Глава 8

Вранці мене спорядили в похід. Ну як похід, на сусідню вулицю, віднести Дорхе замовлену мазь. День у мене був вільний від пар, але, на жаль, не вільний від всюдисущої Вільхи. 

Хоча дракон сказав, що сам зайде, але мої всі сповнились подяки та поваги до майстра. Вони сповнились, а тупотіти довелося мені. Нормально, так? Опиратися було безглуздо і я, мовчки одягнувшись, вирушила до Дорхе. Правда, день видався хороший, і я насолоджувалася прогулянкою. Будиночки у нас у Нуїрі всі суцільне заглядіння, акуратні, пофарбовані кольоровою побілкою, під черепичними дахами, з квітами на підвіконнях, різьбленими віконницями та ажурними огорожами. Тож славиться Нуїр не лише своїм науковим потенціалом, а й красою архітектури. Будь- яка вилазка тут справжнє естетичне задоволення, тож гуляти Нуїром я люблю. 

Сандалії гулко вистукували по каменях бруківки, сонечко вже по- літньому гріло, птахи співали, природа цвіла, світ грав усіма барвами веселки. І на душі у мене було напрочуд світло і радісно, ​​хоча я самій собі відповісти „чому?“ не змогла б. 

Проходячи повз булочну, прихопила з собою трохи пиріжків із ревенем. Вони просто дуже смачно виходять у пана Римке, пухкі, ароматні, всі в цукровій пудрі. Віднесу їх майстру як подяку. Якщо дорогою все сама не з“їм. 

У гуртожитку дракон не жив, воліючи розділяти побут та роботу. Дорхе оселився в маленькій квартирці за майстернею зброяра, через одну вулицю від нашої крамниці. Згорнувши за ріг, я пірнула в арку, що вела до внутрішнього дворика, де й був вхід у квартиру, окремий від хазяйського. 

Затишний такий, із плетеними меблями в тіні розлогої яблуні, з акуратною клумбою та маленьким фонтанчиком у центрі. 

Дружина у зброяра дуже хазяйновита дама, навіть такого побіжного погляду вистачило, щоб зрозуміти — за цим сквером стежать постійно. Я несміливо смикнула за ручку дверного дзвінка і завмерла, чекаючи на відповідь. 

У хаті почулися квапливі кроки дракона, його впевнену ходу я з тисячі впізнаю. Двері відчинилися, являючи мені Дорхе у всій своїй красі — волосся розпущене по плечах, сорочка навипуск, ноги босі. 

— Жваго? — здивувався дракон, але запросив до хати. — Що у вас знову сталося? 

Я, все більше бентежачись, пройшла до передпокою. І чого мені так ніяково? 

— Нічого. Мазь вашу принесла, — я посміхнулася і зробила крок до Дорхе, простягаючи баночку із зіллям. — Ось. 

— Дякую, Жваго. Не варто, — і ось усе добре, але чомусь Дорхе якось нервово глянув у бік сходів, що вели на другий ярус квартири, і знову на мене. — Чому не на навчанні? 

— А маю сьогодні вихідний. Лекцій немає, я відпочиваю, — посміхнулася я. — І ось. Це також вам. 

Я простягла дракону пакет із частуванням. Дорхе прийняв подарунок з таким виглядом, навіть описати складно, ніби ніхто йому раніше гостинців не приносив. Розгублено взяв пакет у руки, покрутив його, розгорнув. 

— Майстер Римке пече найкращу здобу в Нуїрі, — посміхнулася я. — Це вам моє „дякую“. 

— Дякую, Данно, — здавленим якимось голосом озвався Дорхе. — Мені дуже приємно... 

Дракон підвів на мене погляд і посміхнувся. Щиро, так само діти посміхаються подарунку. І ось стою я, а на мене дивляться так, наче я мішок золотих злитків притягла, і посміхаються тепло, ласкаво. 

А мені так добре від його посмішки стало, що хоч падай. І, може, даремно я про нього так погано думала? Нормальний він чоловік. Добрий, це видно. А ще я чомусь подумала, що дуже самотній. Ось зараз, коли пиріжки віддавала, ця думка в мозку промайнула. Він з таким поглядом цей пакет прийняв, ніби ніхто раніше піклування про нього не виявляв. 

— Ярвіоласе, ну що там? — пролунав жіночий голос з боку сходів. 

Чари розлетілися вщент. Я розгублено кліпнула, знову оглянула Дорхе і повільно перевела погляд до того хто говорив. 

Вдова Альтьє стояла на сходах, квапливо поправляючи зачіску, не дарма ж вийшла, одразу видно — спеціально. Вдова Альтьє, ще молода жінка, красива, без чоловіка на третій рік шлюбу залишилася. Я, може, і молодша, і заміжня не була, але те, що пані Альтьє тут не чай з Дорхе розпивала, ясно стало б навіть дитині. 

Від мене не услизнули ні криво застебнуті гудзики сукні, ні розпатлана зачіска, ні припухлі губи вдови. І почуття в мене таке, ніби світ якось разом втратив фарби, навіть сонце стало якимось тьмяним. 

Я рідко в людях помиляюся, але моя правота ще ніколи не завдавала стільки болю. Недоречно згадалися чутки про квітникарку і всі ті байки, що розповідали про драконів. Яка ж я ідіотка! І про що я думала? Ну сама ж себе обдурила!

— Здрастуйте, пані Альтьє, — сипло привіталася я. 

— Доброго дня, Данюша, — усміхнулася мені жінка і, зиркнувши на похмурого Дорхе, жваво загомоніла: — А я ось майстру по господарству допомогти зайшла. Їсти приготувати, прибрати. 

Я кивнула, вдаючи, що брехню приймаю. Киваю, посміхаюся. Мені що за справа? А мені чомусь тужливо так стало. Бридко. 

— Як майстру пощастило, — невесело посміхнулася я. — Я тоді піду. У мене ще справ повно. 

— Данно, — Дорхе ступив до мене з якимсь дивним, винним виглядом. — Я вас проведу. 

— Я, майстер, дорогу пам’ятаю, — весело відмахнулась я. — Не проводьте. І у вас он гостя, може, їй допомога по господарству потрібна. Меблі посовати... дров нарубати. Взаємовигідна співпраця – це дуже важливо. 

І вискочила з хати. Аби якнайдалі звідси й забути все, як кошмарний сон. І чого я йому ці пироги тягла? І про що я думала? 

Стоп! А що це я? Я навіть зупинилася від злості. Мені хтось щось обіцяв? Ні. А те, що я собі щось вигадала, це мої проблеми. Я з самого початку бачила, який він, бачила і знала, що піддаватися не можна. Тепер точно знаю, що всі його дії — гра. І все! 

Я взагалі щось останнім часом від реальності стала відриватися. На тому й зупинилась. Дорхе паршивий бабій, не вартий моєї уваги і сліз. 

Сльози? Я зло витерла фізіономію, вилаяла себе за плаксивість і потопала в лавку. Хоча бажання піти та стрибнути з мосту переважало. Вилаяла себе за вразливість. Теж мені, як героїня Улиних романів!