Глава 8

Вранці мене спорядили в похід. Ну як похід, на сусідню вулицю, віднести Дорхе замовлену мазь. День у мене був вільний від пар, але, на жаль, не вільний від всюдисущої Вільхи. Хоча дракон сказав, що сам зайде, але мої всі сповнились подяки та поваги до майстра. Вони сповнились, а тупотіти довелося мені. Нормально, так? Опиратися було безглуздо і я, мовчки одягнувшись, вирушила до Дорхе. Правда, день видався хороший, і я насолоджувалася прогулянкою. Будиночки у нас у Нуїрі всі суцільне заглядіння, акуратні, пофарбовані кольоровою побілкою, під черепичними дахами, з квітами на підвіконнях, різьбленими віконницями та ажурними огорожами. Тож славиться Нуїр не лише своїм науковим потенціалом, а й красою архітектури. Будь-яка вилазка тут справжнє естетичне задоволення, тож гуляти Нуіром я люблю.
Сандалії гулко вистукували по каменях бруківки, сонечко вже по-літньому гріло, птахи співали, природа цвіла, світ грав усіма барвами веселки. І на душі у мене було напрочуд світло і радісно, ​​хоча я самій собі відповісти „чому?“ не змогла б. Проходячи повз булочну, прихопила з собою трохи пиріжків із ревенем. Вони просто дуже смачно виходять у пана Римке, пухнасті, ароматні, всі в цукровій пудрі. Віднесу їх майстру як подяку. Якщо дорогою все не сама не з“їм.
У гуртожитку дракон не жив, воліючи розділяти побут та роботу. Дорхе оселився в маленькій квартирці за майстернею зброяра, через одну вулицю від нашої крамниці. Згорнувши за ріг, я пірнула в арку, що вела до внутрішнього дворика, де й був вхід у квартиру, окремий від хазяйського. Затишний такий, із плетеними меблями в тіні розлогої яблуні, з акуратною клумбою та маленьким фонтанчиком у центрі.
Дружина у зброяра дуже хазяйновита дама, навіть такого побіжного погляду вистачило, щоб зрозуміти — за цим сквером стежать постійно. Я несміливо смикнула за ручку дверного дзвінка і завмерла, чекаючи на відповідь. У хаті почулися квапливі кроки дракона, його впевнену ходу я з тисячі впізнаю. Двері відчинилися, являючи мені Дорхе у всій своїй красі - волосся розпущене по плечах, сорочка навипуск, ноги босі.
- Жваго? — здивувався дракон, але запросив до хати. — Що у вас знову сталося?
Я, все більше бентежачись, пройшла до передпокою. І чого мені так ніяково?
- Нічого. Мазь вашу принесла, — я посміхнулася і зробила крок до Дорхе, простягаючи баночку із зіллям. - Ось.
- Дякую, Жваго. Не варто, — і ось усе добре, але чомусь Дорхе якось нервово глянув у бік сходів, що вели на другий ярус квартири, і знову на мене. - Чому не на навчанні?
— А маю сьогодні вихідний. Лекцій немає, я відпочиваю, - посміхнулася я. - І ось. Це також вам.
Я простягла дракону пакет із частуванням. Дорхе прийняв подарунок з таким виглядом, навіть описати складно, ніби ніхто йому раніше гостинців не приносив. Розгублено взяв пакет у руки, покрутив його, розгорнув.
— Майстер Рімке пече найкращу здобу в Нуїрі, — посміхнулася я. - Це вам моє „дякую“.
— Дякую, Данно, — здавленим якимось голосом озвався Дорхе. - Мені дуже приємно...
Дракон підвів на мене погляд і посміхнувся. Щиро, так само діти посміхаються подарунку. І ось стою я, а на мене дивляться так, наче я мішок золотих злитків притягла, і посміхаються тепло, ласкаво. А мені так добре від його посмішки стало, що хоч падай. І, може, даремно я про нього так погано думала? Нормальний він чоловік. Добрий, це видно. А ще я чомусь подумала, що дуже самотній. Ось зараз, коли пиріжки віддавала, ця думка в мозку промайнула. Він з таким поглядом цей пакет прийняв, ніби ніхто раніше піклування про нього не виявляв.
— Ярвіоласе, ну що там? - пролунав жіночий голос з боку сходів.
Чари розлетілися вщент. Я розгублено кліпнула, знову оглянула Дорхе і повільно перевела погляд до того хто говорив. Вдова Альтьє стояла на сходах, квапливо поправляючи зачіску, не дарма ж вийшла, одразу видно — спеціально. Вдова Альтьє, ще молода жінка, красива, без чоловіка на третій рік шлюбу залишилася. Я, може, і молодша, і заміжня не була, але те, що пані Альтьє тут не чай з Дорхе розпивала, ясно стало б навіть дитині.
Від мене не услизнули ні криво застебнуті гудзики сукні, ні розпатлана зачіска, ні припухлі губи вдови. І почуття в мене таке, ніби світ якось втратив фарби, навіть сонце стало якимось тьмяним. Я рідко в людях помиляюся, але моя правота ще ніколи не завдавала стільки болю. Недоречно згадалися чутки про квітникарку і всі ті байки, що розповідали про драконів. Яка ж я ідіотка! І про що я думала? Ну сама ж себе обдурила!
- Здрастуйте, пані Альтьє, - сипло привіталася я.
— Доброго дня, Данюша, — усміхнулася мені жінка і, зиркнувши на похмурого Дорхе, жваво загомоніла: — А я ось майстру по господарству допомогти зайшла. Їсти приготувати, прибрати.
Я кивнула, вдаючи, що брехню приймаю. Киваю, посміхаюся. Мені що за справа? А мені чомусь тужливо так стало. Бридко.
- Як майстру пощастило, - невесело посміхнулася я. - Я тоді піду. У мене ще справ повно.
— Данно, — Дорхе ступив до мене з якимсь дивним, винним виглядом. - Я вас проведу.
— Я, майстер, дорогу пам’ятаю, — весело відмахнулась я. - Не проводьте. І у вас он гостя, може, їй допомога по господарству потрібна. Меблі посовати... дров нарубати. Взаємовигідна співпраця – це дуже важливо.
І вискочила з хати. Аби якнайдалі звідси й забути все, як кошмарний сон. І чого я йому ці пироги тягла? І про що я думала? Стоп! А що це я? Я навіть зупинилася від злості. Мені хтось щось обіцяв? Ні. А те, що я собі щось вигадала, це мої проблеми. Я з самого початку бачила, який він, бачила і знала, що піддаватися не можна. Тепер точно знаю, що всі його дії — гра. І все!
Я взагалі щось останнім часом від реальності стала відриватися. На тому й зупинилась. Дорхе паршивий бабій, не вартий моєї уваги і сліз. Сльози? Я зло витерла фізіономію, вилаяла себе за плаксивість і потопала в лавку. Хоча бажання піти та стрибнути з мосту переважало. Вилаяла себе за вразливість. Теж мені, як героїняУулиних романів
! Дорога додому була позбавлена ​​тієї ейфорії, що переслідувала мене дорогою до Дорхе. Сонце сліпило і цим нескінченно дратувало, пташиний гомін бісив, від запаху випічки вернуло, від виду закоханої парочки, що крокує дорогою, відверто захотілося заволати. І я прискорила кроки, маючи намір зварити ще заспокійливого. Якось усі мої попередні варіанти ефекту належного не надали. А ще я ніяк не могла позбутися видіння розгубленого Дорхе, ніби йому було незручно за те, що я побачила у нього в будинку вдову Альтьє. І чого він занервував?
Догадка осяяла мій допитливий розум і жити перехотілося ще більше. Адже він залицявся до мене... Я списувала його поведінку на таку манеру ввічливої ​​гадини, а він залицявся і водночас... НЕНАВИЖУ! Вбила б. А я? А я дурепа. Мене ж просто обробляли, готуючи до ролі чергової постільної грілки. А я вже разомліла, вигадувала собі всякого. Прокляті гормони, проклята весна! Проклятий Дорхе!!
Від досади штовхнула бруківка, біль у розбитому пальці трохи відволік від образи, що палила душу. У процесі самобичування я пролетіла свій квартал наскрізь, проскочивши повз будинок, і поспішила до академії. Настрій у мене ух! Саме час щось підірвати, і друг для цієї справи у мене є. І він (у сенсі друг) зараз точно стирчить у лабораторії. Ось так я зла, задумлива і засмучена пройшла по мосту, повз сонного сторожа, спустилася в підвал корпусу алхімії, завернула в арку. Зупинилася, осмислила те, що арки тут зроду не було.
Повернулась, розглянула дірку в стіні, яку я прийняла за арку. У роздумах, що могло вивалити таку дірку, дійшла до лабораторії №7. Обережно підкралася, прислухалася. Просто так вриватися не можна, небезпечно. Мене якось результат чужого експерименту з схрещування мало не зжер, потім ще тиждень здригалася побачивши жаб (воно просто дуже на жабу схоже було, синю таку жабу розміром з теля). Жах. Обережно прочинила двері, заглянула, щоб побачити зосередженого Листика, який розлючено натирає колбу. Вигляд мого друга був такий... дуже на мій схожий.
— А де Улька? - Видала я, ввалюючись в приміщення.
— На побачення пішла, — гнівно промовив Лист, встановивши колбу над спиртівкою. — Із хлопцем із практиків.
- Мммм? - Замріяно простягла я. — Що підриватимеш? Суперника?
— Це карається, — буркнув Лист, підкручуючи полум’я на спиртовці.
— Листику, а ти поговорити з нею не думав?
— А толку? — Листок перестав терзати спиртівку і втомлено опустився на стілець. — Я й так знаю, що відмовить.
— Давай я обережно розпитаю.
— Даня, Улька на своїх книгах звхнулася. Їй героя подавай. Щоб мускулатура, вогонь в очах, сила та відвага. Щоб прийшов, звалив на плече і потяг до себе в замок.
— Ну, щодо відваги ти не маєш рації, горючу сірку поодинці змішувати — це не жарти! - Усміхнулася я. - А мускулатуру і наростити можна.
— Я ж просто Листик, — хмикнув друг. - Звичний і зрозумілий. Немає в мені ні загадки, ні таємниці, і дівчата від мене непритомні не валяться... А Уля...
— Дурна вона, — зло рикнула я.
— А в тебе що сталося? — Листок пильно глянув на мене.
- Нічого, ось зайшла дізнатися, як ти, - чесно дивлячись другові в очі, збрехала я.
— Та ну, у свій вихідний? Данно, ти хімію, звичайно, любиш, але підривати намагаєшся тільки коли тобі паршиво, — реготнув Лист. — Хто тебе довів?
— Просто у людях розчарувалася.
— А ти це ще можеш? — усміхнувся Листик і, підвівшись, підійшов до мене. — Ти ж із нас трьох найнедовірливіша і найцинічніша.
— Нема нічого абсолютного, — видихнула я і притулилася до друга.
- Даня? Гей! — друг ласкаво притис мене до грудей. — Вогкість пішла, отже, зовсім усе погано.
- ЫИ! - Видала я.
Ось чого б мені плакати? І не потрібний мені цей Дорхе! Ненавиджу! Гад! Бабій! ЫИ. Мене лагідно погладили по спині, потім витерли заплакану моську чистою хусткою, струсили для вірності і сумно поцікавилися:
— І чого ми з тобою такі невдачливі?
— Не щастить у коханні, пощастить у картах, — зітхнула я.
- Ти граєш?
- Неа.
— І я ні, — зітхнув Лист. - Може, почати?
- Спробуй.
— А давай зустрічатимемося всім на зло! — весело запропонував мені друг. Глянула на веселу усмішку друга і теж усміхнулася у відповідь. Лист кивнув, обійняв за плечі і потяг до виходу.
— Ходімо, я тебе вигуляю.
- А зустрічатися бум? - Нагадала я.
— Ну, якщо ти дуже наполягаєш... — протягнув Лист. — Але ж ми не пара. Два психа в одній лабораторії не вживуться.
— І правда, — кивнула я.
— Але бублик я тобі куплю, — хмикнув мій друг.
Покидала академію я в набагато веселішому настрої, ніж прийшла туди. Листок розказував байки, кривлявся і всіляко намагався мене розважити. По дорозі зайшли в кондитерську, і тепер нам складали компанію тістечко з кремом і бублик, який купив Лист собі.
Я саме примірялася до солодкої хмарки, вирішуючи, за який бочок вкусити спочатку, як з-за повороту показався майстер Лерус. Тільки ось впізнала я його насилу і далеко не відразу. Молодий ще чоловік нерівно ступив із темного провулка, ледве переставляючи ноги. Ми з Листом, не змовляючись, кинулися до чоловіка, в останню мить підхопивши його і запобігши падінню.
- Майстер! — верещала я, вдивляючись у бліде лице Леруса. - Вам погано?
— Воно... — пробурмотів ледь чутно чоловік, — воно пече...
- Що? Де пече? — злякано обізвався Лист, хапаючи майстра за плечі.
А на наших очах відбувалися моторошні метаморфози з магом. Чоловік продовжував бліднути, а по темному волоссю повзла паморозь сивини, погляд став тьмяним і неживим, тільки губи ще ворушилися, промовляючи все те ж:
— Воно пече мені зсередини...
Лист уже кликав на допомогу, навколо нас зібрався цілий натовп, а я в жаху дивилася на чоловіка, який стрімко сивів, у передсмертних конвульсіях стискав мою руку. Моторошно, бридко усвідомлювати свою безпорадність, свою нездатність захистити, врятувати, допомогти. Я відчайдушно дивилася в застиглі льодово-сірі очі вмираючого і щосили стискала його руку. А з провулка вже мчав лікар Селевар, розганяли натовп стражники.
- Данно! — почувся біля вуха голос майстра Буса. — Учниця Жваго...
Я відчайдушно глянула в далечінь, потім на Листа, потім знову на сивого чоловіка, що лежить на моїх колінах.
— Данно, — наблизився майстер Селевар спробував допомогти мені встати.
— Ми нічого не змогли... — вирвалося з моїх грудей чи то виправдання, чи ридання.— Він... Він...
— Даня... — Лист обережно виплутав мою руку з пальців померлого. — Даня, на мене глянь.
А мені було моторошно. До болю жахливо і ще якось страшно, наче хтось дивиться на мене. Страшно. Я схлипнула знову, притулившись до плеча Буса. Ляпас подіяв моментально. Туман у мозку розвіявся, нерви заспокоїлися, істерика з жалібним вереском зникла далеко і надовго.
— Дякую, Листику, — відповіла я.
— Завжди , будь ласка, — кивнув мій друг, допомагаючи мені підвестися.
Бус відправив із нами одного зі стражників. Дурними запитаннями мучили нас недовго, і решту вечора я провела на кухні з Вільхою та Хмелем, старанно намагаючись забути весь пережитий жах. Багато чого зараз на мене випало, цих жахів. Я, звичайно, звична дівчина, до істерик не схильна, але всі ці смерті, зомбі та інше безглуздя мене вже добряче засмикали. На допомогу мені було направлено заспокійливий чай з м’ятою, якого я випила відро, не менше. Все, сон мені тепер взагалі не світить, хіба що снитися будуть швидкі річки та галасливі водоспади. Як жорстоко я помилялася!