Глава 5

—  І ніколи! Чуєте! Ніколи не змішуйте вибухові порошки на верхніх поверхах веж та у підвалах! — сказав наш літній лектор з хімії.— Бо з-під завалу в сараї вас ще відкопають, а ось із підвалу навряд чи. Задихнетеся раніше. 

Весела лекція. Не знаю, як у інших курсів, але алхімікам на кожному занятті нагадують, що експериментаторська діяльність тісно пов’язана з інвалідністю та смертністю серед алхіміків. Я ж кажу, ми веселі сусіди, а ще дуже галасливі, димні, і... і селитися нам у межах міста найчастіше не дозволяють. А ви думаєте, чому більшість алхіміків із різних книжкових історій сидять у самотній вежі чи замку? Так у місто не пускають. Страшно. 

В аудиторії було тихо, сонно та безрадісно. Студенти автоматично записували все сказане лектором, лектор також автоматично барабанив завчений матеріал. Майстер Нука мав особливу слабкість до практичних занять і впадав у повну зневіру в період начитування лекції. Ми, якщо чесно, теж. 

— Чув, убили когось сьогодні, — засичав мій сусід праворуч, звертаючись до хлопця, що сидів попереду. 

— Я чув, що його прибив хтось із своїх, — відмахнувся той, що знизу. —  Може, дуель? 

Ці можуть, магія всередині клекоче, от і перестаралися. Я задумливо оцінювала сказане. Те, що сталося, швидко обросло плітками, а тільки друга лекція. Страшно уявити, що буде до кінця дня. Хоча теорія з дуеллю мала право на існування. Маги-практики, вони ж серед нас наймагічно обдаровані, а тому найвпевненіші, самозакохані і взагалі най-най. Скільки випадків було, коли через їхнє з’ясування стосунків половина корпусу згоряла? А скільки всякої погані, ними начаклованої, коридорами академії носилося? Може, й справді нічого такого в цій смерті й немає, посварився Семаг із кимось, а сили не розрахував.

— А може, який обряд провели, заборонений? — втрутився у розмову мій сусід ліворуч. — Може, покликали когось не того, а воно його й загробило. 

І така теорія цілком логічна. Із обрядами у нас взагалі біда. Директор особисто перевіряє усі книги, які перебувають у вільному доступі, на наявність небезпечних. Але щороку студенти знаходять таку літературу та обряд проводять. І чого наші викладачі тільки не виганяли? 

Пам’ятається, як демон один вирвався з кола і давай по території гасати, благо вона в нас магією оточена і вирватися йому не дала. Так він носився, носився коридорами, поки на бойовиків не нарвався. А вони з навчань йшли, після Озима злі, гарячі, новим бойовим прийомам навчені. За годину демон сам з’явився до директора і слізно благав його вигнати за власним бажанням, бо в пеклі спокійніше буде. 

Так що теорія з обрядом теж мала місце. А лектор продовжував бубоніти про своє, про наболіле (в сенсі про матеріал, що читається), і попутно змішував реактиви, розставлені на столі. По почорнілій стільниці потягнувся сизий дим, що свідчив про реакцію, що правильно протікала, потім до сизих клаптів диму додалися фіолетові і зелені. Гарно, головне, щоби не рвонуло. Студенти помітно пожвавилися, відслідковуючи зміни у процесі. Майстер теж повеселішав, дорвавшись до реактивів. 

— А виділення їдкого синьо-жовтого диму при реакції свідчить не про ваші успіхи в хімії, а про виділення отрути найвищого ступеня концентрації та смертоносності. Так що змішувати породу з північних боліт і пил місячного каменю в приміщенні, що не провітрюється, небезпечно для життя, — гундосив Нука. 

Студенти синхронно затримали подих, так, про всяк випадок. Бо це приміщення було погано провітрюваним. 

—  Ух ти ж! —  зітхнув мій сусід праворуч. —  Цікаво. Але все одно у Дорхе лекції цікавіші. 

—  А практика! — пожвавішав і мій сусід ліворуч. — Це взагалі щось феєричне. Кажуть, він для магів-практиків навіть вилазку до забороненого лісу провів. Від мавок та аук ледве відбилися. 

—  Ух ти! — хрипів той, що праворуч. — От би нам так! 

— Ми не відіб’ємось, — втрутилася я, продовжуючи фіксувати слова лектора. — Нас трохи фантом не занапастив. Заганяв до напівсмерті. 

— А як він ту почвару вогнедишну зім’яв! —  фонтанував захопленням лівий. 

— Ага, з такою силою, що він у нас забув? Йому б у війську служити, — зітхнув правий. 

— А я чув, що його з „варти“ того, — хмикнув лівий. —  За бійку. І ще там багато чого було. Вино, жінки, непокора наказу. 

Мої вуха проти волі почали вслухатися в балаканину сусідів замість змісту лекції. Схоже, згубна бацила пліток підкосила і наші стрункі лави працівників розумової сфери. А хлопці все тріщали, як дві сороки на суку, один бубонів мені в ліве вухо, другий у праве. А я? А я все ще сподівалася записати текст, що вимовляв лектор.

—  Ага. Кажуть, дочка квітника йому обіди тягає, —  продовжувалося обсмоктування теми „Дорхе“. 

Мда. Цю дівчину я знала, вона свого не проґавить. Тут ще неясно, хто кого спокусити намагається. 

—  Аріля? —  Простогнав другий. — Вона ж така красуня... 

—  А я про що! Цей може. По ньому половина баб у місті сохне. А він тільки приїхав, — зітхнув один із хлопців. — Такі, як він, подобаються жінкам. 

І сказано з такою заздрістю. Я скосила погляд на хлопця. Мда. Такі жінкам не дуже до душі. Вушка відстовбурчені, ніс картоплею, прищі та ластовиння. Хоча… у людині головне душа. Так? Згадала Дорхе. Ханжою ніколи не була. Кому потрібна душа і хто дивиться на неї? Аж самій за себе соромно. Але факт залишається фактом – усі ми візуали. 

— Данко, — згадали про мою присутність хлопці. 

Може, й те, що я дівчина, згадають? 

—  Що? — пошепки озвалася я. 

— Тобі Дорхе як? 

—  Ніяк, —  буркнула я, намагаючись відігнати видіння напівоголеного викладача. 

—  От бачиш! Не всім подобається, — хмикнув другий хлопець. 

— Тобі, мабуть, Бус більше подобається? — не вгавав перший. 

—  Ні, —  рішуче мотнула головою я. —  Мені майстер Нука подобається. 

—  А? —  Не зрозуміли хлопці. 

—  Лекція, —  зі сміхом вимовила я і тицьнула пером у бік лектора.