Глава 3

Процес практики цікавий, захоплюючий, веселий і непередбачуваний. Але не в алхіміків. Був. Мабуть, майстер Дорхе прийняв надто близько до серця наші жалюгідні знання про нечисть і способи порятунку від неї, рідної. Поговорив із директором, обговорив із наставниками і, за повної підтримки керівництва та вчительського складу, вигнав нас — дітей підвалів та бібліотек — на польову практику. Але ж хто знав, що вона буде такою!
— Данко, а воно отруйне? — кричав Клим з паралельної групи, ухиляючись від плювків якоїсь мерзенної тварюки розміром з корову і виглядом нагадуючу коника-переростка.
— Якщо плюється, то, певне, так. Чого б йому плюватися просто так? - У логіці мені не відмовиш.
- Ми його не проходили!
- Знаю...
- І що робити?
— Тікати, — знизала я плечима.
- Куди?
- В ліс! Там дерев багато, відірвемося.
Я підібрала край мантії і припустила що духу в лісок, що рідів на горизонті. Клим сопів поряд. Моторошного вигляду фантом нового монстра припустив за нами з потрійною швидкістю. Страшно. Ось розумом розумію, що воно неживе і не завдасть шкоди. Але як подумаю про те, що таке з нори вилізе, коли я за інгредієнтами для зілля піду, то відразу ногами швидше перебирати починаю. За легендою, ми з Климом попрямували в гори за смолою для еліксиру зросту, а там з ущелини на нас поперло це чудовисько, страшенно повертаючи очима і плюючись зеленою жижею.
- Молодці! — Дорхе розвалився на валуні і ліниво нам аплодував. - Вижили.
— Д-д-дякую, — прохрипіли ми з Климом.
— Мораль із того, що сталося? — спитав майстер, розкурюючи люльку.
— Не лізти в гори самим, якщо все можна купити в лавці, — відповіла я, намагаючись не знепритомніти.
Дорхе скривився і з надією глянув на Клима.
— Не шуміти в горах? - припустив мій однокурсник.
— Не безнадійний, — констатував Дорхе. — На завтра повторити мешканців водойм.
- Я плавати не вмію, - сумно зізналася я.
— Від вас потрібно не стати жертвою. Отже, плавальні здібності неважливі, — відмахнувся від мене дракон.
— Ну, як постраждалі є? — бадьоро поцікавився Ждан, що мордував на галявині другу половинку моїх однокурсників.
Навчання проходило в умовах, близьких до польових. Студенти- цілителі чекали на галявині, поки ми тут несли ноги від фантомів, а потім із фантомними ж пораненнями вирушали для надання першої медичної допомоги. Згодом відбувалася зміна груп. Так і лікарі відпрацьовували навички бігу, і ми – алхіміки – навички медицини. Куди ж без неї, коли працюєш за умов підвищеної вибухонебезпечності.
Але раніше нас більше вчили, як допомогти собі самому, якщо раптом засипало в вежі, оббризкало кислотою, привалило книжковою шафою... мене теж разок мало не пригорнуло. Страшно згадати. До речі, останнє - найпоширеніша травма серед алхіміків, а не смерть від лап василіска чи кікімори. На мою думку, намудрили чогось цього року. Хоча загалом така практика подобалася мені більше. Свіже повітря, адреналін, враження. Почуваєшся, наче справжній маг. — Нехай будуть... — ліниво зауважив Дорхе й кивнув на Клима, — опік чого хочете, — кивок на мене. - Шок від переляку.
— Швидше навпаки, — усміхнувся Ждан, — Жваго в шок не впаде. Скоріше, вашу навь до шоку доведе.
- Така стійка?
— Така капостна, — хмикнув Ждан і підморгнув мені.
— Я згодна і на переломи, аби лягти, — покаянно погодилася я.
— Ідіть, — добродушно махнув рукою Ждан. - У нас перерва. На вас там майстер Каратай чекає на обід. Його підопічні вже відмучились.
— Бідолашні зомбі, — зітхнула я, дивлячись у бік полігону некромантів.
З-за пагорба саме з“явився Хміль із кошиком. На боровичку був традиційний капелюх маленького народу, завдяки якому вони й отримали таку дивну назву. Справді, здалеку невисокі чоловічки у величезних опуклих капелюхах були дуже схожі на грибочки на ніжках.
Але капелюхи у боровиків були напрочуд універсальні, захищали від дощу, сонця, а при необхідності могли використовуватися як кошик. Ходили навіть жарти про те, що боровики капелюхи використовують як тарілки, і як човни, і навіть як колиски для новонароджених. Заклично помахавши мені, боровичок зник за обрієм. Ми з Климом, тримаючись за один одного, попленталися до омріяної галявини. До сьогодні я думала, що я дуже спортивна. Як я помилялася! НЕНАВИЖУ ПРАКТИКУ!
 — Моя шана майстру! — крикнув мені в слід Ждан.— Чекаю на вас після обіду на галявині.
Гарний чоловік цей Ждан. Гірку полюбляє, але добрий. Може, йому зілля від пияцтва підмішувати до чаю? Я відліпилася від Клима і поплентала туди, звідки плив дивовижний аромат пирогів, випечених Вільхою. Некроманти вже перестали знущатися над нежиттю і потопали відпочивати від практики, наші ж студенти розбрелися по галявині з метою поїдання бутербродів. Каратай і Хміль поралися навколо покривала, розстеленого на траві, умертвіння сумно дивилися на нас через магічний контур. Так, їм обід не світить.
— Данько, де тебе дідько носить? — Каратай невдоволено стрибав покривалом довкола м’ясного пирога.
— Втікала від фантома м’ясоїдного коника, — зізналася я, приймаючи тарілку від Хміля.
— Сквирах,— констатував Каратай. — Мерзота дика. Жижею плювався?
- Так.
— Хороша ідея з практикою для вас, малохольних, бо сліпнете у своїх бібліотеках. А так… романтика.

Я з сумнівом глянула на „романтику“, що пильно дивиться на нас через мерехтливі грати. Навіть їсти перехотілося.
— Данко, ти жуй, я тебе в Ждана на обід відпросив, а не на весь день, — пробурчав Каратай. — Тож швидко підкріплюємось і все. Розсиджуватися ніколи. — А я взагалі додому хочу, — прошепотів Хміль, зиркаючи на умертвиків.
- Страшно? — замогильним голосом довідалася я.
— Так, — зіщулився боровичок, — А тобі?
- Мені? Ні, - підступно посміхнулася я.
- Ну так. Досі кошмари після притулку... — буркнув Каратай. — Що їй мерці та сквирахи? Ти хоч знаєш, як фанатики дітей мордують?
- Ні, - сумно видав Хміль.
- От і добре, що „ні“, - посміхнулася я і почала гризти пиріг.
Моє притулкове минуле і справді гірше за всякі там моторошності нав’ячого світу. Лише у минулому це все. Каратай клював пиріг, Хміль, боязко косячись на зомбиків, гриз яблуко. Я насторожено розглядала обрій. Дивно якось усе було. Повітря тремтіло як над багаттям, і на душі якось важко, моторошно і тривожно. Я розгублено озирнулась. Інші студенти спокійнісінько жували свій обід, на небі яскраво світило сонечко, співали пташки, а мені було страшно.
 На рівному місці. Я похитала головою і взялася за обід. І тут розпочалося. Спочатку затихли птахи, потім стих вітер і здригнулася земля. З нізвідки на нас кинувся аспид. Моторошного вигляду тварюка з трьома головами шипіла, на ходу попльовуючи вогняними кулями. На галявині стало дуже тихо, а потім хтось захоплено видав:
— Ну, цей Дорхе і вигадник в ілюзіях!
А мені ця ілюзія ой як не сподобалася. Чудовисько вискочило на галявину і розгублено витріщилося на студентів, студенти на чудовисько дивилися з цікавістю і розбігатися у священному жаху не збиралися. Аспид, спантеличений нетиповою поведінкою жертв, завмер на галявині, здивовано моргаючи і косячись на хлопців, що либляться, трьома парами червоних очей.
— Хиииииииии, — рикнув аспид.
- УУУУУ! — студенти стоячи аплодували вмінню майстра Дорхе.
- Майстер... - пошепки покликала я. - А це ілюзія?
Створіння стояло в парі ліктів від нашого покривала і виглядало напрочуд реальним. Мене почали мучити сумніви. Дуже неприємні сумніви.
— Данко, звідки тут азпиду взятися? - хмикнув Каратай. — Тут цих тварин зроду не було. Це ж чиста нав. Ілюзія це. І досить незграбна.
А потім аспид, що прийшов до тями, повторив своє „хууу“ і край нашого покривала життєрадісно запалав, повільно скукожуючись під натиском зростаючого полум’я. Ми з Каратаєм ошелешено перезирнулися, студенти на галявині пожвавішали і, верещачи, почали впадати в паніку. Аспид виглядав дуже задоволеним та дуже голодним.
- Тривога! — чомусь пошепки вигукнув Каратай.
- У розсипну! — закричала я, відскакуючи від чергової вогняної кулі.
І ось на галявині запанувала організована і галаслива плутанина. Студенти кинулися хто куди. Хтось до валунів, хтось у лісок, хтось мертвим прикинувся. Відразу видно, що ми не бойові маги, ті б радісно кинулися до чудовиська з бажанням попрактикувати військову майстерність. А ми — дітище науки, немічне, незграбне і тому небоєздатне, але кмітливе. А спид же пер на нас із Хмелем. Логічно, ми були найближче, ще й в оточенні їжі, така собі закуска з основною стравою та десертом.
— Може, він повз нас проскочить, якщо завмерти? - припустив Хміль.
- Біжи! — я, задерши поділ, уже драпала геть. — Зісмажить!
Звірюга зреагувала на мій вереск веселим оскалом і радісним облизуванням. Яка я апетитна, дякую Вільсі, відгодувала - прямо як на замовлення для аспида. Ех, бачив би він мене колишню — шарахнувся б і повз пройшов. А може, ще б і поїсти запропонував. І ось я, вся апетитна, припустила в бік лісу, Хміль, не зменшуючи вереску і швидкості, мчав поруч. Каратай був кинутий і забутий усіма через свою малу поживну цінність. Знову шкодую про свою втрачену кістлявість. Більше жодних булочок на ніч!
- Зигзагами! Петляйте, він бачить погано! — помчала нам у слід мудрість старших від Каратая.
Ми помчали зигзагами по полю, йдучи від вогняних снарядів. Щось мені це нагадало. Якось часто я зигзагами бігаю останнім часом. Під ноги нахабно лізло каміння і якісь гілки, що казна-звідки взялися, але жар, що наздоганяв зі спини, надавав мені стрибучості й маневреності. Ніщо так не розвиває гнучкість і кмітливість, як страх швидкої та болісної смерті. За спиною щось шмякнулося і застогнало. На ходу обернулася прикрикнути на Хмеля і завмерла в жаху, спостерігаючи, як на боровичка, що спіткнувся, наступає страшний монстр. Блідий Хміль незграбно спробував підвестися і знову шмякнувся на землю, чи то за корч зачепився, чи то за камінь. Думати було ніколи і, згадавши, що я таки непогано кидаюсь різними предметами прицільно в око, запустила каменем в одну з голів аспіда. Голова образилась і гнівно подивилася на мене. І ось тут стався конфуз, бо дві голівоньки жадали вжити в їжу Хмеля, а одна намірилася віддати мені за заслугами. Мені випала нагода на власні очі спостерігати чудовисько, що роздирається протиріччями. Роздирається в прямому розумінні, бо одна голова гарчала і тяглася до мене, а дві відпльовувалися від неї і тяглися до Хмеля. Другий камінь вніс ще більше сум’яття у суперечливі дії аспиду.