Глава 12

Майстер копався на книжковій полиці, небезпечно зависнувши на драбині і ризикуючи додати до свого прострілу ще кілька переломів. Червона, розшита золотими рунами мантія постійно чіплялася за сходи. Очі гарячково блищать, обличчя червоне від натуги — у моїй душі причаївся страх, що майстра удар схопить ще на підльоті до підлоги. Мабуть, майстер нещодавно підвівся і одразу кинувся до книжок, ледве одягнувшись. Виглядав старий забавно, окуляри сповзли на кінчик носа, борода нечесана, на голові нічний ковпак, на ногах домашні капці. Я ще раз позіхнула і, притримавши двері ногою, увійшла до кабінету майстра, несучи на таці сніданок.
— Доброго ранку, майстре, — привіталася я, шукаючи на столі місце для встановлення підносу.
- А, сонечко! - прокряхтів старий. - Заходь.
Майстер майже розпластався по стелажу, підбираючись до обшарпаного корінця книги на верхній полиці. Я з жахом спостерігала за цією самогубною розтяжкою, яка у разі падіння може коштувати старому життя.
 — Майстер, а може, драбину посунути? - Обережно запропонувала я.
 — Так треба злізти. А в мене спина болить, — кректав мій старенький гульвіса. — А от у такому розпеченому вигляді вона не болить? — верескнула я, спостерігаючи, як нога майстра повільно сповзає з краю полиці.
- Так швидше. А злазити мені боляче, — відмахнувся Болот.
- А падати не боляче? Чиви  вирішили спуститися за допомогою падіння? — я вранці взагалі рідко добра буваю — Чого там злазити! Ви так мальовничо на килимку виглядатимете.
- Не виспалась?
- Ні.
— Бачу, — реготів старий, підчепивши потрібну книжку. — Зараз ми тебе погодуємо і одразу станеш доброю.
- Думаєте, допоможе?
— Тобі завжди це допомагає.
Так, допомагає. Я взагалі поїсти люблю, наслідки голодування у притулку. Снідати ми посідали за письмовим столом майстра, він спиною до вікна, а я з іншого боку, залізши з ногами в крісло. Це Вільха лає і на кухню жене, а в майстра в кабінеті повна анархія, їж як хочеш. Тут завжди затишно і добре, пахне старими книгами, чорнилом і пилом, фіранки засунуті, через що в кімнаті панує затишна напівтемрява, і тільки у вузькій смужці світла, що пробивається з вікна, танцюють порошинки, підняті під час перестановки книг на столі. Добре. Затишно.
Я, задоволено мружачись, попивала з чашки чай, обійнявши її долонями, майстер зосереджено різав омлет, поглядаючи на мене поверх окулярів.
— Данюша, а що це з тобою сталося? — ласкаво запитав Болот, намазуючи хліб маслом.
- У сенсі кошмари? - я мило посміхнулася старому, звично ховаючи настороженість за маскою безтурботності.
— У сенсі ти смикана, нервова й налякана, — уже жорсткіше висловився старий. — Так налякалася, знервувалась і засмикнулася. — знизала я плечима. — Мені трупи ще довго снуватимуться.
— А річ у них? — Болот взагалі відклав їжу і пильно подивився на мене. — Данно, ти такою стала ще до цієї всієї чехарди зі смертями. Що з тобою?
- Сесія, найнервовішащий період у житті студентів, - я з посмішкою зобразила сільську говірку, почуту в „Нижній Балці“. — Ось усе здам і заляжу з книжкою у садку.
- Може, ти закохалася? Ти не соромся, поділись... я, звичайно, не Вільха, але теж пораду дати можу.
- Не закохалася, - сухо відповіла я, розглядаючи, як кружляють листочки м’яти в чашці.
- Що в тебе з майстром Дорхе?
Хм. Часто це питання звучить у стінах нашого будинку. А справді, що в мене з Дорхе? Проблеми у мене з Дорхе! Великі та мало розв’язувані.
- Нічого, - надто швидко відповіла я. - А що?
— А те, що його візити сюди складно зіставити з необхідністю моєї допомоги, — Болот лукаво глянув на мене і знову заходився снідати. — Майстер має чималі магічні знання.
— Невже? - Наївно уточнила я.
— Так, — скопіював мою інтонацію майстер. — Він колишній сутінковий вартовий.
— Може, йому цікава ваша думка?
— Може, йому цікава чиясь особа?
Я розгублено глянула на книгу, заради якої майстер так ризикував здоров’ям. На вицвілій від часу обкладинці золотим по синьому значилося: „Перелік заборонених обрядів темної магії“. А що, темні обряди та дозволені є?
— І який заборонений обряд будемо проводити? — спитала я у майстра.
— Уникаєш розмови, — констатував Болот.
— І обговорювати нема чого.
— Данно, він залицяється до тебе?
- Хто?
- Дорхе! Дана...
Перед очима з’явилася недавня сцена зізнання Дорхе. Як легко він перейшов до рішучих дій і, мабуть, чекав на мою моментальну капітуляцію. Як вивела його з себе моя відмова. Дорхе не залицятися зібрався, він напролом пер і, судячи з усього, справа ця для нього звична. Самовпевнений летючий гад! Вбила б!
— Я думала, в місто викличуть вартових, — відступати я не маю наміру, як і говорити про Дорхе.
— Нуїр не звичайне місто, ми можемо вирішити це питання без втручання ордену.
Я розгублено глянула на майстра, відповіддю мені був задумливий старечий погляд і повна доброти посмішка.
— Ти в мене невразлива, тож... Дорхе, хоч і у відставці, але його досвід дуже цінний у справі з убитими магами. А ще майстер зайнятий вивченням аномалій, що трапилися в окрузі.
— Це яких?
- Портали.
- А що портали?
- Данно, тебе не збентежили ті аномалії, які ти бачила? - Зітхнув майстер, втрачаючи інтерес до їжі.
— Непідконтрольна нежить і той азпід на академічному полі? - реготнула я.
— Сімнадцять збоїв у роботі порталів, сорок випадків аномалій, пов’язаних із нечистістю. Смерті серед мирних жителів, — вимовив Болот. — Вартові намагаються не допустити паніки.
Я від подиву трохи чашку не випустила. Навколо діється ТАКЕ, а ми ні сном, ні духом.
— Я й не знала... — вражено промовила я.
— Отже, орден добре працює, — усміхнувся майстер.
Я згадала „Нижню Балку“ і полог, що її накрив. Як приховати такий факт?
— Нам не потрібний розголос. Храм ухопиться за будь-яку дрібницю, щоб зганьбити посвячених.
— І чого їм нема спокою, ми ж не посягаємо на їхнє місце, — зітхнула я.
- Як сказати, - усміхнувся майстер. — І вони, і ми залежимо від одного — людей. — Ми ж не будуємо храмів...
— Ми будуємо школи, обсерваторії, приносимо до міст свої зілля, магічні предмети, заговори. Прогрес, зрештою. І якщо раніше селяни не мали питання, куди йти по допомогу, вибір був один — храм, то тепер люди все частіше йдуть до магів, алхіміків, лікарів. Храми убогі, їх вплив на людей дедалі менший, вплив на владу теж.
— Люди продовжують нас боятися. Храм все ж таки має вплив куди більший. Думаєте, вони продовжать розбурхувати людей?
- Так, бунти на сході. Повіривши жерцям, люди як божевільні трощили портали, підозрюючи будь-кого з освічених у змові з Мороком. І тоді людей згодилися заспокоювати жерці. Заспокоїли, бунти припинилися, але портали досі стоять розбиті, і навіть бойові маги носа туди не сунуть. Зате храм у кожному селі, а то й два. І каплиці на дорогах, і люди тягнуть свої заощадження не лікарю, а настоятелю, який привозить еліксири із міста.
- І всім добре, - зітхнула я.
- Поки так. Але храму тісно. Навіщо ділити землю, якщо можна панувати на ній нероздільно, підім’явши політику, економіку, науку і найголовніше магів.
— Але йти війною на ковен вони навряд чи наважаться. Нас побільшало.
— Війна — крайній випадок. Часом для досягнення бажаного досить повільно та впевнено поливати брудом опонента. Недовіра людей не зникла, вона просто спить. Варто спалахнути одній іскрі підозри — і багаття знову запалають по всіх селах. Постраждають лікарі, алхіміки та маги, які живуть у людських селах та містах. Першою небезпека загрожує їм. І що нам робити? Ми не зможемо носа показати зі своїх міст і веж, згадай, що сталося з тими, хто вирішив домовитися з збожеволілими селянами в дні буйства темних?
Що сталося? Спалили їх. Коли темні насилали мор на сільську худобу, викрадали дітей для обрядів, люди боялися власної тіні, важко розбираючи, де світлий, а де темний маг. Про всяк випадок палили всіх без розбору. Так, щоби вже напевно. Маги ховалися та тікали. Хто не встиг, весело палав на сільській площі. Довести щось збожеволілому натовпу неможливо. Навіть зараз люди насилу відрізняють лікаря від некроманта, то чого нам чекати у разі нової хвилі людських страхів?
— Ми живемо з людьми та серед людей, що буде, якщо нам створять умови, за яких легше піти? — вів далі майстер. — Одні гордо підуть, але більшість... іноді простіше переступити гордість, ніж гаманець. А храм робить все, щоб ми не мали вибору.
— Але сутінковий ковен так легко не скинути. На них наш світ тримається. Якщо вони припинять свої патрулювання, то світ знову наповнить первородна нав, а це перший крок до загибелі нашого світу.
— Та й нехай патрулюють, — кивнув майстер. — Їм не заважатимуть. Сидіть у вежах, обходьте дозором місця сили, перевіряйте, а до людей не суйтеся. Торгувати хочете? Ідіть до храмовників. Даня, там, де замішані гроші, про загальне благо часто забувають. Вибач, але вони і ми однакові, в першу чергу думаємо про свою вигоду.
— Пахне змовою.
— Цей запашок сочиться від жреців уже не один десяток років. А тут такий успіх, портали бісться, в Нуірі маги гинуть.
- Але що з порталами?
— Це майстер Дорхе і з’ясовує, він стверджує, що найбільша активність саме на околиці вирв. Сам він і приїхав до Нуїра за цим, каже, що поблизу магічних шкіл найбільші „дірки“ для наві.
- А в чому причина?
— Не знає чи мені не каже. А в нас ще й це щось містом блукає. Сама розумієш, саме воно сюди не прилетіло, щоб закликати ТАКЕ, знань студентів недостатньо, а вся подібна література прихована від сторонніх очей. Відповідь одна — її закликали. А хто? Чи хтось із наших місцевих, чи пришлий шкідник.
— Але ж це...
— Тільки припущення, — потішив мене майстер. — Думаю, справа набагато простіше. Нав просочувалася в дійсність і раніше, і від подібного народжувалася не одна мутація. Візьми хоча б валиг, шишиг-людожерів. Вони прийшли після накладання печаток. Часом невідоме зло довгі століття блукає, доки його не запишуть до реєстру. Але давати храмовникам привід для пліток все одно не можна.
— Дуже сподіваюся, що зло це відоме і нам не доведеться шукати способу боротьби з ним, — пробурмотіла я, прибираючи зі столу.
— Поки що постає завдання його впізнати та вистежити.
— А ви кажете, що Дорхе сильний маг, — злісно посміхнулася я. - А вистежити це не може.
— Відстежити те, що й сліду не має, складно. Мої знання в демонології для того і потрібні майстру.
Я замовкла. У майстра дуже великі знання у цій галузі. Він демонів вивчав півстоліття. Тільки як він ці знання здобув? Ось це вже справа інша. Мав майстер сім’ю. Дружина та син десяти років. Жили не тужили, майстер тримав лавку, дружина допомагала, син ріс на радість батькам. А потім почав змінюватися, виявив здібності мага, але коли зрадуваний майстер відвів хлопця до магів, стало ясно — хлопчик одержимий.
І почалося! Виведений на чисту воду демон ховатися не став, виявляв агресію, жорстокість, підлість, на обряди вигнання не реагував. На жаль, тіло дитини таких випробувань не витримало і загарбник уже залишив труп. Дружина майстра пережила сина лише на рік, не витримавши горя. А майстер? Майстер замкнувся в лабораторії, вивчаючи одну книгу за іншою, ламаючи голову, чи міг він допомогти синові, як захистити інших людей та інші питання.
Майстер сам одержимий, тільки вже горем. І якби не старання боровичків та Каратая (ще людини), то справили б похорон і Болота. Майстер поступово заспокоївся і зміг пережити втрату, але жвавий інтерес до будь-яких проявів демонічної активності не втратив.
- Думаєте, демон?
— Магії не було, але смерть постраждалих звичайною не назвеш, — знімаючи окуляри, знизав плечима старий. — Демони п’ють життя, не залишають слідів аури, їхня сила інша. Я поки що сам зрозуміти нічого не можу. Але це щось зовсім незрозуміле та нове. Ми з майстром Дорхе та Каратаєм уже всі мізки вивихнули. Кінар навіть до ковена звертався, але там повідомляють, що таких випадків більше не реєстрували. Містика, одним словом.
— А ще ці їхні амулети... — схопилася я за ідею. — Думаєте, тогоо вони вигоріли? Чи не витримали демонічного натиску? Чи вигоріли, відбиваючи напад?
— Ми багато чого думаємо, сонечко, — зітхнув Болот. — Але поки що ні до чого не додумалися. Але якщо візити дракона тобі неприємні, я попрошу його...
— Та мені все одно, — знову наїжачилась я. — Хай ходить.
- Так? Каратай ось проти, — реготав майстер. — Особливо після вашого з драконом усамітнення за валуном. А вчорашні ваші танці...
- Старий пліткар! - Простогнала я і запропонувала: - Давайте його притруїмо!
- Кого? — засміявся Болот, знову чіпляючи окуляри на ніс. — Каратая чи Дорхе? — Обох, — пирхнула я, відпиваючи чай, що охолонув, і вирішила остаточно з’їхати з важкої для мене теми.
Майстер сьорбнув чаю, вивчаючи мій зосереджений вигляд, поблискуючи окулярами над чашкою. Відповіла йому до непристойності чесним поглядом та безтурботною усмішкою.
— Ти знову замикаєшся, — зітхнув старий.
— Ні, — знизала я плечима. - Майстер, у мене все добре.
— Ти завжди так кажеш, особливо коли справа погана, — похитав головою майстер. — Ти заборонила мені втручатися у твої справи, але я не можу дивитися, як ти нервуєшся.
— Я ж завжди впораюся сама, — реготнула я.
— Саме так, — зітхнув майстер. — У тебе багато друзів, але ти завжди сама тягнеш проблеми на собі, не просячи допомоги. Але при цьому мчиш на допомогу іншим за першим покликом.
— Мені легше допомагати, ніж просити, — я розгублено глянула у вікно. — І повірте, ці проблеми та яйця виїденого не варті.
— Просто згадуй іноді, що ти не одна, Даню, — потягнувшись через стіл, Болот узяв мене за руку. - Вже не одна.
- Я пам’ятаю... просто звичка.
— З поганими звичками треба боротися, — весело та пафосно заявив майстер. У відповідь я нервово розсміялася, намагаючись придушити сльози, що підступили. Вже давно в нього живу, а все ніяк до турботи не звикну.
— Давай я поговорю з Озимом, — несподівано промовив майстер.
- Навіщо? - Насторожилася я.
— Значить, про Озима це правда? — гаркнув старий.
- Ні! - Здуріла я.
— Таааак, — сказав Болот. - І коли ти збиралася мені сказати?
- Ніколи! - Чесно повідомила я. — І як ви дізнались?
— Сорока на хвості принесла! - Огризнувся майстер.
- Дорхе, так? — осяяла мене здогадка.
- Він щиро непокоїться за тебе. Тебе відверто цькують в академії, а ти мовчиш!
- Мене? - реготнула я. — Та Озим півакадемії мордує, а йому Кінар і слова не каже!
— Данно, чому про твої проблеми я дізнаюся від сторонньої людини, а не від тебе? — стомлено зітхнув майстер.
— Дорхе не людина, — буркнула я.
— Але Озим тебе доймає!
— Та він увесь білий світ ненавидить! У ньому одна жовч, міг би — і себе покусав би.
Майстер скрушно похитав головою. Так, сперечатися зі мною справа марна і енерговитратна.
— То не треба поговорити?
- Неа, - хмикнула я. — Ще гірше стане. Тим більше, що він мене вже трохи у спокої залишив. Його попросили...
- Хто?
Мовчу, помішую охололий чай і з чесним обличчям дивлюся на майстра. А ось не дочекаються, щоб я душу виливала.
— Могла б поділитися, — виправдано сердився майстер. - Я тобі не сторонній.
- Так? Щоб ви нервували? - я теж злилася. На Дорхе. — Тому й мовчу, що ви не чужий.
— А краще дізнаватися, що я безвідповідальний опікун, чию підопічну кривдять, а я ні сном, ні духом?
- Майстер! - заволала я.
- Данно! - не відставав майстер.
Повисла пауза. Просто майстер кричати на мене не любить, я на нього ще більше не люблю. Ну ось добре все було. Боровичків я вмовила не розповідати Болоту про Озима. Каратай зазвичай нажалівся директору. Тепер Озим ще більше лютує. Вб’ю Дорхе. Білени йому в чай ​​підсиплю. Майстер нервово потер правий бік.
- Виразка? - Захвилювалася я.
- Яка? — примружився з сміхом майстер.
- Ваша, - зітхнула я і полізла в стіл за порошком.
— А в мене їх дві, — в’їдливо видав Болот. — Ти про яку?
- Давайте з тією, що в шлунку, розберемося, - подаючи майстру пакетик ліків, запропонувала я. — А я, як друга виразка, зобов’язуюсь ділитися з вами всіма прикростями.
— Брешеш же, — запиваючи ліки, промовив старий.
— А ви прикиньтесь, що повірили, — весело запропонувала я.
— Данно, — зітхнув Болот.
- Майстер, якщо справа буде справді серйозна, то ви дізнаєтеся перший, - погодилася я. — А поки що я не бачу причин нервувати.
- А можливо...
— Не треба, — перебила я. — Знаєте, тільки гірше стане від вашого втручання. Давайте я сама?
Болот сумно зітхнув, глянув у вікно, на годинник, на мене. Задумався.
— Данно, не можна все тримати в собі, — похитав головою старий. - Ти звалюєш на себе занадто багато, не просячи допомоги і не приймаючи її.
— Постійний шлях дорослішання, — сумно посміхнулася я. — Ні на кого не сподіваєшся, отже, ніхто не обдурить.
— Це незмінний шлях до самотності, — похитав старий головою.
— Це не найгірша доля, — знизала я плечима.
- І все ж таки я не втрачаю надії, що коли-небудь ти почнеш чекати не тільки ударів долі, а й її подарунків.
- Ви мій подарунок, - посміхнулася я і, обійшовши стіл, обійняла майстра. — Ви, Вільха, В’яз, Хміль, навіть Каратай. Уля та Лист. Це місто, навчання. Чого ж мені ще бажати?
— Щастя, — сумно посміхнувся старий.
- Я щаслива, - кивнула я.
— Щастя людина знаходить із тим, кому не боїться відкритися, з ким почувається у безпеці. З тим, кого любить та ким любима. Тобі потрібна турбота, захист, опіка.
— Це ви зараз про що? - Заглядаючи в обличчя майстру, уточнила я.
— Про те, що у твоєму віці треба не тільки чахнути над колбами, а й розважатись, веселитись, закохуватися.
- Навіщо? - хмикнула я. — Щоби закохавшись, отримати відмову? Або ще гірше, дізнатися про зраду? Ні дякую.
— Це твій метод? Відсікти можливість полюбити, щоб захиститися від можливого болю?
- Мені так легше. Навряд чи я зможу довіритися комусь настільки, щоб без огляду закохатися. А з оглядом — яке ж це кохання?
— Іноді варто ризикнути, щоб дізнатися, на що ми здатні. Нагороди знаходять авантюристи.
- На жаль, мені більше імпонує обережність.
- Ех, Данно, Данно, - видихнув майстер. — І що мені робити з тобою?
— Прийняти і не намагатись змінити.
Майстер сумно засміявся, я теж спробувала відповісти йому сміхом. Я думала про слова майстра, про що думав сам майстер, мені, на жаль, відомо не було. Довіра? Любов? Щастя? Я часто думала над цим і дійшла невтішного висновку, що все одразу від життя отримати можна не завжди. Зайва довірливість губить гірше отрути, змушуючи сліпо довіряти тим, хто використовує нас і на нас наживається.
Кохання я не шукала і навіть не сподівалася знайти, розуміючи, що дівчина з моїм „героїчним“ минулим навряд чи зможе знайти гідну пару для створення сім’ї. Адже навіть якщо знайдеться той, хто візьме мене за дружину, тінь мого минулого нестримно слідуватиме за нами. Чи витримає мій супутник? Може, й так. Чи витримаю я, що стала для нього катастрофою надій та плямою на імені? Сумніваюсь.
Набути щастя я не сподіваюся з того самого дня, як усвідомила весь смуток свого становища. Моя доля вирішена і бути мені старою дівою, чия доля книги, реактиви та сирий підвал. Найбільшим щастям для мене стане отримання ліцензії на продовження справи майстра Болота. Більшого мені й не треба. Точніше, про більше я заборонила собі навіть мріяти. Боляче це мріяти про те, чому не судилося збутися.
— До речі, — прокинувся майстер. - А ми чого сидимо? Кого чекаємо?
- Ем? - не зрозуміла я.
— Академія, Даня, — усміхнувся майстер. — Я твої прогули покривати не наймався.
Через п’ятнадцять хвилин я вже виляла по провулках, на ходу застібаючи мантію, слідом ступав поважний і статечний В’яз. Як і обіцялося, мене тепер невпинно супроводжували до академії і назад то В’яз, то Лист, то Хміль (хоча хто кого виручатиме у разі чого питання відкрите). Взагалі я пам’ятала про пропозицію дракона супроводжувати мене на заняття і тому приходити трохи раніше стало моїм кредо. Те, що діялося в місті, лякало мене й раніше, але після слів майстра набуло справді жахливих обрисів.
Що ж за справи творяться довкола? І що це за моторошне щось, що вештається вулицями нашого мирного містечка? Розмірковуючи в цьому ключі, я пішла назустріч новому дню, новим знанням та залікам. Останнє вже не викликало такого нервового тремтіння після всього, раніше почутого. А ще мене куди більше лякала перспектива зустрічі з Дорхе. Навіть страх перед Озимом відступив на друге місце. Хоча ні, Озима я все ж таки боялася більше. Але після його „бесіди“ з драконом нападки на мою персону старий зменшив, і взагалі вдавав, що я частина плацу. Неприємна така, настирлива і дратівлива дрібниця, до якої йому й справи немає. Хоч за це я Дорхе була вдячна, якби не він... Бабій. Ненавиджу. А ще донощик! Підлий змій.