Глава 6

Вихідний день проходив у спокійній домашній обстановці, в оточенні каструль, казанів та гір неочищених овочів. Загалом, на кухні та у повній владі Вільхи. У планах нашої куховарки була грандіозна вечеря, в очах запал, у рухах впевненість та досвід. 

В моїх очах був смуток, бо на столі красувалася величезна гора моркви. Ось куди її стільки вперти можна? Каратай просто крутився поблизу, сподіваючись умикнути щось смачне ще до подачі на стіл. А ось мене, зайняту чисткою коренеплодів, мучили думки, далекі від кулінарії. 

— Тітонька Вільха, — покликала я, відірвавшись від стругання моркви. — А я гарна? 

— Пф... — вирішив відповісти першим Каратай. — Порівняно до тієї доходяги, яку Болот сюди привів — красуня. 

— А ну я вас! — Вільха беззлобно замахнулася на ворона рушником. — Все б вам жартувати. 

Каратай, навчений нелегким досвідом ухилення від замахів боровчихи, злетів на стілець, зі стільця на комод і звідти вже видав на свій захист: 

— А чого вона дурниці каже? Нормальна дівка. 

— Ішли б ви, майстре... — Вільха, вона така, коли сердиться, ніякої субординації не дотримується, — пити чай.

 Каратай, намагаючись зберегти гордість, потопав з кухні, потягнувши попутно окраєць свіжоспеченого хліба. Для мене, між іншим, зрізаний. Паразит крилатий! Вільха, роздивляючись мене, залізла на стілець. 

— Ну, він, звичайно, має рацію, і я брехати не буду, ти не красуня, — розвела руками Вільха. — Ти гарненька. Ну і незвичайна така, все ж таки колір волосся такий рідкісний — вогняний, очі сині, шкіра біла... тебе навіть ластовиння не псує. 

— Ну, загалом я звичайна, — обережно підсумувала я. 

— Не зовсім, — знизала плечима Вільха. — Зовні ти, може, й звичайна, але коли з тобою поговориш, все змінюється. Є в тобі щось таке, сонячне, світле. Як багаття серед завірюхи, сідаєш поряд і відразу так тепло, спокійно, і хочеться руку простягнути, і сидіти поруч, і грітися, і йти не хочеться. Ось і ти така, з тобою поряд тепло. Посидиш з тобою, поговориш і стає легше, ти навіть нічого такого не робиш, тільки посміхаєшся, а на душі вже не так похмуро. Життя тебе так било, а ти не розлютилася, як була світла, беззлобна, так і залишилася. Ось твій секрет. 

А в голові спливли слова Дорхе: „Ви крилата“. 

— А ось у кохання з першого погляду ви вірите? 

— Закохалася! — зраділа боровичка. 

— Ні... просто, ось як вам здається, буває кохання, ось щоб одразу раз — побачив, і все? 

— Ні, —відповіла жінка, — Пристрасть так, а кохання з нізвідки не народжується. А пристрасть скільки завгодно — там, крім гормонів, нічого не задіється. 

— Ось-ось, — похмуро підтакнула я. — Гормони, вони взагалі підступна штука. 

— А що так засмутилася? Сталося що? 

— Нічого, — зітхнула я. — Просто гормональна буря нагрянула, а я не знаю, що з нею робити. 

Сумно осмислюю той факт, що загоріти до мене світлим і чистим почуттям дракон просто не встиг би за той час, що тут пробув. Моя скромна зовнішність не здатна викликати всепоглинаючу пристрасть у такого, як Дорхе. Та її не вистачить навіть простого інтересу розпалити. 

Думаю, в ліжку цього лукавого гада побували такі красуні, поряд з якими я навіть за предмет декору не зійду, не те, що за суперницю. Отже висновок очевидний — така поведінка для Дорхе звична, він навіть не усвідомлює цього.

 І нічого тут нюні розпускати, збираємося і перестаємо думати про всякі там чарівні особини драконячої зовнішності. 

А то губу розкотила! Такий, як він, і не гляне на таку, як я! Ось. 

А шкода. З роздумів мене висмикнув голос майстра Болота, точніше його надривне „ай“. Вийшовши на ойкання, що все ще долинало, я виявила свого старого наставника, в задумі розглядючого ящик біля ніг. 

Тіло майстра було зігнуте в попереку під кутом дев’яносто градусів, через що сива борода мальовничо згорнулась у кільце на підлозі, рука розташовувалась на попереку, в очах плескався біль. Ясніше ясного — простріл. 

— ЫЫЫ, — скрушно видав майстер у марній спробі прийняти вертикальне положення. 

— Знову сиділи на підлозі? — зітхнула я. 

— Ні, — майстер сором’язливо відвів очі. 

— І жилетку вовняну в лабораторію не одягли, так? — я майстра як облупленого знаю. 

— Та він і тапки ті теплі не надів, — здала з тельбухами господаря Вільха. — Так у сандалях увесь вечір там і отирався холодною підлогою. 

— Так не холодно ж, — прокряхтів Болот, підбираючись до крісла. — Просто скриньку невдало підняв. 

— Так, а навіщо ви піднімаєте тяжке? — Розлютилася я. — В’яза попросіть. 

— Вони з Хмелем на ринок поїхали, — обізвався з шафи Каратай, що докльовував мій окраєць. — А Болот знову про замовлення забув. Ось схаменувся відвозити. 

— Так, забув, — потер перенісся майстер. — А домовилися, що зілля для колодязів я сьогодні привезу. Спека наростає, ще „жовтої хвороби“ нам не вистачало. Виморить же село. 

— Отже на південь, — кивнула я. — Давайте я відвезу. 

— Ага, кульгава, так? — вигукнула з кухні Вільха, нагадавши мені про гори нечищених морквин. — У тебе ще нога як колода. 

— Але ж я просто сидіти можу, — огризнулася я. — А майстер у такому положенні навіть на нашій Берізці не втримається.

— Я почекаю В’яза, — зітхнув майстер. — Нема чого тобі по полях самій носитися. 

— Болот, адже це недалеко, — встряв ворон. — Нехай Данка з’їздить. Там від порталу сажня два. Туди — сюди, і до обіду вдома буде. Якщо боїшся, я з нею поїду. 

— Давайте, майстре, — посміхнулася я. — Зі мною сам великий некромант. Чого мені боятися? 

— „Вісника“ їй дай. І все, — кивнув ворон, що вже діловито крокував геть із крамниці. — Якщо що, звістку надішлемо. 

— Данко, дуже обережно, — зітхнув Болот. — І якщо щось, то сидиш і не висовуєшся. Якщо щось недобре здасться, звістку відразу шлеш. 

— Добре, — я цьомнула старого в щоку і пішла збиратися. — А що недобре може бути?