Глава 10

Сесія невідворотно наближалася до студентів, які ще сподівалися на диво. Вони носилися двором і коридорами академії, сподіваючись досдати, перездати, виплакати, виклянчити залік або, на крайній край, взяти викладача змором. У нашому алхімічному крилі панував той самий бедлам, що і в інших, тільки магії було в рази менше. Але від цього не менш весело. І зараз у дворі біля нашого крила було весело. Я навіть сказала б — дуже весело. У небі гасали ластівки, з писком ганялися за комарами, то пірнаючи в хмари, то знову з’являючись на синьому тлі. І сонечко на небі теж було, і небо було... спочатку було синім, а потім мерзенний брудно-ліловий дим усе зіпсував. Комарі, мабуть, відчули перші, що щось негаразд, і поспішили змитися, слідом за ними змилися і ластівки. Зате галявина м’яка, свіжоскопана і щедро полита. Останнє, до речі, зіпсувало моє блаженство, а потім майстер Нука споганив усе остаточно.
- Данно, скільки пальців у мене ти бачиш? — нависаючи наді мною, поцікавився наш кудлатий хімік. Питання з каверзою. У майстра відсутній мізинець, тож якщо студент казав «п’ять», то все — струс мозку. Я перевела погляд з вигаженого димом неба на руку майстра:
— Якщо ви знову не лазили до м’ясоїдних ящерів у клітку, то пальців, як і раніше, чотири, — склавши руки на пузику, озвалася я.
— Так, ваш гумор на місці, гадаю, що й зі здоров’ям усе гаразд.
Майстер каркаюче засміявся і простяг руку, допомагаючи підвестися. Поруч зі мною лежав стіл і залишки стільця, навколо блищали й переливались уламки шибок. Студенти повільно сповзалися до майстра, обтрушуючись від пилу, сажі та іншого сміття, яке винесло з лабораторії разом із нами.
У прямому сенсі винесло через вікна вибуховою хвилею. Майстер перерахував наше нечисленне поголів’я служителів науки і, махнувши нам рукою, потопав у корпус. Ось скажіть, навіщо писати на реактивах щось на зразок „понад чверть унції в розчин не вводити“? Я розумію, що це для безпеки. Але ж це студенти читають! Наші, допитливі, незакомплексовані та широко мислячі. Ось що буде, якщо дитині сказати, що не можна брати синю книгу? Ось все можна, а синю не можна. Та вона зі шкіри вилізе, а до синьої дістанеться!
Так і моїм однокурсникам захотілося під час практичної роботи з’ясувати, що буде, якщо ввести в кислоту трохи більше за інструкцію гримучого порошку. Тільки поняття „трохи більше“ у кожного своє. Хто одну крупинку додав, хто дві. А Клим пішов далі і сипнув... усе, що було у флаконі. Побачивши це, я з криком „тривога“ сиганула під парту. А потім уже неясно пам’ятаю все, що відбувалося. Мене разом із партою підняло і викинуло у вікно.
До тями я прийшла вже на клумбі, під до непристойності безтурботним небом. Дякувати богам, що наша лабораторія розмістилася на другому поверсі, а не в підвалі. Адже контур утримав би вибух і стіни не постраждали. Тільки вся суть у тому, що, не знайшовши виходу, сила вибуху методично впечатала б у кладку наші тушки, що попалися б на її шляху. Будівля б устояла, лабораторія б вціліла і самовідновилася, уламки б вимели, а стіни відмили. Але ми! А що ми?
Про нас новий лектор повідомив би наступному курсу і потім щороку всім би розповідали, як небезпечно не дотримуватися інструкції. Стали б ми наочним, так би мовити, посібником. А так тільки шишок наставили, вікна в лабораторії не були заговорені.
- Майстер Нука! — пролунало за нашими спинами і з порталу вийшов директор. — Що там у вас трапилося?
- Позаштатна ситуація, - розвів руками Нука. - Знаєте, як буває...
- Знаю! - гаркнув Кінар. — Будівлю від вашої позаштатної ситуації від фундаменту мало не відірвало.
— Так не відірвало ж, — буркнув собі під ніс скривджений Нука.
- Припиніть руйнувати академію! - репетував директор.
- У нас окреме крило! — чемно огризнувся майстер. — Тож нашкодити головній будівлі ми не можемо.
- Ви? — скрикнув Кінар. - Ви! Я ж заборонив студентам брати вибухівку у коморі! З року в рік ваші наукові дослідження вганяють у паніку весь Нуїр і навколишні села! Ми тільки залагодили минулий конфлікт!
- Ті бджоли випадково мутували! - Відхрестився від своєї провини Нука. - Еліксир був не за правилами зроблений! Виробничий брак, я тут до чого?
- Так? — Мізгір Кінар плавно перейшов із басу на фальцет. — Тобто, на вашу думку, двометрові бджоли, що злетілися на поля, це дрібниці?
— Ну, не відпрацювали ми дозування, — спокійно відмахнувся Нука. — Але ж виправилися. І працездатність рою зросла.
- Ага! — уже помітно охриплим голосом обізвався директор. — Зате удої  худоби впали в сім разів! А майже всі собаки заїками стали!
— Шлях наукових пошуків тернистий, — зітхнув Нука.
— А ця проклята богами людо-риба? Теж випадково мутувала? — потіючи від натуги, закричав директор.
— Студент Катрім сам винен! Нема чого пити все підряд, — відмахнувся від начальства Нука.
Ми мовчки давилися сміхом, скупчившись за спиною майстра і притримуючи пом’яті частини тіла. У мене, наприклад, болів бік і я розтирала його, сподіваючись, що перелому не буде. Хоча кістки у мене міцні.
- Майстер Нука! — знову повернувши голос, закричав директор. — Я забороняю вам наражати життя студентів на ризик!
— А якщо ризик буде особистою ініціативою? — втрутився Клим, що відійшов від контузії.
Ми, алхіміки, взагалі відходливі, і від травм швидко відходимо, і в інший світ, у разі чого, теж майже непомітно. Директор тим часом давився лайками, що рвалися з вуст, але так як нецензурно лаятись при студентах було соромно, нещасному залишалося багряніти обличчям і зло виблискувати очима. До речі, директор маг сильний, і те, що ми пухирчастими жабами не розбіглися по лужку, говорить про його неабияку витримку і людинолюбство. Директор все-таки вилаявся (беззвучно і стародавньою мовою) і, пихнувши наостанок сизим маревом просторового переходу, зник геть з місця алхімічного свавілля. Так, із фанатиками сперечатися безглуздо.
— Мабуть, комісія скоро нагряне, — задумливо промовив Нука. — Бач як рознервувався! Пам’ятається, коли практики півкрила випалили, то він і вухом не повів. А тут...
— То практики, — зітхнув хтось у натовпі. - Еліта!
- Відставити! - відмахнувся препод. — Магія то працює, то ні, а вибухівка та отрута працюють безвідмовно і без будь-яких пасів руками.
— А ще вівісекцію не забудьте! — знову озвався хтось у нашому натовпі.
- Так, - кивнув Нука. — До речі, Катріма давно бачили? Треба йому нормальної їжі віднести, а то на озері, там крім комарів і немає нічого.
— Так він ними, рідними, харчується, — озвалась я.
— Ось... — тупаючи до академії, простяг Нука. — І супу гарячого, бо все комарі та комарі...
— І мошки, — нагадав ще хтось.
- Мда! — зітхнув наставник, підбираючи поділ мантії і крокуючи сходами. — Думаю, його приклад надовго відучить вас від вживання невідомих порошків і рідин!
Студент-першокурсник став одним із небагатьох, хто отримав звання наочного посібника за життя. Ми промовчали. Сьогоднішній випадок був прямим прикладом того, що відучити алхіміка пробувати все і вся на собі може тільки кінець світу. А якщо дуже цікаво, то і цей факт не вплине. Так як лабораторія тимчасово була недоступна для продовження практичних занять, майстер Нука відпустив нас із миром, попросивши тільки не підірвати нічого і не покалічитися, поки чекатимемо наступне заняття.
Гнів директора мало турбував нашого божевільного викладача, бо звільнити його той все одно не наважиться. Краще свій звичний божевільний, звички якого ти знаєш і до вивихів якого вже звик. А ось прийде новий алхімік, і що? Та все, що завгодно! Добре, якщо буде краще, а якщо гірше? Тож за своє робоче місце майстер Нука точно не боявся. Мої замурзані однокурсники розбрелися хто куди, залишивши мене поневірятися на подвір’ї на самоті.
Вивчивши себе і стан свого одягу, зрозуміла, що у такому вигляді ходити не можна навіть алхіміку. Мантія була запорошена і брудна, а оскільки я сиділа до Клима ближче за всіх, то завись гримучого пилу пропалила в одязі сотню дрібних (і не дуже) дірочок. І мені ще день треба так проходити. Загалом, відповідь була простою, і я потупала в академію, а звідти до далеких сходів, що вели до свята святих — до комори.
За правилами, будь-який студент міг отримати необхідні реактиви для занять, маючи на руках їх список та дозвіл від викладача. А ще речі, взуття, зброю та все, що може бути потрібне у побуті учня. Але ходили ми на склад вкрай неохоче, воліючи ховатися за широкі спини наставників. Бо піти в комору означало нарватися на НЬОГО! Моху, що стеріг поклади академічних „скарбів“ як свої власні і віддавав їх так, ніби сам за свої кревні придбав і тепер за поблажливістю роздає всяким убогим на кшталт мене.
Як і на інших хлібних, тихих та безпечних робочих місцях, у госпблоку панували боровики. Теоретично, у малого народу був свій правитель і своя столиця, але де вони, не знав ніхто, оскільки лякливі і малоініціативні малюки воліли селитися поряд з тими, хто сильніший і значущій за них. В ідеалі, вони наймаються на службу в лавки або в адміністративні установи, де з фанатичною завзятістю поринають у свої обов’язки. До наук народець не схильний, магії не має, відвагу так взагалі вважає чимось ганебним, от і носяться боровички по світу, виконуючи найпримітивнішу роботу.
Натомість у побуті їм ціни немає. Боровички чудово готують, охайні і акуратні, старанно виконують доручену задачу, так що мають попит на трудовому ринку. Часом в одній родині служать династії боровиків, і навіть коли господар не може (з різних причин) платити їм, живуть і допомагають по господарству й надалі. Я підозрюю, що природна боягузливість боровичків стала причиною того, що в чужих містах цей народ приживається краще, ніж у своїх власних. Натомість, маючи робоче місце і заступництво начальства, боровички знаходять і нахабство, і впертість, і капостність.
Це я ось до чого! На порозі в комору на мене чекав ВІН — занудний старий-боровик Мох, такий старий і давній, що, здавалося, він просто зародився в цьому підвалі в момент закладання фундаменту академії. Мох буркотливий, балакучий і вічно незадоволений життям. Загалом, як усі старі люди. Боровик сидів за конторкою, понуро лузгаючи насіння і спльовуючи лушпиння під стіл. У цьому стані „насіннєвого трансу“ його заставали постійно, немов нічим іншим він і не займався. Я гадаю, що так воно і є. Постійний боровичківський капелюх лежав тут же на столі, дозволяючи лисині Моха сліпуче сяяти у світлі настінного смолоскипа.
— Здрастуйте, дядько Мох, — бадьоро привітала я дідуся.
- О! Тридцять три нещастя! - вітали мене. — Що знову сталося?
Так, часто я сюди ходжу. По спині поповз холодок, і з’явилася невиразна підозра, що мантію мені не бачити як своїх вух. Я сором’язливо розтягла руками вбрання, що імітувало решето.
- Ого! — залізши на стілець і перегнувшись через стіл, видав боровик. - І як це у тебе вийшло?
— Практика з Нукою, — довелося мені визнати.
— І навіщо вам цією дурнею маятися? — злізаючи з стільця, промимрив Мох. — Сліпнете у своїх лабораторіях. Он уже на привида схожа стала.
Я полегшено зітхнула. Занудьгував Мох у своєму підземеллі, а це означає, лаяти мене він не буде і одягне.
- Чого стала? — крокуючи вглиб складу, обернувся боровик.— Я що, білка тобі, по драбинах стрибати?
- Так, так, - закивала я, кидаючись за старим. - Вже йду.
Мох ішов попереду з лампою в руці, я тупала слідом між рівними рядами полиць з усякою всячиною. Ми йшли, і, підкоряючись силі, замкненій у тій самій лампі, перед нами повільно спалахували смолоскипи, іскрилися синюватим магічним світлом. Мох скрушно зітхав і косився на мене, я старанно посміхалася старому, намагаючись зрозуміти, чого він від мене хоче.
- Ось так ходе, ходе, а потім „бац!“ — і валяєтесь на бруківці, — зітхнув старий. — Це ви про смерть студента та майстра?
- Ага! Жах який, — кивнув Мох. — Приходив хлопець за день до того, що сталося, камінчик свій забрав.
- А що сталося?
— Та нічого, — знизав плечима старий. — Просто на перевірку приволок. Помутнішав він у нього.
Я кивнула. Ну так, наше каміння накопичує енергію мага, проєцируючи її в потрібному напрямку. У сильних магів каміння допомагає впоратися з надлишком сили, заодно посилюючи захист. У недосвідчених магів камінь — як запасний мішок із силою, яку амулет дбайливо збирає, а потім може поділитися в потрібний момент.
У таких задохликів, як алхіміки, каміння це більше амулет захисту, заряджений майстром і він оберігає підопічного від будь-якої капості на кшталт пристріту, порчі та інших негативних впливів. Адже ми з магами навчаємося пліч-о-пліч. І ось так камінчик-трудяга, створюючи навколо господаря щит, накопичуючи для нього енергію, відбиваючи всяку зовнішню мерзотність, іноді хворіє, втомлюється і вимагає допомоги ззовні.
Але амулет, як не дивно, магічно „підлікувати“ не можна. Навіть ланцюжок чи оправу підлатають і чинять вручну, без участі магії, оскільки амулет „привчений“ чинити опір і відбивати будь-яку спрямовану нього силу, укладаючи їх у своїх надрах. Алхіміки взагалі раз на місяць здають кулони для підзарядки.
— Ти ж бачила другого мага перед смертю? — зупинившись біля стелажу, спитав боровик.
— Навіт в процесі в процесі, — зітхнула я.
- Да ти що? — сплеснув руками старий і кивнув на драбину. - Лізь. Тільки дивись, не переверни там усе.
Я покірно полізла нагору, намагаючись не вдихати пил, що заліг на полицях, і не зачепити рукою якусь банку.
— Так... Бідолаха. Так поспішав, поки я шукав його амулет. Там застібка розкришилася, — бубонів біля підніжжя драбини Мох. - Від долі не втечеш.
- Майстер Лерус теж у вас був? - Насторожилася я, попутно перевіряючи на просвіт тканину відритої мантії, чи не побита міллю.
- Ага. Перед самою смертю зайшов. Ходив тут коридорами, бурчав, що поралися так довго. Покрикував на мене. Все поспішав кудись, стоїть, потіє. Очі як у риби дохлої.
— Біля каменю? - поглинута вивченням цілісності тканини, запитала я.
- А? Який камінь? Леруса! — рикнув Мох. — Він хворів, мабуть, через свою цяцьку хвилюався. Вони ж бояться, коли сила йде. Я йому кажу, „самі свій камінчик призовіть“, а він мені „не можу, сили вичерпалися“. А сам стоїть, як смерть білий.
Я завмерла, перетравлюючи почуте, це було дивно. Як же мав захворіти досвідчений маг-некромант, щоб не зуміти покликати камінь? Його навіть я покликати можу, адже він лише на мою ауру налаштований.
- А Семаг нормально виглядав? - Уточнила я. Навіщо? Сама не знаю.
- Як виглядав? — Мох спантеличено почухав маківку. — Нормально виглядав, як усі вони. Блідий, нервовий. Ну то сесія...
— А ви говорили директору? - Так. І директорові, і цій змії білобрисій, — відмахнувся Мох.
— Майстру Дорхе?
- Ну так. Розумний мужик. Все випитав, лазив тут години дві, все руками водив. Слід шукав.
- І знайшов?
— А дідько їх розбере. Пошепталися з Кінаром і пішли.
Я затиснула знахідку під пахвою і, намагаючись не спікувати на голову Моху, потупала вниз. Значить, Дорхе все знає? Цікаво, а майстер знає про все це?
— Врахуй, загробиш ще одну, — повчально бубонів Мох, — купуватимеш сама.
- Це незаконно! - обурилася я, виплутуючись зі старої мантії.
— Зате повчально, — подаючи мені новий одяг, сказав Мох. - А то взяли моду: „дядько Мох дай то“, „Дядько Мох дай це“!
— Так ми не маги, одяг не вміємо відновлювати, — застібаючи обновку, виправдовувалася я. — Її й не кожен маг може відновлювати. Ілюзія, знаєте, не гріє.
- А руки на що?
- Дядько Мох, - видираючи у боровика старий одяг і розтягуючи його на світ, вигукнула я, - тут не руки з голкою, тут павук-ткач потрібен!
— Ви б дурньою там у себе менше мучилися, — забираючи в мене старий одяг і дбайливо згортаючи його, озвався Мох. — От винайшли б щось потрібне. Мантію, що самолатається, наприклад. Бо все вогні ці потішні, отрути, вибухівка. Жах цей незрозумілий, що по академії носиться. Дурня одна.
Я простежила за дбайливо згорнутою і покладеною на полицю мантією.
- А вакцина від віспи? - обурилася я.
— То цілителі, — тупаючи до виходу, озвався Мох.
- Ага, цілителі, - пробурчала я. — Багато вони б змогли, якби один із нас цю гидоту собі не прищепив.
- Ага! — реготів боровик. - Це ви любите. До речі, як те диво, що на озері оселилося?
— Катрім? - Уточнила я. - Нормально. Майстри якраз вирішують, як навернути його мутацію.
— І як вирішили? — засміявся боровик. — А то він там дуже обжився. З місцевими дітлахами рибачить, вони йому пиріжки тягають.
Отже, не єдиними мошками живе наша жертва власної цікавості. Хоча ми й самі знали, що від своєї мутації Катрім у захваті. Він навіть уже тему дипломної роботи обмірковує! Такий матеріал для неї, не кожен може описати процес мутації у всіх подробицях і з точки зору того, що мутував. Та йому половина наших студентів заздрить, але його подвиг повторювати не наважуються. А ще майстри усі подібні реактиви під замок заховали. Ну так, про всяк випадок, а то потім у корпусі одні людиноподібні особини залишаться, хто з хвостом, хто з крилами... Хоча Катрім під водою годинами сидіти може, навіть спить там, чим погано?
— У тому й справа, що йому там добре і мутувати назад він не хоче, — розвела я руками.
Боровичок знову піднявся на стілець, надів на ніс окуляри і, відкривши товстелезну книгу, почав вписувати дані про видачу мені мантії форменої в кількості однієї штуки. Після методичного переписування низки циферок з бирки книгу розгорнули в мій бік.
— То чого вони тоді вирішують? — вручаючи мені облізле перо, поцікавився боровик. - Пущай живе, як йому подобається.
- Дядько Мох, він же першокурсник. Неповнолітній, — зітхнула я, намагаючись втиснути свій підпис у маленьку клітку книги. — Ми його як рідним повернемо? Це ж суд за недогляд.
— А нічого було дитя безглузде сюди посилати, — закривши книгу, промовив боровик. — Йому ж ту погань насильно ніхто не вливав.
З логікою боровиків сперечатися неможливо. Тому що вона у них найправильніша. Що робити, якщо логіка і закон речі часто важко сумісні, а часом діаметрально протилежні? Закон, він, на жаль, як дишло... Попрощавшись із боровичком, я під пронизливий писк дзвінка і тупіт ніг поспішила нагору.