Глава 7

Ранок порадував ясним та безхмарним небом. Сонце до краплі випило всі сліди вчорашньої негоди, тільки подекуди під густими кронами дерев залишилися калюжі, що тішили як місцевих дітлахів, так і свиней. І ті, й інші з ентузіазмом місили бруд, діти з криками скакали по калюжах, а свині блаженно поринали в прохолодну жижу.

 Всі були щасливі, і невдовзі відрізнити одних від інших було вже майже неможливо. Дорхе нахабно дрих до полудня, на всі спроби Каратая розбудити його дракон відповідав незрозумілим муканням. 

— Ні, ти це бачила? — надривався ворон, бігаючи огорожею туди- сюди. — Ми могли б бути вже на місці, якби не він! Дихне і дрихне. Не добудишся! 

— А ми що, поспішаємо? — резонно перепитала я, невдоволення Карата мене дивувало. — Нехай спить. Він учора втомився. Тут до порталу рукою подати. Сидіть, відпочивайте. 

— Там наші хвилюються! — не вгавав ворон. 

— Вони не хвилюються, майстер же сказав, що вісника послав. 

— А може, без нього поїдемо? — примружився ворон. — Чого нам тут сидіти? 

— Ну, як взяти й поїхати, після того, що він для нас зробив? — зітхнула я. — Терпіть. Він нас врятував, між іншим. Навчіться бути вдячним. 

— І що, ось так даремно сидіти? — крутився Каратай. 

— Ну, на сонечку погрійтеся, жуків позбирайте, політайте нарешті. Чи чим там ще птахи займаються? Я не знаю. 

— Я теж не знаю, чим займаються птахи, — знову образився ворон. 

— Ну, як хочете, — знизала я плечима.— Я планую почитати або повалятися на сонечку. Дивіться, який день. Насолоджуйтесь. 

На подвір’ї справді було казково добре, природа довкола немов умовляла зупинитися і помилуватися красою. Ласкаво шелестіли дерева в садах, опалі пелюстки квітів, наче чарівні сніжинки, вистелили землю. 

Зелень лук розбавлялася яскравими фарбами польових квітів, над якими важко гули працьовиті бджілки, пурхали метелики, носилися бабки, дзижчали мухи. Літо жарко дихало в потилицю весни, чекаючи на свою чергу. Я з захопленою з дому книгою в руці, примостилася під тінистою яблунею. Каратай сердито дувся на гілці в мене над головою. 

— І поїдемо сонцем, — приречено зітхнув ворон. — Схопимо сонячний удар, звалимось із гарячкою, а я, може, й взагалі не доживу до кінця шляху. Знаєш, як під цим пір’ям жарко?! 

— Ось скажіть, як можна бути таким буркотуном? — Зітхнула я, захлопуючи книгу. 

— Я про тебе дбаю. Сама ж на сонці розклеїшся. 

— Мені дуже пощастило, — я закотила очі і піднялася на ноги. — Гаразд, піду його будити. Раді? 

— Невимовно! — відповів ворон, проводжаючи мене поглядом. 

На горищі було душно, жарко, і дурно пахло сіном. Дракон вальяжно розкинувся „зіркою“ майже в самому центрі, глибоко закопавшись у сіно. 

— Майстер! — голосно прокричала я, сподіваючись, що лізти крізь гори сіна не доведеться, нога після вчорашнього почала знову нити. — Пора вже вставати! 

— М—ММММ, — долинуло з запорошеної напівтемряви. 

Я зітхнула і поповзла до дракона, провалюючись у сіно до пояса. При моєму не дуже героїчному зрості подорож була не з легких. Пихкаючи і віддуваючись, я підповзла до мети. 

— Майстер. Вже день. Нам час їхати, — я обережно потрясла дракона за плече.

 Реакція чоловіка на цей жест була несподіваною. Сонно потягнувшись, він безцеремонно смикнув мене за руку і, міцно обійнявши, знову голосно засопів, уткнувшись носом мені у волосся. Я виявилася притиснута обличчям до широких чоловічих грудей без шансу вибратися самостійно. 

Злякано засмикалася, як кролик, обвитий зміїними кільцями, але зустріла рішучий опір з боку дракона. Чоловік навіть не думав прокидатися, і випускати свою здобич теж не збирався. 

— Ось справді сон богатирський, — зашипіла я, вириваючись. 

А Дорхе блаженно сопів із задоволеною пикою, дивлячись, мабуть, дуже цікавий сон. І що йому таке сниться? І тут я зрозуміла — іноді краще не знати, що сниться чоловікові, що тримає тебе в обіймах.

 Бо, продовжуючи по-ідіотськи посміхатися, дракон ласкаво провів долонею по моїй спині і... заходився погладжувати ділянку тіла, якою ця спина і закінчується. Потім моє м’яке місце стиснули, видавши при цьому ледь помітний хрипкий стогін. 

Мамо! Чекати продовження цього дійства я не стала і, набравши в груди більше повітря, пискнула, хоча в планах було закричати: 

— Майстер Дорхе! Досить мене лапати! Вставайте!

У мене на нервовому грунті ввічливість атрофується майже повністю, так що на додаток до всього я ще й лягнула Дорхе. Куди потрапила – не знаю, але ефект був. Я навіть скажу, що ефект перевершив усі мої очікування. 

Мене схопили за шию величезною долонею і, втиснувши в сіно мало не до дощок підлоги, грізно ричачи, навалилися всією своєю чималою вагою.

 Я знову помолилася всім богам і заплющила очі, готуючись задихнутися під пластами торішнього сіна. 

— Жваго? — мене висмикнули з сіна і дивилися здивованим поглядом. — Що ви тут робите? 

— Яхх? — спитала я, натякаючи на те, що руку з мого горла слід забрати, бо вона дуже заважає диханню та мовленню. 

— А? — Дорхе перевів напівсонний погляд із мого злого, червоного обличчя на свою кінцівку. Прибрав. — Вибачте. 

— Нічого, — відкашлявшись, втішила я. — Не вбили, і дякую. 

— Більше так не робіть, у мене все ж таки рефлекси, — докірливо промовив дракон. — Адже я й справді покалічити міг. 

— Врахую, — видихнула я, намагаючись не думати про те, що привабливий чоловік як ні в чому не бувало продовжує на мені лежати і при цьому мило розмовляти. — Наступного разу каменем кину. 

— Злякалася? — трохи тихіше і зовсім іншим тоном уточнив дракон. 

Вкрадливо так, понизивши голос. Вбила б! 

— Злякалася, — роздратовано зізналася я. — Мене, знаєте, не щодня душать. 

— Я не душив, я налякав, — м’яко відповів Дорхе. 

— У вас вийшло. 

— Жваго, ви, на мою думку, менше умертвінь злякалися, ніж мене, — реготав Дорхе.