Глава 3

Процес практики цікавий, захоплюючий, веселий і непередбачуваний. Але не в алхіміків. Був. Мабуть, майстер Дорхе прийняв надто близько до серця наші жалюгідні знання про нечисть і способи порятунку від неї, рідної. Поговорив із директором, обговорив із наставниками і, за повної підтримки керівництва та вчительського складу, вигнав нас — дітей підвалів та бібліотек — на польову практику. Але ж хто знав, що вона буде такою! 

— Данко, а воно отруйне? — кричав Клим з паралельної групи, ухиляючись від плювків якоїсь мерзенної тварюки розміром з корову і виглядом нагадуючу коника-переростка. 

— Якщо плюється, то, певне, так. Чого б йому плюватися просто так? — У логіці мені не відмовиш. 

— Ми його не проходили! 

— Знаю... 

— І що робити? 

— Тікати, — знизала я плечима. 

— Куди? 

— В ліс! Там дерев багато, відірвемося. 

Я підібрала край мантії і припустила що духу в лісок, що рідів на горизонті. Клим сопів поряд. Моторошного вигляду фантом навйого монстра припустив за нами з потрійною швидкістю. Страшно. Ось розумом розумію, що воно неживе і не завдасть шкоди. Але як подумаю про те, що таке з нори вилізе, коли я за інгредієнтами для зілля піду, то відразу ногами швидше перебирати починаю. 

За легендою, ми з Климом попрямували в гори за смолою для еліксиру зросту, а там з ущелини на нас поперло це чудовисько, страшенно повертаючи очима і плюючись зеленою жижею. 

— Молодці! — Дорхе розвалився на валуні і ліниво нам аплодував. — Вижили. 

— Д-д-дякую, — прохрипіли ми з Климом. 

— Мораль із того, що сталося? — спитав майстер, розкурюючи люльку. 

— Не пертись в гори самим, якщо все можна купити в лавці, — відповіла я, намагаючись не знепритомніти. 

Дорхе скривився і з надією глянув на Клима. 

— Не шуміти в горах? — припустив мій однокурсник. 

— Не безнадійний, — констатував Дорхе. — На завтра повторити мешканців водойм. 

— Я плавати не вмію, — сумно зізналася я. 

— Від вас потрібно не стати жертвою. Отже, плавальні здібності неважливі, — відмахнувся від мене дракон. 

— Ну, як постраждалі є? — бадьоро поцікавився Ждан, що мордував на галявині другу половинку моїх однокурсників. 

Навчання проходило в умовах, близьких до польових. Студенти- цілителі чекали на галявині, поки ми тут уносили ноги від фантомів, а потім із фантомними ж пораненнями вирушали для надання першої медичної допомоги.

 Згодом відбувалася зміна груп. Так і лікарі відпрацьовували навички бігу, і ми – алхіміки – навички медицини. Куди ж без неї, коли працюєш за умов підвищеної вибухонебезпечності. 

Але раніше нас більше вчили, як допомогти собі самому, якщо раптом засипало в вежі, оббризкало кислотою, привалило книжковою шафою... мене теж разок мало не прибило. Страшно згадати. До речі, останнє — найпоширеніша травма серед алхіміків, а не смерть від лап василіска чи кікімори. На мою думку, намудрили чогось цього року. Хоча загалом така практика подобалася мені більше. Свіже повітря, адреналін, враження. Почуваєшся, наче справжній маг. 

— Нехай будуть... — ліниво зауважив Дорхе й кивнув на Клима, — опік чого хочете, — кивок на мене. — Шок від переляку. 

— Швидше навпаки, — усміхнувся Ждан, — Жваго в шок не впаде. Скоріше, вашу нав до шоку доведе. 

— Така стійка? 

— Така капостна, — хмикнув Ждан і підморгнув мені. 

— Я згодна і на переломи, аби лягти, — покаянно погодилася я. 

— Ідіть, — добродушно махнув рукою Ждан. — У нас перерва. На вас там майстер Каратай чекає на обід. Його підопічні вже відмучились.

— Бідолашні зомбі, — зітхнула я, дивлячись у бік полігону некромантів. 

З-за пагорба саме з’явився Хміль із кошиком. На боровичку був традиційний капелюх маленького народу, завдяки якому вони й отримали таку дивну назву. Справді, здалеку невисокі чоловічки у величезних опуклих капелюхах були дуже схожі на грибочки на ніжках. 

Але капелюхи у боровиків були напрочуд універсальні, захищали від дощу, сонця, а при необхідності могли використовуватися як кошик. 

Ходили навіть жарти про те, що боровики капелюхи використовують як тарілки, і як човни, і навіть як колиски для новонароджених. Заклично помахавши мені, боровичок зник за обрієм. 

Ми з Климом, тримаючись за один одного, попленталися до омріяної галявини. До сьогодні я думала, що я дуже спортивна. Як я помилялася! НЕНАВИЖУ ПРАКТИКУ!

 — Моя шана майстру! — крикнув мені в слід Ждан.— Чекаю на вас після обіду на галявині. 

Гарний чоловік цей Ждан. Гірку полюбляє, але добрий. Може, йому зілля від пияцтва підмішувати до чаю? Я відліпилася від Клима і поплентала туди, звідки плив дивовижний аромат пирогів, випечених Вільхою.

 Некроманти вже перестали знущатися над нежиттю і потопали відпочивати від практики, наші ж студенти розбрелися по галявині з метою поїдання бутербродів. Каратай і Хміль поралися навколо покривала, розстеленого на траві, умертвіння сумно дивилися на нас через магічний контур. Так, їм обід не світить. 

— Данько, де тебе дідько носить? — Каратай невдоволено стрибав покривалом довкола м’ясного пирога. 

— Втікала від фантома м’ясоїдного коника, — зізналася я, приймаючи тарілку від Хміля. 

— Сквирах,— констатував Каратай. — Мерзота дика. Жижею плювався? 

— Так. 

— Хороша ідея з практикою для вас, малохольних, бо сліпнете у своїх бібліотеках. А так… романтика. 

Я з сумнівом глянула на „романтику“, що пильно дивиться на нас через мерехтливі грати. Навіть їсти перехотілося. 

— Данко, ти жуй, я тебе в Ждана на обід відпросив, а не на весь день, — пробурчав Каратай. — Тож швидко підкріплюємось і все. Розсиджуватися ніколи. 

— А я взагалі додому хочу, — прошепотів Хміль, зиркаючи на умертвиків. 

— Страшно? — замогильним голосом довідалася я. 

— Так, — зіщулився боровичок, — А тобі? 

— Мені? Ні, — підступно посміхнулася я.