Глава 6

Вихідний день проходив у спокійній домашній обстановці, в оточенні каструль, казанів та гір неочищених овочів. Загалом, на кухні та у повній владі Вільхи. У планах нашої куховарки була грандіозна вечеря, в очах запал, у рухах впевненість та досвід. В моїх очах був смуток, бо на столі красувалася величезна гора моркви. Ось куди її стільки вперти можна? Каратай просто крутився поблизу, сподіваючись умикнути щось смачне ще до подачі на стіл. А ось мене, зайняту чисткою коренеплодів, мучили думки, далекі від кулінарії.
— Тітонька Вільха, — покликала я, відірвавшись від стругання моркви. - А я гарна?
- Пф... - вирішив відповісти першим Каратай. — Порівняно до тієї доходяги, яку Болот сюди привів — красуня.
- А ну я вас! — Вільха беззлобно замахнулася на ворона рушником. — Все б вам жартувати.
Каратай, навчений нелегким досвідом ухилення від замахів боровчихи, злетів на стілець, зі стільця на комод і звідти вже видав на свій захист:
— А чого вона дурниці каже? Нормальна дівка.
— Ішли б ви, майстре... — Вільха, вона така, коли сердиться, ніякої субординації не дотримується, — пити чай.
 Каратай, намагаючись зберегти гордість, потопав з кухні, потягнувши попутно окраєць свіжоспеченого хліба. Для мене, між іншим, зрізаний. Паразит крилатий! Вільха, роздивляючись мене, залізла на стілець.
— Ну, він, звичайно, має рацію, і я брехати не буду, ти не красуня, — розвела руками Вільха. — Ти гарненька. Ну і незвичайна така, все ж таки колір волосся такий рідкісний — вогняний, очі сині, шкіра біла... тебе навіть ластовиння не псує.
— Ну, загалом я звичайна, — обережно підсумувала я.
— Не зовсім, — знизала плечима Вільха. — Зовні ти, може, й звичайна, але коли з тобою поговориш, все змінюється. Є в тобі щось таке, сонячне, світле. Як багаття серед завірюхи, сідаєш поряд і відразу так тепло, спокійно, і хочеться руку простягнути, і сидіти поруч, і грітися, і йти не хочеться. Ось і ти така, з тобою поряд тепло. Посидиш з тобою, поговориш і стає легше, ти навіть нічого такого не робиш, тільки посміхаєшся, а на душі вже не так похмуро. Життя тебе так било, а ти не розлютилася, як була світла, беззлобна, так і залишилася. Ось твій секрет.
А в голові спливли слова Дорхе: „Ви крилата“.
— А ось у кохання з першого погляду ви вірите?
- Закохалася! — зраділа боровичка.
— Ні... просто, ось як вам здається, буває кохання, ось щоб одразу раз — побачив, і все?
- Ні, -відповіла жінка, - Пристрасть так, а кохання з нізвідки не народжується. А пристрасть скільки завгодно - там, крім гормонів, нічого не задіється.
- Ось-ось, - похмуро підтакнула я. - Гормони, вони взагалі підступна штука.
— А що так засмутилася? Сталося що?
— Нічого, — зітхнула я. — Просто гормональна буря нагрянула, а я не знаю, що з нею робити.
Сумно осмислюю той факт, що загоріти до мене світлим і чистим почуттям дракон просто не встиг би за той час, що тут пробув. Моя скромна зовнішність не здатна викликати всепоглинаючу пристрасть у такого, як Дорхе. Та її не вистачить навіть простого інтересу розпалити. Думаю, в ліжку цього лукавого гада побували такі красуні, поряд з якими я навіть за предмет декору не зійду, не те, що за суперницю. Отже висновок очевидний — така поведінка для Дорхе звична, він навіть не усвідомлює цього. І нічого тут нюні розпускати, збираємося і перестаємо думати про всякі там чарівні особини драконячої зовнішності.
А то губу розкотила! Такий, як він, і не гляне на таку, як я! Ось. А шкода. З роздумів мене висмикнув голос майстра Болота, точніше його надривне „ай“. Вийшовши на ойкання, що все ще долинало, я виявила свого старого наставника, в задумі розглядючого ящик біля ніг.
Тіло майстра було зігнуте в попереку під кутом дев“яносто градусів, через що сива борода мальовничо згорнулась у кільце на підлозі, рука розташовувалась на попереку, в очах плескався біль. Ясніше ясного - простріл.
— ЫЫЫ, — скрушно видав майстер у марній спробі прийняти вертикальне положення.
— Знову сиділи на підлозі? — зітхнула я.
- Ні, - майстер сором’язливо відвів очі.
— І жилетку вовняну в лабораторію не одягли, так? — я майстра як облупленого знаю.
— Та він і тапки ті теплі не надів, — здала з тельбухами господаря Вільха. — Так у сандалях увесь вечір там і отирався холодною підлогою.
— Так не холодно ж, — прокряхтів Болот, підбираючись до крісла. — Просто скриньку невдало підняв.
— Так, а навіщо ви піднімаєте тяжке? - Розлютилася я. - В’яза попросіть.
— Вони з Хмелем на ринок поїхали, — обізвався з шафи Каратай, що докльовував мій окраєць. — А Болот знову про замовлення забув. Ось схаменувся відвозити.
— Так, забув, — потер перенісся майстер. — А домовилися, що зілля для колодязів я сьогодні привезу. Спека наростає, ще „жовтої хвороби“ нам не вистачало. Виморить же село.
— Отже на південь, — кивнула я. - Давайте я відвезу.
— Ага, кульгава, так? — вигукнула з кухні Вільха, нагадавши мені про гори нечищених морквин. — У тебе ще нога як колода.
— Але ж я просто сидіти можу, — огризнулася я. — А майстер у такому положенні навіть на нашій Берізці не втримається.
— Я почекаю В’яза, — зітхнув майстер. — Нема чого тобі по полях самій носитися.
— Болот, адже це недалеко, — встряв ворон. — Нехай Данка з’їздить. Там від порталу сажня два. Туди - сюди, і до обіду вдома буде. Якщо боїшся, я з нею поїду.
— Давайте, майстре, — посміхнулася я. — Зі мною сам великий некромант. Чого мені боятися?
- „Вісника“ їй дай. І все, — кивнув ворон, що вже діловито крокував геть із крамниці. — Якщо що, звістку надішлемо.
— Данко, дуже обережно, — зітхнув Болот. — І якщо щось, то сидиш і не висовуєшся. Якщо щось недобре здасться, звістку відразу шлеш.
- Добре, - я цьомнула старого в щоку і пішла збиратися. — А що недобре може бути?
Майстер не відповів, тільки знову скривився і потопав у спальню.

***

Портал із тріском і свистом виплюнув нас у поле. У прямому розумінні виплюнув, змусивши Берізку пробігти ще кроків з двадцять, перш ніж зупинитися.
— Якого... — пролунало над вухом.
- Згодна, - кивнула я, - Але можете не кричати так! Або з плеча злізайте.
Каратай насупився, але з плеча злазити не захотів. Я поправила капелюх, що сповз на обличчя, і озирнулася на портал. Арка почорніла, у кам’яному колі свистали і клацали сині іскри, каміння оплавилось.
- А так має бути? - Запитала я у ворона.
- Ні. І... — Каратай якось дивно насупився і запропонував: — Давай ще від’їдемо.
Берізка підтримала ворона гучним „фиром“, але... ми не від’їхали. Нас відкинуло потужним вибухом, що злетів у небо стовпом чорного диму.
- З’їздили. Швиденько, — ринув ворон. — Болото, мати його...
- Майстер! - Не витримала я. - Хто ж знав! І їхати ви самі згодилися!
Ворон злісно насупився, Берізка почала снідати (благо в полі трави завалися), а я розгублено оглядалася. Відправляючи мене в дорогу з ящиком зілля, майстер Болот видав мені листа градоначальнику, який оплатив виготовлення зілля. У руках у мене була мапа міста, на випадок, якщо мене не зустрінуть.
- І де ескорт? — гнівно спитав ворон.
— Може, ми рано приїхали? — Я розгублено поправила капелюх, що сповз на очі, і озирнулася. — Он, там видно дахи. Поїдемо?
— Поїдемо, — пирхнув ворон. — Чекати на них ще будемо! Я тут на сонці замануся!
— Все обіцяєте та обіцяєте, — під ніс собі буркнула я і потягла за поводи.
І ми поїхали. Сонце смажило нещадно, хотілося пити, спати та купатися. Каратай, що весь час дражнив мене блідою поганкою, тепер малодушно тулився на моєму плечі, ховаючись під бортами мого головного убору. До речі, цей витвір мені власноруч виготовив Хміль, Вільха прикрасила яскравою стрічкою з пишним бантом, і хоч капелюх мало нагадував ті, в яких ходять боровики, але від сонця захищав не гірше. На стовпі, що покосився, нас зустрів напис „Річне“, що означало назву міста.
— Ще й не туди закинуло, — зітхнув ворон. — щоб його підкинуло та гепнуло! Портали взагалі річ не дуже надійна, і переміщуються ними лише маги. Точність переміщення безпосередньо залежить від досвідченості мага. Побудовані портали були на місцях колись існувавших відьомських кіл, що служили для виклику будь-якої гидоти. Потім, після вигнання темних, ці відьомські кола зачарували і замкнули на одній функції – переміщенні. Адже використовувати готовий портал легше ніж відкрити новий.
Ось сутінкова варта, крім полювання на чудовиськ і погань, і взяла під контроль усі портали, стежачи за їхньою безпекою. В орденах є різного рівня маги, одні самі можуть портал створити, інші ні, так що портал річ потрібна та корисна, а для швидкого приїзду викликаного мага так і зовсім необхідна. Але це майже дірки в просторі, залиш їх без нагляду — і вся нечистість полізе в наш світ.
Портали як кротові ходи під землею, знаючи напрямок, вийти можна будь-де, хоч з іншого боку землі. Ось маги і гасають цими ходами, виринаючи з нізвідки в будь-якій потрібній точці землі. Але, як і будь-яка магічна штука, портали іноді трохи зміщують траєкторію переміщення. Але щоб ось так!
Ми, алхіміки, до магів тільки побічно стосуємося, тож з нами всяке буває. А майстер зі своїх колишніх здібностей тільки пам’ять і зберіг, тож на нас двох був один недомаг і кобила. Виверту порталу я не стала дивуватися, особливо розсіяних і не так відкидало. Хоча активував його майстер Болот... дивно, звичайно, раніше я такого не спостерігала. Але простий люд по-старому тракт топче і не скаржиться, одні ми, освічені, через нав у яв скачем, от і виходить все не як у людей. Ну, ми й не люди. Потягнувши кобилку за узду, попрямувала до найсмачнішої будівлі селища - шинка.
— Зголодніла? — спитав ворон.
— Пити хочу і дорогу спитати.
Шинок знайшовся майже відразу, гордо височіючи на в’їзді до міста. Висока вибілена будівля з парою труб, що димилися, розписними стінами і привітними слюдяними віконцями. З цих самих віконців струменіли і розливались по окрузі аромати смаженого м’яса, тушкованої капусти та інших смаколиків, дурманячи голову і нервуючи стравохід. У приміщенні було тихо, безлюдно та прохолодно. Сумно-сонний шинкар меланхолійно ганяв мух, що посягали на його обід.
- Доброго здоров’я! — обізвалась я, заходячи.
— І вам не хворіти, пані лікарко, -озвався шинкар, - Пообідати хочете?
Найменування „лікарка“ я стримано пропустила повз вуха. Ну плутає простий народ „лікарів“ та „алхіміків“. Нас і з магами плутають, часом навіть цвинтар упокоїти просять. А те, що мантії у нас червоні, у лікарів зелені, а у некромантів чорні — людей рідко турбує. Але майстер мовчати не став. Як завжди, втім.
— Гей ти, пеньок! — гаркнув ворон, легко ухилившись від моєї спроби затиснути йому дзьоб. — І коли ви запам’ятаєте, у лікарів емблема — змій над колбою, а вона алхімік, он — сова з книгою на грудях вишита. І мантія червона, а не зелена.
— То це... — дядько розгублено косився на ворона. — Іди розбери вас, магів...
- Вона не маг. Вона алхімік, — як божевільному товкмачив Каратай, а на мене, ким би не обзивали, аби пити дали.
— Це ті шо трупів оживляють?
— Упокоюють... і ні. То некроманти! - заволав ворон.
— А чого це він такий нервований? — відійшовши від шоку, поцікавився у мене чоловік.
— Перегрівся, — знизала я плечима. — З ранку самого буянить.
— Розпустили ви худобинку, пані е... пані.
— І не кажіть, — зітхнула я, махнувши рукою на ворона. — Доброта мене загубить.
„Худобинка“ злісно насупилась на плечі, розсудливо прикусивши язик. Правильно, майстре, прикиньтесь безмозкою тваринкою і проблем менше буде. — То чого ви бажаєте? — усміхнувся шинкар.
— Дорогу спитати. До „Нижньої Балки“. І попити холодного, — посміхнулася я чоловікові.
— А... Далече вас закинуло. Знову їхній портал пустує? — посміхнувся чоловік, дістаючи кухоль.
— І часто він пустує? — вліз таки ворон.
— Та ось кілька місяців тому почав.
— А до Балки довго їхати? — спитала я, спостерігаючи, як на вулиці від спеки пливе повітря.
— Півдня, — кивнув шинкар, поставивши переді мною кухоль з квасом. Холодним, міцним. Ням. — Ви зачекайте. Сонце трохи охолоне, їдьте. Увечері у Балці будете.
Ми шинкаря послухали. Я сіла за стіл, дбайливо поставивши на лавку скриньку із зіллям. Дістала з кишені „вісника“ і почала нашіптувати глиняній фігурці послання для майстра. Ще одна штучка, що істотно полегшує життя. Така собі простенька глиняна фігурка, що зображає голубка і заряджена дещицею магії. Усього крихта сили, але цей маленький трудяга донесе ваше послання адресату, знайшовши його хоч на краю світу.
От і я тепер розповідала неживій фігурці, що затримуюсь, що зі мною все добре, і що майстру нема чого хвилюватися. А потім, промовивши заговір, з цікавістю спостерігала, як у глиняної фігурки оживають і розправляються ліпні крильця, як задумливо вона повертає голівку і уважно дивиться на мене своїми очками-намистинками. Розписна пташка весело свиснула і прийняла позицію для зльоту.
- Майстер-алхімік Болот з Нуїра, - повідомила я „віснику“, малюючи в голові образ наставника. - Доставити сьогодні.
Голубок знову свиснув і, злетівши з моєї долоні, помчав у небо, зменшуючись у його просторах до крихітної крапки. Зникла і вона. А після прильоту цей малюк знову стане непомітною статуеткою на полиці в лавці. Ось справжня магія, а не ці паси руками та силові удари. Я ще трохи помилувалася хмарами і знову сьорбнула пінного квасу. Добре.