Глава 5

- І ніколи! Чуєте! Ніколи не змішуйте вибухові порошки на верхніх поверхах веж та у підвалах! — сказав наш літній лектор з хімії.— Бо з-під завалу в сараї вас ще відкопають, а ось із підвалу навряд чи. Задихнетеся раніше.
Весела лекція. Не знаю, як у інших курсів, але алхімікам на кожному занятті нагадують, що експериментаторська діяльність тісно пов’язана з інвалідністю та смертністю серед алхіміків. Я ж кажу, ми веселі сусіди, а ще дуже галасливі, димні, і... і селитися нам у межах міста найчастіше не дозволяють. А ви думаєте, чому більшість алхіміків із різних книжкових історій сидять у самотній вежі чи замку? Так у місто не пускають. Страшно.
В аудиторії було тихо, сонно та безрадісно. Студенти автоматично записували все сказане лектором, лектор також автоматично барабанив завчений матеріал. Майстер Нука мав особливу слабкість до практичних занять і впадав у повну зневіру в період начитування лекції. Ми, якщо чесно, теж.
— Чув, убили когось сьогодні, — засичав мій сусід праворуч, звертаючись до хлопця, що сидів попереду.
— Я чув, що його прибив хтось із своїх, — відмахнувся той, що знизу. - Може, дуель?
Ці можуть, магія всередині клекоче, от і перестаралися. Я задумливо оцінювала сказане. Те, що сталося, швидко обросло плітками, а тільки друга лекція. Страшно уявити, що буде до кінця дня. Хоча теорія з дуеллю мала право на існування. Маги-практики, вони ж серед нас наймагічно обдаровані, а тому найвпевненіші, самозакохані і взагалі най-най. Скільки випадків було, коли через їхнє з’ясування стосунків половина корпусу згоряла? А скільки всякої погані, ними начаклованої, коридорами академії носилося? Може, й справді нічого такого в цій смерті й немає, посварився Семаг із кимось, а сили не розрахував.
— А може, який обряд провели, заборонений? — втрутився у розмову мій сусід ліворуч. — Може, покликали когось не того, а воно його й загробило.
І така теорія цілком логічна. Із обрядами у нас взагалі біда. Директор особисто перевіряє усі книги, які перебувають у вільному доступі, на наявність небезпечних. Але щороку студенти знаходять таку літературу та обряд проводять. І чого наші викладачі тільки не виганяли?
Пам’ятається, як демон один вирвався з кола і давай по території гасати, благо вона в нас магією оточена і вирватися йому не дала. Так він носився, носився коридорами, поки на бойовиків не нарвався. А вони з навчань йшли, після Озима злі, гарячі, новим бойовим прийомам навчені. За годину демон сам з’явився до директора і слізно благав його вигнати за власним бажанням, бо в пеклі там спокійніше буде.
Так що теорія з обрядом теж мала місце. А лектор продовжував бубоніти про своє, про наболіле (в сенсі про матеріал, що читається), і попутно змішував реактиви, розставлені на столі. По почорнілій стільниці потягнувся сизий дим, що свідчив про реакцію, що правильно протікала, потім до сизих клаптів диму додалися фіолетові і зелені. Гарно, головне, щоби не рвонуло. Студенти помітно пожвавилися, відслідковуючи зміни у процесі. Майстер теж повеселішав, дорвавшись до реактивів.
— А виділення їдкого синьо-жовтого диму при реакції свідчить не про ваші успіхи в хімії, а про виділення отрути найвищого ступеня концентрації та смертоносності. Так що змішувати породу з північних боліт і пил місячного каменю в приміщенні, що не провітрюється, небезпечно для життя, — гундосив Нука.
Студенти синхронно затримали подих, так, про всяк випадок. Бо це приміщення було погано провітрюваним.
- Ух ти ж! - зітхнув мій сусід праворуч. - Цікаво. Але все одно у Дорхе лекції цікавіші.
- А практика! — пожвавішав і мій сусід ліворуч. — Це взагалі щось феєричне. Кажуть, він для магів-практиків навіть вилазку до забороненого лісу провів. Від мавок та аук ледве відбилися.
- Ух ти! — хрипів той, що праворуч. — От би нам так!
— Ми не відіб’ємось, — втрутилася я, продовжуючи фіксувати слова лектора. — Нас трохи фантом не занапастив. Заганяв до напівсмерті.
— А як він ту почвару вогнедишну зім’яв! - фонтанував захопленням лівий.
— Ага, з такою силою, що він у нас забув? Йому б у війську служити, — зітхнув правий.
— А я чув, що його з „варти“ того, — хмикнув лівий. - За бійку. І ще там багато чого було. Вино, жінки, непокора наказу.
Мої вуха проти волі почали вслухатися в балаканину сусідів замість змісту лекції. Схоже, згубна бацила пліток підкосила і наші стрункі лави працівників розумової сфери. А хлопці все тріщали, як дві сороки на суку, один бубонів мені в ліве вухо, другий у праве. А я? А я все ще сподівалася записати текст, що вимовляв лектор.
- Ага. Кажуть, дочка квітника йому обіди тягає, - продовжувалося обсмоктування теми „Дорхе“.
Мда. Цю дівчину я знала, вона свого не проґавить. Тут ще неясно, хто кого спокусити намагається.
- Аріля? - Простогнав другий. — Вона ж така красуня...
- А я про що! Цей може. По ньому половина баб у місті сохне. А він тільки приїхав, — зітхнув один із хлопців. — Такі, як він, подобаються жінкам.
І сказано з такою заздрістю. Я скосила погляд на хлопця. Мда. Такі жінкам не дуже до душі. Вушка відстовбурчені, ніс картоплею, прищі та ластовиння. Хоча… у людині головне душа. Так? Згадала Дорхе. Ханжою ніколи не була. Кому потрібна душа і хто дивиться на неї? Аж самій за себе соромно. Але факт залишається фактом – усі ми візуали.
— Данко, — згадали про мою присутність хлопці.
Може, й те, що я дівчина, згадають?
- Що? — пошепки озвалася я.
— Тобі Дорхе як?
- Ніяк, - буркнула я, намагаючись відігнати видіння напівоголеного викладача.
- От бачиш! Не всім подобається, — хмикнув другий хлопець.
— Тобі, мабуть, Бус більше подобається? — не вгавав перший.
- Ні, - рішуче мотнула головою я. - Мені майстер Нука подобається.
- А? - Не зрозуміли хлопці.
- Лекція, - зі сміхом вимовила я і тицьнула пером у бік лектора.
— Радий, Жваго, що хоч у когось у залі опис процесу взаємодії окису заліза та горючої смоли викликає щиру радість, — усміхнувся мені майстер Нука.
І я зрозуміла, що пропала.
- До дошки! — гаркнув майстер.
Я приречено відліпилася від лави і, з ненавистю дивлячись на тихих балакунів, потопала вниз. На столі перед дошкою вже красувалися мензурки, порошки та рідини різного хімічного призначення. Мені потрібно щось змішати, при цьому не маючи уявлення, що має вийти, адже матеріал я так і не почула. Страшно. Хоча... вікна міцні, стіни вогнетривкі, приміщення напівпідвальне. Ризикнемо? Ми, алхіміки, народ ризиковий. Я потяглася до першої пробірки і тремтячими руками почала виливати її вміст у колбу. Почувся гучний „бабах“, потім щось грюкнуло об стіну і з вереском промайнуло коридором повз аудиторію.
- О! Лабораторії хтось знову не зачинив, — меланхолійно сказала одна з дівиць у першому ряду. — Знову піддослідний змився.
Просто ми, може, і не маги, але це не заважає нам експериментувати з виведення нових форм життя. Магічні дії проводити нам резерву вистачає. Іноді різного роду обряди, декокти та беззахисні дрібні ссавці дають дивовижні результати. Особливо весело наділяти розумом нерозумні від природи індивіди. - Не-а. Це у п’ятого курсу сьогодні консультація перед здаванням диплома, — озвався хтось із верхніх рядів.
У цей момент з-під дверей з“явилося зелене щупальце, що на вигляд віддалено нагадувало вусик дикого горошку. Тільки, судячи з розміру вусика, страшно навіть уявити розмір горошку. Ми, забувши про лекцію та лектора, з цікавістю дивилися на те як невідома кінцівка нишпорить по підлозі аудиторії. Кінцівка подовжилася і почала повзти верх по дверях до ручки.
— Який кумедний індивід, — пожвавішав майстер Нука, який забув нарівні зі студентами про причину зборів. — І кмітливий.
— Еее, майстре, — я обережно поставила пробірку на стіл і зробила кілька кроків до лектора. — А воно сюди не пробереться?
- Самому цікаво! — верескнув майстер, жадібно блищачи очима.
Студенти жваво закивали і теж дивилися на щупальце. Я ж кажу, у нас цікавість сильніша за інстинкт самозбереження.
- Ось ти де! — пролунало за дверима. Щупальце завмерло за міліметр від ручки. - Не соромно тобі? — щупальце понуро сповзло на підлогу.
— Я ж просив, сидіти й чекати на коридорі! Ти навіщо налякав лаборанта? — надривався голос у коридорі. - Поганий, поганий хлопчик. І ось як мені тобі вірити? — щупальце заповзло геть, під дверима хтось жалібно заскавучав. — Не підлизуйся, я злюсь. Іди! Зрозумів? Так? Не втікатимеш? Ну пішли... цукорку хочеш?
І тільки звук чиїхось кроків, що віддаляються, і моторошний шурхіт чогось величезного. Мда. Веселий у нас заклад. Не дарма, коли студенти з академії ввечері йдуть, простий люд по домам відсиджується. Знали б вони, що в стінах академії коїться, спалили б нас по-тихому, як за старих часів. От і добре, що не знають. Пролунав дзвінок. Спаситель мій!
Студенти скупчилися під дверима і боязко висунули голови в коридор. Тихо. А тому страшно. Коли є звук, то хоч ясно, чого і з якого напрямку чекати. По одному просочилися геть з аудиторії і жваво потупцювали геть. Наші підвали не місце для прогулянок. Хоча в нас весело. Не всім, щоправда, але у алхіміків і гумор специфічний.
Надвечір загибель Семага обросла домислами та чутками, як пеньок опеньками, і правди від неї залишилося хіба що ім’я загиблого. З буйної народної творчості випливало, що нещасного Семага мало не зжерло і перетравило потойбічне чудовисько, а потім померло від найжорстокішого отруєння і зотліло, залишивши бездихане тіло студента валятися на бруківці. Чутки. Страшно уявити, що напишуть у газетах. Адже там за вигадки ще й гроші платять.