Глава 7

Ранок порадував ясним та безхмарним небом. Сонце до краплі випило всі сліди вчорашньої негоди, тільки подекуди під густими кронами дерев залишилися калюжі, що тішили як місцевих дітлахів, так і свиней. І ті, й інші з ентузіазмом місили бруд, діти з криками скакали по калюжах, а свині блаженно поринали в прохолодну жижу. Всі були щасливі, і невдовзі відрізнити одних від інших було вже майже неможливо. Дорхе нахабно дрих до полудня, на всі спроби Каратая розбудити його дракон відповідав незрозумілим муканням.
- Ні, ти це бачила? — надривався ворон, бігаючи огорожею туди-сюди. — Ми могли б бути вже на місці, якби не він! Дихне і дрихне. Не добудишся!
— А ми що, поспішаємо? — резонно перепитала я, невдоволення Карата мене дивувало. — Нехай спить. Він учора втомився. Тут до порталу рукою подати. Сидіть, відпочивайте.
- Там наші хвилюються! — не вгавав ворон.
— Вони не хвилюються, майстер же сказав, що вісника послав.
— А може, без нього поїдемо? - примружився ворон. — Чого нам тут сидіти?
— Ну, як взяти й поїхати, після того, що він для нас зробив? - зітхнула я. - Терпіть. Він нас врятував, між іншим. Навчіться бути вдячним.
— І що, ось так даремно сидіти? — крутився Каратай.
— Ну, на сонечку погрійтеся, жуків позбирайте, політайте нарешті. Чи чим там ще птахи займаються? Я не знаю.
— Я теж не знаю, чим займаються птахи, — знову образився ворон.
— Ну, як хочете, — знизала я плечима. — Я планую почитати або повалятися на сонечку. Дивіться, який день. Насолоджуйтесь.
На подвір’ї справді було казково добре, природа довкола немов умовляла зупинитися і помилуватися красою. Ласкаво шелестіли дерева в садах, опалі пелюстки квітів, наче чарівні сніжинки, вистелили землю. Зелень лук розбавлялася яскравими фарбами польових квітів, над якими важко гули працьовиті бджілки, пурхали метелики, носилися бабки, дзижчали мухи. Літо жарко дихало в потилицю весни, чекаючи на свою чергу. Я з захопленою з дому книгою в руці, примостилася під тінистою яблунею. Каратай сердито дувся на гілці в мене над головою.
— І поїдемо сонцем, — приречено зітхнув ворон. — Схопимо сонячний удар, звалимось із гарячкою, а я, може, й взагалі не доживу до кінця шляху. Знаєш, як під цим пір’ям жарко?!
— Ось скажіть, як можна бути таким буркотом? - Зітхнула я, захлопуючи книгу. — Я про тебе дбаю. Сама ж на сонці розклеїшся.
— Мені дуже пощастило, — я закотила очі і піднялася на ноги. — Гаразд, піду його будити. Раді?
- Невимовно! — відповів ворон, проводжаючи мене поглядом.
На горищі було душно, жарко, і дурно пахло сіном. Дракон вальяжно розкинувся „зіркою“ майже в самому центрі, глибоко закопавшись у сіно.
- Майстер! — голосно прокричала я, сподіваючись, що лізти крізь гори сіна не доведеться, нога після вчорашнього почала знову нити. — Пора вже вставати! — М-ММММ, — долинуло з запорошеної напівтемряви. Я зітхнула і поповзла до дракона, провалюючись у сіно до пояса. При моєму не дуже героїчному зрості подорож була не з легких. Пихкаючи і віддуваючись, я підповзла до мети.
- Майстер. Вже день. Нам час їхати, — я обережно потрясла дракона за плече. Реакція чоловіка на цей жест була несподіваною. Сонно потягнувшись, він безцеремонно смикнув мене за руку і, міцно обійнявши, знову голосно засопів, уткнувшись носом мені у волосся. Я виявилася притиснута обличчям до широких чоловічих грудей без шансу вибратися самостійно. Злякано засмикалася, як кролик, обвитий зміїними кільцями, але зустріла рішучий опір з боку дракона. Чоловік навіть не думав прокидатися, і випускати свою здобич теж не збирався.
— Ось справді сон богатирський, — зашипіла я, вириваючись.
А Дорхе блаженно сопів із задоволеною пикою, дивлячись, мабуть, дуже цікавий сон. І що йому таке сниться? І тут я зрозуміла — іноді краще не знати, що сниться чоловікові, що тримає тебе в обіймах. Бо, продовжуючи по-ідіотськи посміхатися, дракон ласкаво провів долонею по моїй спині і... заходився погладжувати ділянку тіла, якою ця спина і закінчується. Потім моє м’яке місце стиснули, видавши при цьому ледь помітний хрипкий стогін. Мамо! Чекати продовження цього дійства я не стала і, набравши в груди більше повітря, пискнула, хоча в планах було закричати:
- Майстер Дорхе! Досить мене лапати! Вставайте!
У мене на нервовому грунті ввічливість атрофується майже повністю, так що на додаток до всього я ще й лягнула Дорхе. Куди потрапила – не знаю, але ефект був. Я навіть скажу, що ефект перевершив усі мої очікування. Мене схопили за шию величезною долонею і, втиснувши в сіно мало не дощок підлоги, грізно ричачи, навалилися всією своєю чималою вагою. Я знову помолилася всім богам і заплющила очі, готуючись задихнутися під пластами торішнього сіна.
- Жваго? — мене висмикнули з сіна і дивилися здивованим поглядом. — Що ви робите? - Яхх? — спитала я, натякаючи на те, що руку з мого горла слід забрати, бо вона дуже заважає диханню та мовленню.
- А? — Дорхе перевів напівсонний погляд із мого злого, червоного обличчя на свою кінцівку. Прибрав. — Вибачте.
- Нічого, - відкашлявшись, втішила я. — Не вбили, і дякую.
— Більше так не робіть, у мене все ж таки рефлекси, — докірливо промовив дракон. — Адже я й справді покалічити міг.
- Врахую, - видихнула я, намагаючись не думати про те, що привабливий чоловік як ні в чому не бувало продовжує на мені лежати і при цьому мило розмовляти. — Наступного разу каменем кину.
- Злякалася? — трохи тихіше і зовсім іншим тоном уточнив дракон.
Вкрадливо так, понизивши голос. Вбила б!
- Злякалася, - роздратовано зізналася я. — Мене, знаєте, не щодня душать.
— Я не душив, я налякав, — м’яко відповів Дорхе.
- У вас вийшло.
— Жваго, ви, на мою думку, менше умертвінь злякалися, ніж мене, — реготав Дорхе.
— Скажімо так, умертвіння до мого горла ще не дісталося, а ви... А ви злізти з мене не хочете?
Дракон ривком підвівся, мовчки захоплюючи за собою й мене. Тепер я не тільки впиралася йому в груди носом, а ще й повільно вгрузала ногами в сіно. Зибучі піски якісь, а не сіно.
- Ви щось, Жваго, - з усмішкою в голосі промовив Дорхе.
— Вважатиму за комплімент, — зніяковіла я.
— Це він і був, — інтимно повідомив мені, змій ще й нахилився до вуха, щоб я все розчула.
- Дякую.
— Та будь ласка, — так само веселився Дорхе. — Після вчорашнього видовища вас, що відбивається від нежиті, ви заслужили на моє повне і безмежне захоплення.
Я, продовжуючи ніяковіти, розглядала вишивку на сорочці Дорхе, до неї ж (бо голову підняти було соромно) я і звернулася:
— Моє володіння бойовими навичками далеке навіть від оцінки „задовільно“.
- Зате відвага на „відмінно“, - Дорхе все ж таки змусив глянути на нього, взявши мене за підборіддя. - Але на майбутнє, Данно. У разі небезпеки слід тікати від неї, а не до неї.
— А якщо небезпека пре на тебе, бажаючи підкріпитись? — ось хто б мені пояснив, навіщо я з ним кокетую? — Я взагалі не можу зрозуміти, що ви робили вночі в такій далечіні від дому, зовсім одна, без супроводу? — більш жорстким тоном поцікавився Дорхе.
— Я з Каратаєм, — в’яла відмовка, знаю.
— Данно, ваш майстер-недонекромант годиться хіба що на роль експонату в живому куточку, але не на роль захисника! — а Дорхе сердився. Явно так сердився. — Чим думав ваш майстер, коли відпускав одну дідько знає куди!
- Ну, він не думав, що портал мене викине зовсім в іншому селі і решту шляху я проїду верхи, як і всі люди.
- І це виправдання, Данно? Вас могли вбити дорогою. Пограбувати. Та будь що могло бути! — мене ще й за плечі струснули так добре. — Додому варто було їхати. Ви хоч розумієте, що дивом вижили цієї ночі?
— Розумію, — я теж трохи злилася. — Хто ж знав, що таке вийде? І все ж добре скінчилося.
- Так! — Дорхе глибоко вдихнув, мабуть, гасячи гнів, і вже спокійніше продовжив: — Якщо ваш опікун не перейнявся вашою консультацією на тему безпеки, то це зроблю я. Мотатиметеся одна по далеких далях, лізтимете на рожон і ошиватиметеся в богами забутих глушинах, перездаватимете мені „раси“ до тріскучих морозів. Зрозуміло?
— А ви... — зібралася наїжачитися я.
- Ясно? — стримано так гаркнули на мене. — Або ж порку застосувати? Довелося мовчки кивнути.
— Якщо комусь цікаво, то сонце вже у зеніті! — подав голос Каратай, що завмер на вході на горище, і додав: — Не завадив?
— Вже виїжджаємо, — кивнув Дорхе і потягнув мене до виходу.
Село залишилося позаду. Навколо розкинулися безкраї луки, кульбаби змінили жовті шевелюри на білі пухові шапки, напівпрозорим серпанком вкриваючи поля від краю до краю. Пориви вітру підхоплювали самотні пушинки, несучи їх далеко за обрій, або гнали їх зграйками, немов рій білих волохатих джмелів.
Сонце нещадно пекло верхівки, Каратай, як завжди, висловлював своє невдоволення всім, починаючи від погоди і закінчуючи політичною обстановкою у всіх відомих йому державах. Базікав він один, змучений нашим з Дорхе мовчанням. Дракон похмуро погойдувався в сідлі, димлячи люлькою. Дим з ароматом вишні та м’яти терпким коконом огортав дракона, роблячи його значну фігуру ще страшнішою. Я старанно уникала дивитися на мага, перетравлюючи все те, що сталося на сінувалі і не знаходячи логічного пояснення настільки дивній поведінці наставника.
І чого він так розлютився? Нічого не розумію. У задумі я смикала гриву Берізки і, як результат, голову кобилки прикрашав рівний частокіл з кісок різного ступеня розпатланості. Знемагаючи від здогадів, що роздирали мене, я глянула на дракона і настромилася на його уважний погляд. Погляд на мене крізь пелену сивого диму, з якоюсь дивною задумливістю і мало прихованим інтересом. Знову почала смикати волосяний покрив Берізки. Ніколи ще арка порталу не викликала в мене такої радості, як цієї миті.
Смарагдово-зелена вирва виблискувала і переливалася, контрастуючи з блакитним небом. Так повелося, що міста будувалися на пристойній відстані від порталів. Це потім села стали будувати мало не впритул до них, але закон суворо регламентує розміщення міста не ближче, ніж половину для їзди від порталу, і в жодному разі місто не можна будувати навколо нього. Адже портал - це двері, а двері - це вхід, а у вхід може увійти будь-хто.
Теоретично, звичайно, але, думаю, ворожа армія, що виходить посеред міста, мало кого потішить, тож стоять портали самотньо в полях. Дорхе спішився, активуючи старий і порослий мохом портал. Кілька слів, одне заклинання, і вирва прискорила обертання, доки зелений вихор не став майже прозорим, зі свистом втягуючи повітря. В арці повільно почали розпливатися фарби та образи, малюючи обриси Нуіра з вежами та шпилями академії, потім і це зображення здригнулося, відобразивши луг біля рідного міста. Ми зробили крок у примарний серпанок, переносячи крізь шари світобудови.
Марево порталу почало потріскувати і свистіти. Як я вже говорила, портал - це прохід в інший світ, що спаює тканини світобудови, стискає її, пірнаючи в нав і виринаючи в потрібній точці. Загалом складно, але ефективно. Вирва сяяла і переливалася, наче її стіни були з потоків води, що мчали по спіралі, в яких заплуталися сполохи блискавок. Жахливе видовище, що зачаровує, крізь свист прориваються звуки потойбічного світу, доносячи до мандрівників відлуння наві.