 

— У сенсі кошмари? — я мило посміхнулася старому, звично ховаючи настороженість за маскою безтурботності. 

— У сенсі ти смикана, нервова й налякана, — уже жорсткіше висловився старий. 

— Так налякалася, знервувалась і засмикалася. — знизала я плечима. — Мені трупи ще довго снитимуться. 

— А річ у них? — Болот взагалі відклав їжу і пильно подивився на мене. — Данно, ти такою стала ще до цієї всієї чехарди зі смертями. Що з тобою? 

— Сесія, найнервовішащий період у житті студентів, — я з посмішкою зобразила сільську говірку, почуту в „Нижній Балці“. — Ось усе здам і заляжу з книжкою у садку. 

— Може, ти закохалася? Ти не соромся, поділись... я, звичайно, не Вільха, але теж пораду дати можу. 

— Не закохалася, — сухо відповіла я, розглядаючи, як кружляють листочки м’яти в чашці. 

— Що в тебе з майстром Дорхе? 

Хм. Часто це питання звучить у стінах нашого будинку. А справді, що в мене з Дорхе? Проблеми у мене з Дорхе! Великі та мало розв’язувані. 

— Нічого, — надто швидко відповіла я.— А що? 

— А те, що його візити сюди складно зіставити з необхідністю моєї допомоги, — Болот лукаво глянув на мене і знову заходився снідати. — Майстер має чималі магічні знання. 

— Невже? — Наївно уточнила я. 

— Так, — скопіював мою інтонацію майстер. — Він колишній сутінковий вартовий. 

— Може, йому цікава ваша думка? 

— Може, йому цікава чиясь особа? 

Я розгублено глянула на книгу, заради якої майстер так ризикував здоров’ям. На вицвілій від часу обкладинці золотим по синьому значилося: „Перелік заборонених обрядів темної магії“. А що, темні обряди та дозволені є? 

— І який заборонений обряд будемо проводити? — спитала я у майстра. 

— Уникаєш розмови, — констатував Болот. 

— І обговорювати нема чого. 

— Данно, він залицяється до тебе? 

— Хто? 

— Дорхе! Дана... 

Перед очима з’явилася недавня сцена зізнання Дорхе. Як легко він перейшов до рішучих дій і, мабуть, чекав на мою моментальну капітуляцію. Як вивела його з себе моя відмова. Дорхе не залицятися зібрався, він напролом пер і, судячи з усього, справа ця для нього звична. Самовпевнений летючий гад! Вбила б!

— Я думала, в місто викличуть вартових, — відступати я не маю наміру, як і говорити про Дорхе. 

— Нуїр не звичайне місто, ми можемо вирішити це питання без втручання ордену. 

Я розгублено глянула на майстра, відповіддю мені був задумливий старечий погляд і повна доброти посмішка. 

— Ти в мене невразлива, тож... Дорхе, хоч і у відставці, але його досвід дуже цінний у справі з убитими магами. А ще майстер зайнятий вивченням аномалій, що трапилися в окрузі. 

— Це яких? 

— Портали. 

— А що портали? 

— Данно, тебе не збентежили ті аномалії, які ти бачила? — Зітхнув майстер, втрачаючи інтерес до їжі. 

— Непідконтрольна нежить і той аспід на академічному полі? — реготнула я. 

— Сімнадцять збоїв у роботі порталів, сорок випадків аномалій, пов’язаних із нечистістю. Смерті серед мирних жителів, — вимовив Болот. — Вартові намагаються не допустити паніки. 

Я від подиву трохи чашку не випустила. Навколо діється ТАКЕ, а ми ні сном, ні духом. 

— Я й не знала... — вражено промовила я. 

— Отже, орден добре працює, — усміхнувся майстер. 

Я згадала „Нижню Балку“ і полог, що її накрив. Як приховати такий факт?