Глава 4

Цього разу ранок почався з пронизливого та істеричного вереску. Імовірно, жіночого. Хоча знала я чоловіків, які за певних обставин верещали у тій же тональності, що й жінки. Вереск наростав, погрожуючи перейти в ультразвук. Я скривилася і ривком сіла в ліжку. До самотнього вереску додався ще один, на одну ноту нижче. Поки я накидала халат, з вулиці долинав уже дружний гомін різної тональності. З мого вікна було видно як з’явився величезний натовп, що оточив кут лавки неподалік нашої. Почувся схвильований вигук „лікаря!“. Хтось поспішив до нашої крамниці.
Так завжди, всі біжать до Болота, прямо армія порятунку, а не лавка. Вниз сходами я ледве не скотилася стрімголов, на ходу заплітаючи косу і застібаючи мантію. У дверях з’явився майстер, боровички схвильовано тупцювали на порозі, не наважуючись слідувати за ним.
- Що там? — спитала я, підбігаючи до них.
— Убили когось, — зітхнула Вільха.
Я вражено глянула на натовп, що збільшувався. Вискочила слідом за майстром і, лавіруючи між завзятих роззяв, дісталася місця події. Майстер уже схилився над кимось, хто лежав на бруківці. З боку фортеці поспішали стражники на чолі з майстром Бусом, люди стривожено шепотіли, роздивляючись місце події. Підійшовши ближче, я побачила хлопця, що лежав на бруківці з третього курсу магів-практиків. Хлопець лежав, широко розкинувши руки, синя мантія чорнильною плямою розстелилася довкола. Він байдуже дивився в небо порожніми, неживими очима, обличчя посіріло, волосся розтріпалося, геть втративши весь колір. Переді мною на камінні дороги лежав сивий хлопець. Ми не дружили, але бачити мертвим того, кого не раз зустрічала усміхненим у коридорах академії, було моторошно.
Болот задумливо розглядав накопичувальний кулон хлопця. Я теж скосила погляд на обов’язковий для всіх магів предмет. Амулет є своєрідним накопичувачем та координатором енергії мага. Молоді та недосвідчені студенти часто важко управляються з власною енергією, а камінь їм у цьому допомагає, попутно зберігаючи частину недорозтраченої або, навпаки, накопиченої енергії. Так ось, кулон загиблого хлопця було випалено. Камінь вигорів у потерть, а оправа зі срібла оплавилася, застигши нерівними потоками на грудях померлого.
Я рефлекторно стиснула свій кулон. Кожен підбирався індивідуально, камінь сам вибирав господаря, мене ось гірський кришталь вибрав. Підвіска у вигляді краплі виблискувала на сонці, тріщини всередині переливались від молочно-білого до рожевого, немов крижинка навесні.
- Що з ним, майстер? - запитав Бус.
- Якщо я вам скажу, що не знаю, ви дуже здивуєтеся? - Майстер звичним жестом заплющив хлопчині очі і махнув стражникам, що стояли осторонь. — Хтось випив усю силу хлопчика, та так, що навіть крихітки в камені, і ті висмоктав. Але застосовувалася магія чи ні, відповісти, на жаль, не зможу. Вибачте.
Я поспішила до вчителя, підхопила старого під лікоть, допомагаючи підвестися. Радикуліт у майстра майже хронічний. Ще б мені його відучити на підлозі в лабораторії сидіти! Адже там підлога кам’яна. Але зручна, на ній всі креслення можна розкласти, будь-які схеми, карти. Так, сама подібним грішу.
— Потрібен маг на підтвердження чи спростування здогаду про магічний удар, — майстер із сумом глянув на бездихане тіло.
— Селевар поїхав до сестри в гості, — зітхнув Бус. — Повернеться наступного тижня. Не раніше.
— Божену чи Ждана викличте,— запропонувала я.— Вони ж лікарі та маги.
— Майстер Ждан з ранку до розмов не придатний, — усміхнувся Бус.
Бус кивнув у бік вулички, якою прямував майстер Ждан у своєму звичному, добряче пошарпаному вигляді.
— Магії справді не було задіяно, — пролунав знайомий низький голос.
Бус і я обернулися до того, що говорив, майстер, що обтрушував поділ мантії, підняв очі. Дорхе проводив поглядом карету з тілом, потім перевів погляд на нас.
- Студент твій? — спитав Бус, підходячи до дракона.
- Був, - кивнув Дракон. - Студент третього курсу Наум Семаг.
Майстер Дорхе наблизився до Буса, чоловіки мовчки потиснули один одному руки.
— Моя пошана, учениця Жваго, — Дорхе галантно вклонився.
— Майстер, — я відважила поклін, необхідний за кодексом.
До нашої компанії підійшов майстер Болот. Дракон першим простяг руку для знайомства. Представився. Болот простягнув дракону знятий із трупа кулон. У нашій невеселій компанії повисло тяжке мовчання.
- Нічого не розумію, - Дорхе насупився і стиснув кулон у долоні. - Дивний могильний холод, але ніякої магії.
— Ходімо в крамницю, — запропонував майстер Болот. — Нема чого під вікнами бовтати.
І ми пішли до крамниці. Я і кульгавий майстер перші, дракон і стражник за нами. — Вільха, голубонько, — Болот брязкаючи побрів до свого крісла, — чайку нам з гостями організуєш? Та й поїсти б...
Вільха мовчки кивнула й посіяла на кухню. Хміль метнувся розставляти на столі посуд, В“яз мовчки потягнув мене за руку у бік кухні. Там на мене вже давно чекав столик з остигаючим сніданком і гарячим малиновим чаєм. На кухні ж перебував і Каратай, що винувато дивився на мене з пічки. Після події на практиці я з майстром не розмовляла, бо дістав! Я з тугою озирнулася на закуток, де розсілися чоловіки, і жваво обговорювали те, що сталося. Дорхе похмуро розглядав кулон, майстер почав гортати один зі своїх талмудів, Бус безсоромно поглинав принесені бутерброди.
Я похмуро копирсалася в тарілці, звісившись з краю стільця і ​​намагаючись вловити хоч уривки розмови. З мого місця було видно лише з апетитом снідаючого Буса та профіль зосередженого Дорхе. Він і перервав мої еквілібристичні потуги глузливим:
— Жваго, пожалійте свій хребет, — дракон відірвав погляд від кулона і повернувся до мене. — Беріть свій сніданок та приєднуйтесь. Та й думка майстра Каратая нам не завадить.
Я трохи зі стільця не впала, Каратай підняв на мене повний світової скорботи погляд і злетів на підлогу. З кухні ми виходили разом, я з тарілкою та чашкою в руках і Каратай з гордо піднятою головою та цокаючи кігтиками. Ми зі сніданком примостилися за торговельною стійкою, ворон демонстративно вмостився поруч із Болотом. Хміль почав витирати пил, В’яз розглядав петлі на вхідних дверях, Вільха, не ховаючись, підслуховувала, притулившись до одвірка.
— Це не бойове заклинання і не силовий удар, — розмірковував Дорхе вголос, крутячи кулон у руках. — Щось дивне, потойбічне...
— І я не знаю жодної нової почвари, здатної випалити мага вщент, — зітхнув майстер, захлопуючи книгу. Майстер так, він нав“ю фауну на зубок знає. — Та й, втім, не зрозуміло, навіщо їй кидатися на мага, коли довкола люд?
— Мда, — зітхнув Бус. - Яр, точно не знаєш, що це? Адже вартові не приїдуть, магія не задіяна. Тож на тебе одна надія.
- Так одразу й не скажеш, - Дорхе задумливо вдивлявся в порожнечу, схрестивши руки на грудях. - Але раніше я з подібним не стикався. —
 Думаєте, воно прийшло сюди навмисне вбивати? - жахнувся майстер.
— Молімося, щоб це була не нав’язь, адже якщо це й справді вона, то смерть буде не останньою, — Дорхе перевів задумливий погляд на мене, завмерлу з остиглим омлетом на виделці, і в’їдливо додав. — Жваго, а ви на лекції не запізнитеся?
— А вона на Листа чекає, — махнув рукою Бус. — Вони разом ходять на лекції. Я кивнула і, кинувши погляд на вежу з годинником, збиралася на заняття. У мене було ще три хвилини. До речі, Листик взагалі не спізнюється (ну, якщо його ніхто в брудному закутку не б“є), мій друг завжди гранично пунктуальний і зібраний. От і тепер, варто було мені повернутися в лаву з зібраною сумкою, за вікнами з’явилася худа постать у червоному балахоні.
- Доброго ранку! — весело сказав нам Лист, поправляючи окуляри.
Листик ввалився в лавку, потис руки Хмелю і В’язу, цмокнув мене в щоку, відібрав сумку і повернувся до чоловіків, що сиділи за столом.
- Добрий день, - видав мій друг.
У відповідь отримав два стримані кивки та привітну усмішку Болота.
— Хочеш їсти, Листику? — озвалася з кухні Вільха.
— Ні, тітка Вільха. Я їв, — відмахнувся Лист і смикнув мене за руку. — Ходімо? — Ходімо, — кивнула я другу.
Махнули всім на прощання і рушили до виходу. Дорогою зловила на собі напружений погляд Каратая. Багатозначно кивнула на Дорхе і рушила далі. Ворон зітхнув, зістрибнув на стіл і неохоче потопав до Дорхи, що задумливо посміхався. Та ось дракон на ворона навіть не глянув, весь мій шлях до вхідних дверей Дорхе, не блимаючи, дивився на мене. Від подібної уваги стало якось не по собі, я навіть трохи в одвірок не влетіла. Спасибі Лісту — уберіг від тяжкої травми.
— А що тут скоїлося? — запитав мій друг, коли ми вже пройшли вежу з годинником і рушили до академії.
- Студента-третьокурсника вбили, - впалим голосом повідомила я.
Знову згадалося бліде обличчя хлопця, згаслий погляд, випалений кулон.
- Як? Тут? Хто? — Лист був небагатослівний.
— Цього ніхто не знає. Щось випалило його силу, що навіть камінь загинув.
- Ого, - Лист інстинктивно стиснув свій кулон. — Що ж це за сила така?
У Листика на шиї красувався зпил з яшми на довгому срібному ланцюжку.
- Майстер Дорхе сказав, що невідома йому нав. Але магія задіяна не була, тож вартові не приїдуть.
— А Дорхе що там у крамниці робив? — уточнив Лист, відкриваючи переді мною хвіртку академії.
Подвір’я в академії гуло, як розворушений вулик. Всі навколо обговорювали вбивство. Студенти виглядали схвильованими та наляканими. Не дивно, що магічне вбивство в самому магічно насиченому місті — це нонсенс.
- Повз йшов, побачив натовп, потім допомогу запропонував, - відповіла я Листику, продовжуючи розглядати натовп. - Він же маг.
- Дивний якийсь він маг, - простяг Лист.
— А ще він колишній сутінковий страж, — так само розсіяно озвалася я.
— Це ти чого взяла? - здивувався мій друг.
— У нього захисне татуювання.
— Хм... — Лист спіткнувся і здивовано глянув на мене. - А ти звідки знаєш?
- Бачила, - зізналася я і, помітивши іронічну посмішку друга, поспішила пояснити. — Коли аспід напав, Дорхе попросив допомогти вмитися.
— І Улька ще тебе не придушила?
- Я ховаюсь.
— Мда... Цей Дорхе в місті кілька тижнів, а довкола нього вже такий ореол чуток і здогадів. Та й дівчата як з глузду з’їхали.
— Це все весна... — задумливо сказала я.
- Гадаєшь? — Лист усміхнувся, але раптом його погляд став розсіяним і він уже майже автоматично простяг: — Гормони.
А я обернулася, розшукуючи поглядом причину такої зміни в другові. Уля знайшлася, оточена зграйкою місцевих пліткарок. До речі, це було головною причиною небажання Уляни жити на орендованій квартирі, хоча така можливість у дівчини була. Уля спеціально оселилася в гуртожитку, щоб не упускати жодної деталі зі студентського життя, пліток, чуток, домислів.
У цьому вона вся, голова забита всім, окрім навчання. Ганчірки, зачіски, брязкальця, кавалери. Іноді мені здавалося, що якщо їй у вухо спрямувати сонячний промінь, він без проблем вийде з іншого вуха, принагідно ще й висвітливши погляд моєї подруги зсередини. Але, взагалі, Уля дівчина славна, добра, весела і мила... просто дуже зіпсована романтичною літературою. Перевела погляд на Листика, який з німим обожненням розглядав дівчину. Мда. І так уже три роки. Лист страждає і мовчить, Уля нічого не помічає або вдає, що не помічає, а я мовчазно спостерігаю за всім цим неподобством. Мені здавалося, що Уля все ж таки знає про почуття Листа, але з гордості приймати його залицяння не бажає.
Звичайно, він не герой з любовного роману, де всі поголовно красиві, сильні, спритні, багаті і дуже романтичні. А Уля, вона за собою стежить, щодня в новій сукні (дарма що зверху мантія), постійно робить зачіски різні. І взагалі, Уляна на ляльку чимось віддалено схожа: очі блакитні, волосся світле, щічки рум’яні, і вся така здобненька, кругленька, просто краса. Знову глянула на Листика. Високий, худий і блідий, але теж досить симпатичний. Волосся темне трохи в’ється, очі зелені, розумний, знову ж таки, порядний, добрий, просто недоглянутий і розсіяний, а тому вічно якийсь скуйовджений. А так гарна вийшла б пара, він розумний, а вона... часом дівчині досить народитись просто гарною. Ось.
- Уля! - Покликала я подругу, перериваючи милувально - слинопускальне заняття Листика. Дівчина радісно посміхнулася і поспішила до нас.
— Ви чули, що діється? — замість привітання зойкнула Уля, вішаючи свою сумку на плече Листику.
— І навіть бачили, — зітхнувши зізналася я.
- В сенсі? - Не зрозуміла подруга.
— Семага знайшли майже біля нашої крамниці, — зітхнула я.
— Може, він сам винен? - припустив Лист. — Я бачив, як ці практики тренуються, вони ж спалахи магії поки що контролювати навчаться, не один покалічиться.
— Магії там не було задіяно, — заперечливо хитнула я головою.
- А ти звідки знаєш? - Здивувалася подруга.
- А їй Дорхе все розповів, - заклав мене перед подругою Лист.
- Ти мені все розкажеш! - видала своє, звичне, подруга.
— Куди ж я подінусь, — зітхнувши, теж звично, сказала я.
У двір якраз входили ті самі Дорхе і Бус, що пожвавлено про щось розмовляли. Більшість дівчат разом повернулися в їхній бік, відстежуючи переміщення цих індивідів. І якщо майстер Бус був мешканцем дівочих мрій уже кілька років, то майстру Дорхе вдалося потіснити його на цьому місці за лічені тижні. Виглядали вони дуже яскраво. Величезний, м’язистий Бус і довготелесий, стрункий Дорхе, що поряд з начальником варти виглядав досить хитко.
Моя пам’ять послужливо надала зображення Дорхе без сорочки, нагадуючи про оманливу зовнішність дракона. Перевела погляд на Улю. Дівчина, як і більшість у дворі, блискучими від захоплення очима стежила за переміщенням чоловіків. Дівчата дивилися із захопленням, хлопці із заздрістю. І ось два предмети дівочих мрій гордо пройшли по двору, повністю ігноруючи захоплення натовпу, Бус у багряній формі стражника, Дорхе в чорній зі сріблом мантії бойового мага. - Ух! — видихнула Уля, що відійшла від шоку. — Не чоловіки, а кожен — ходяча мрія.
Десь хтось тихенько сварився. Треба ж, а я й не підозрювала, що Листочок слова такі знає.
— До чого ж ми, дівки, на гарних мужиків ласі, — вигукнула я, вдавано-сумно сплеснувши долонями.
Отримала докірливий погляд подруги і болісний тичок у спину від злого та ревнивого алхіміка. Краса. Тим часом назустріч магу та стражнику вийшов сам директор академії майстер Кінар. З якого дива директор так виділяє простого викладача, який несподівано заявився у нас майже наприкінці року?
— Ще розумію Бус, але чого директор при Дорхе так стелиться? - Озвучив мої думки Листик.
Ми з ним взагалі однаково мислимо.
- Він сутінковий вартовий, - кивнула я, проводжаючи Дорхе поглядом.
- А ти...? - Почала було Уля.
- Я тобі потім все розповім, - кивнула я подрузі.
— А вартові, вони ж колишніми не бувають, візьміть хоч би нашого Озима, — доповнив нашу розмову Лист. - Йому море по коліно, ніхто не указ.
Я кивнула. Про виняткове становище сутінкових вартових знали всі. Вони не підкорялися жодному правителю, на чиїй би землі вони не проживали (хоча маги всі відповідають перед ковеном, а не перед людським судом, але люди на них скаргу написати можуть легко, і ковен так само легко покарає недбайливого мага), не піддавалися ні одному суду, крім власного ордена, не звітували ні перед одним ковеном, крім свого. Загалом, орден сутінкових вартових був потужною політичною силою, чиє слово не заперечувалося, накази не обговорювалися, вимоги виконувались без застережень.
І це зрозуміло. Наш світ, що стоїть на межі з нав“ю, постійно стає об’єктом її зазіханнь. Дрібна нечисть, що просочилася в наш світ і живе в лісах, річках і болотах, була вже багато в чому звичною і керованою, але ось небезпечніші істоти, що мешкають у нашому світі або прориваються в нього з-за граней, були істотною перешкодою не тільки для життя, а й існування багатьох рас. Орден вартових був одним із небагатьох орденів, хто міг протистояти натиску нечисті, захищаючи межі явного світу, і робив це успішніше за інших.
З дрібними проблемами та небезпеками справлялися й інші маги, що є майже в кожному пристойному місті, але у разі форс-мажору указ був один „сховатись і чекати на прибуття вартових“. Їхні вміння були винятковими, знання рідкісними, а вплив майже необмеженим. З часом орден вартових зайняв провідну роль серед магічних орденів, а потім дістався і політики.
- Непростий він, цей Дорхе. Дуже впевнено поводиться, — висловила я свою думку. — Немов і Кінар, і Бус у нього на службі, а не він їм допомагає.
- Ага. І поведінка в нього така... — простяг Лист.
- Аристократична? - Видихнула із захопленням Уля.
- Самовпевнена? - Припустила я.
— Владна, — відповідно кивнув Листик.
— Чоловік має бути владним, самовпевненим та рішучим... — затягла свою стару пісню Уля.
— Ой, зліт убогих, наочний посібник, — перебила нашу позбавлену сенсу розмову Радда, що проходила повз.
- А у вас зліт? - Невинно поцікавилася я.
Радда невдоволено скривилася і зміряла мене зневажливим поглядом зверху донизу. Ну, її небо ростом не образило, тож дивитися на всіх зверху вниз їй легко. А я дуже невинно виглядаю з високо задертою головою, і сколіоз, знову ж таки, не турбує. Рада, вона з лікарів, а ще зі стерв, і задир. Загалом, вона з тих, кому дай тільки над кимось знущатися. Батьки Радди якісь шишки в столиці, тож розум і здібності для навчання дівчиною не використовуються, все з лишком покриває батьківський гаманець.
Єдине, про що моляться всі викладачі академії, це щоб Радду якнайшвидше видали заміж і відкрити свою практику вона не встигла. Бо гроші грошима, а людей шкода. Ця навіть із мозоля летальний випадок зробити може. Загалом, Радда класичний приклад „золотої дівчинки“, красива, популярна, багата, і, як наслідок, самовпевнена, стервозна, розпещена.
- Ох ти ж дрібниця, а я тебе й не помітила, - примхливо вигнула губки Радда.
— За твого зросту? — я не збираюся відставати в хамстві. — Пожежі нашому місту не страшні.
- Чому? - розгубилася Радда.
Ой, дарма вона це. Хоча чого з неї, дурної, взяти. —
 Так каланча згорить, ти заміниш, — так само мило посміхаючись, пояснила я. Мені не шкода.
— Чуєш, ти... вигнанка столична, — полетіла мені в обличчя звична обзивалка. Я навіть не образилася, набридло. Ніякої фантазії, все одне й те саме. Зараз як Озим про мого батька згадає.
— А чого це Радда піниться зранку? — меланхолійно запитав Лист, який з боку спостерігав наші з Раддою інтелектуальні дебати.
Хоча які дебати? Побиття немовлят, не інакше.
— А її препод при всій аудиторії розмазав через Данну, ось вона й шаленіє, — відповіла Уля. — Її високість не помітили і до її ніг не впали.
— А який викладач? — так само меланхолійно уточнив Лист.
- Дорхе.
— А...
— Він цю убогу пошкодував, — прошипіла Радда, переводячи з мене погляд на Улю. — Здався мені ваш Дорхе. Це ви, малахольні, слини по мужиках з-за рогу пускаєте.
— А ти у відкриту слину пускаєш? — ні, просто так стояти і мовчати мені важко. — Тобі, недомірок, тільки слини пускати й лишається, — пирхнула Радда. — Тобі вже чоловіча ласка це від Озима палицею по заду отримати.
— Ну куди мені до твого досвіду, — розвела я руками. — Чоловічі ласки з твого заняття.
Радда позеленіла, майже зрівнявшись за кольором зі своєю мантією. Ну так, це не мене, а її на сіновалі з ковалем застукали. Ковалю, доречі, пам’ять стерли, та тільки плітки, вони ж як яйце тухле, куди не ховай, а запашок сочиться. І якщо гидоті про мене мало хто вірить, то все, що про Радду говорять, у неї майже на лобі написано. Дівчина перестала зеленіти, підняла підборіддя і пішла геть, розважливо вирішивши промовчати. Ну так, мене краще не чіпати, бо потім не відмиєшся.
- І чого вона така зараза? — задумливо простягнув Лист, дивлячись услід Радді, на якій навіть мантія сиділа ідеальніше, ніж на багатьох дорогі сукні. - Адже гарна.
— Якби краса була показником доброти, жити стало б легше, — теж дивлячись услід нашій місцевій красуні, промовила я.
— Мені б такі коси, як у неї, — з нас усіх Уля найпрагматичніша. — Та й ноги теж гарні, довгі.
— І зріст хороший, — сказала я. - І постать.
- Продовжуйте. Мені просто цікаво, — реготав Лист. — Тому, що те, що мені в Радді подобається, я вголос не озвучу.
- Фу! — верещала Уля.
- А що „фу“? - образився алхімік. — Що природно, то не потворно.
— Зате іноді карається, — хихикнула я, обіймаючи друга. — Пішли, серцеїд. Лекції вранці ніхто не скасовував.
Уля підійшла до корпусу цілителів, звідки вже долинала трель першого дзвінка, а ми з Листиком потопали до рідних стін самого наукового з усіх наукових корпусів академії — алхімічного. Повз нього пролітали студенти — зграйками, групками по одному і парами. На лавці у скверику сиділа наша ще одна зірка академічного розливу – Забава. Студентка курсу прикладної магії, розумниця, красуня та гордість сім’ї.
Забаву оточував щільний гурток залицяльників різного забарвлення мантій, тобто студентів з різних факультетів. Тут були бойовики, куди вже без них (гордість і кулаки будь-якої імперії), були маги-практики, слабші, але теж силища, були некроманти (хоча якшатися з ними моторошно навіть бойовикам, не те що ніжній дівчині), навіть парочка цілителів і алхімік затесалися. А серед цього феєрверку тестостерону сяяла граненим алмазом дівчина ангельського вигляду, з білими косами, тонким станом та ясними блакитними очима.
Такий собі херувим у плоті... але теж із пристойною такою домішкою стервозності. Тільки якщо Радда агресивно-стервозна, то Забава маскується під пай-дівчинку, хоча суть залишається та сама. Вони взагалі (тобто Радда та Забава) дві суперниці на звання першої красуні академії. Радда теж виявилася неподалік в оточенні своїх залицяльників і стервозин-подружок. Ось так уже чотири роки ці дві німфи змагаються купками шанувальників, у якому із загонів поголів’я більше. І складно ж вибрати, хто краще, Радда — гаряча брюнетка, або ніжна і тендітна Забава.
Ну, нас взагалі ґендерний розподіл нерівномірний, на одних факультетах більше хлопців, на інших – дівчат. Бойовики взагалі дівчат не набирають, ну воно і ясно, гордість і честь академії, військова еліта. Хоча навіщо нам стільки еліти, якщо ми ні з ким не воюємо? Треба це обміркувати. Дівчат з хлопцями порівну у магів практиків і цілителів, дівчат навіть часом більше. Це і зрозуміло, обидва заняття престижні, дають дохід та повагу у суспільстві. Хлопці все ж таки бойову справу поважають, і якщо з магією не лади, то завжди залишається робота найманцем або охорона якогось товстосума. А рани перев’язувати і гарячку лікувати — саме що ні є жіноча справа.
У некромантів дівчат недобір, ну воно й зрозуміло, дівчата й трупи речі що мало поєднуються, хоча є там студентки, страшненькі всі такі, похмурі, мовчазні. Одним словом, некроманти, так одразу і не ясно, чи живі вони чи в ряди нежиті перекочували. Алхіміки теж на жіночу недостачу страждають. Дівчата алхімію не шанують, уникаючи просиджувати дні в задушливих і запорошених підвалах, ризикуючи понівечитися кислотою або їдким димом. Тож серед алхіміків переважає чоловіча стать. Дівчат мало, але ми азартні, рішучі і рвемося до науки не гірше за хлопців. Тільки дівчатка (цілих три) з мого факультету зацьковані якісь і дикі, тож дружбу з ними звести не вдалося. Але в мене є Листик та Уля, і я не скаржусь.