Глава 10

Сесія невідворотно наближалася до студентів, які ще сподівалися на диво. Вони носилися двором і коридорами академії, сподіваючись досдати, перездати, виплакати, виклянчити залік або, на крайній край, взяти викладача змором. 

У нашому алхімічному крилі панував той самий бедлам, що і в інших, тільки магії було в рази менше. Але від цього не менш весело. І зараз у дворі біля нашого крила було весело. Я навіть сказала б — дуже весело. У небі гасали ластівки, з писком ганялися за комарами, то пірнаючи в хмари, то знову з’являючись на синьому тлі. І сонечко на небі теж було, і небо було... спочатку було синім, а потім мерзенний брудно- ліловий дим усе зіпсував. Комарі, мабуть, відчули перші, що щось негаразд, і поспішили змитися, слідом за ними змилися і ластівки. 

Зате галявина м’яка, свіжоскопана і щедро полита. Останнє, до речі, зіпсувало моє блаженство, а потім майстер Нука споганив усе остаточно. 

— Данно, скільки пальців у мене ти бачиш? — нависаючи наді мною, поцікавився наш кудлатий хімік. 

Питання з каверзою. У майстра відсутній мізинець, тож якщо студент казав «п’ять», то все — струс мозку. Я перевела погляд з вигаженого димом неба на руку майстра: 

— Якщо ви знову не лазили до м’ясоїдних ящерів у клітку, то пальців, як і раніше, чотири, — склавши руки на пузику, озвалася я. 

— Так, ваш гумор на місці, гадаю, що й зі здоров’ям усе гаразд. 

Майстер каркаюче засміявся і простяг руку, допомагаючи підвестися. Поруч зі мною лежав стіл і залишки стільця, навколо блищали й переливались уламки шибок. Студенти повільно сповзалися до майстра, обтрушуючись від пилу, сажі та іншого сміття, яке винесло з лабораторії разом із нами. 

У прямому сенсі винесло через вікна вибуховою хвилею. Майстер перерахував наше нечисленне поголів’я служителів науки і, махнувши нам рукою, потопав у корпус. Ось скажіть, навіщо писати на реактивах щось на зразок „понад чверть унції в розчин не вводити“? Я розумію, що це для безпеки. 

Але ж це студенти читають! Наші, допитливі, незакомплексовані та широко мислячі. Ось що буде, якщо дитині сказати, що не можна брати синю книгу? Ось все можна, а синю не можна. Та вона зі шкіри вилізе, а до синьої дістанеться! 

Так і моїм однокурсникам захотілося під час практичної роботи з’ясувати, що буде, якщо ввести в кислоту трохи більше за інструкцію гримучого порошку. Тільки поняття „трохи більше“ у кожного своє. Хто одну крупинку додав, хто дві. А Клим пішов далі і сипнув... усе, що було у флаконі. Побачивши це, я з криком „тривога“ сиганула під парту. А потім уже неясно пам’ятаю все, що відбувалося. Мене разом із партою підняло і викинуло у вікно. 

До тями я прийшла вже на клумбі, під до непристойності безтурботним небом. Дякувати богам, що наша лабораторія розмістилася на другому поверсі, а не в підвалі. Адже контур утримав би вибух і стіни не постраждали. Тільки вся суть у тому, що, не знайшовши виходу, сила вибуху методично впечатала б у кладку наші тушки, що попалися б на їй шляху. 

Будівля б устояла, лабораторія б вціліла і самовідновилася, уламки б вимели, а стіни відмили. Але ми! А що ми? 

Про нас новий лектор повідомив би наступному курсу і потім щороку всім би розповідали, як небезпечно не дотримуватися інструкції. Стали б ми наочним, так би мовити, посібником. А так тільки шишок наставили, вікна в лабораторії не були заговорені. 

— Майстер Нука! — пролунало за нашими спинами і з порталу вийшов директор. — Що там у вас трапилося? 

— Позаштатна ситуація, — розвів руками Нука. — Знаєте, як буває... 

— Знаю! — гаркнув Кінар. — Будівлю від вашої позаштатної ситуації від фундаменту мало не відірвало. 

— Так не відірвало ж, — буркнув собі під ніс скривджений Нука. 

— Припиніть руйнувати академію! — репетував директор. 

— У нас окреме крило! — чемно огризнувся майстер. — Тож нашкодити головній будівлі ми не можемо. 

— Ви? — скрикнув Кінар. — Ви! Я ж заборонив студентам брати вибухівку у коморі! З року в рік ваші наукові дослідження вганяють у паніку весь Нуїр і навколишні села! Ми тільки залагодили минулий конфлікт!

— Ті бджоли випадково мутували! — Відхрестився від своєї провини Нука. — Еліксир був не за правилами зроблений! Виробничий брак, я тут до чого? 

— Так? — Мізгір Кінар плавно перейшов із басу на фальцет. — Тобто, на вашу думку, двометрові бджоли, що злетілися на поля, це дрібниці? 

— Ну, не відпрацювали ми дозування, — спокійно відмахнувся Нука. — Але ж виправилися. І працездатність рою зросла. 

— Ага! — уже помітно охриплим голосом обізвався директор. — Зате удої  худоби впали в сім разів! А майже всі собаки заїками стали! 

— Шлях наукових пошуків тернистий, — зітхнув Нука. 

— А ця проклята богами людо- риба? Теж випадково мутувала? — потіючи від натуги, закричав директор. 

— Студент Катрім сам винен! Нема чого пити все підряд, — відмахнувся від начальства Нука. 

Ми мовчки давилися сміхом, скупчившись за спиною майстра і притримуючи пом’яті частини тіла. У мене, наприклад, болів бік і я розтирала його, сподіваючись, що перелому не буде. Хоча кістки у мене міцні. 

— Майстер Нука! — знову повернувши голос, закричав директор. — Я забороняю вам наражати життя студентів на ризик! 

— А якщо ризик буде особистою ініціативою? — втрутився Клим, що відійшов від контузії. 

Ми, алхіміки, взагалі відходливі, і від травм швидко відходимо, і в інший світ, у разі чого, теж майже непомітно. Директор тим часом давився лайками, що рвалися з вуст, але так як нецензурно лаятись при студентах було соромно, нещасному залишалося багряніти обличчям і зло виблискувати очима. 

До речі, директор маг сильний, і те, що ми пухирчастими жабами не розбіглися по лужку, говорить про його неабияку витримку і людинолюбство. Директор все- таки вилаявся (беззвучно і стародавньою мовою) і, пихнувши наостанок сизим маревом просторового переходу, зник геть з місця алхімічного свавілля. Так, із фанатиками сперечатися безглуздо.