Глава 2

Повітряний змій граційно гойдався на вітрі, покірний його поривам. Мотузка з дзвоном натягалася в руках, наче іграшка норовила утягнути і мене в небесну синь, назустріч хмарам і сонцю. Діти з вереском скакали навколо, навперебій випрошуючи можливість потримати непокірну іграшку, що так і рветься з рук. Тепліло не з кожним днем, а здавалося, щогодини, і погода радувала вже не теплими, а відверто спекотними днями. 

— Гяйний..., — простягла малеча біля моїх ніг, тицяючи пальчиком у небо і знову засовуючи його в рот. 

— Марта, пальці, — автоматично смикнула я дівчинку. 

— А славно ви придумали, стрічок йому на хвіст нав’язати, — посміхнулася старша дівчинка, підхоплюючи сестричку на руки і виймаючи тій пальця з рота, що вона знову смоктала. 

— А я все думала, навіщо ти за мною швейними лавками ходиш? — з усмішкою простягла Уля, примружившись, розглядаючи наше з нею творіння. — Золоті в тебе руки, Данько. 

— Просто креслення хороше, — озвалася я, повільно відмотуючи мотузку. 

Ми весело юрмилися на галявині за міською стіною, розважаючи дітлахів старою, як світ, грою. Дітям веселощі, нам з подругою розвага, і всім добре. До цієї гри ми готувалися тиждень, і ось, висипали ввечері в поле, порадіти усталеному теплу. Дітей зібралося багато, різного віку та походження. 

Заняття в академії закінчилися рано, і теплий сонячний диск високо висів на небі. По лузі гасали мухи й метелики, мукали задумливі корови, що розбрелися по лужку в пошуках найбільш поживної трави, а пастух дрімав під єдиним на лузі дубом. 

— А ви ще таке зробити можете? — озвався з натовпу Велька. 

— Можу,  — кивнула я. — Теж такий хочеш? 

Веля невиразно пересмикнув плечима. Та йому Козай і драної мішковини не дасть. 

— У мене ще є клаптик підходящий, — підморгнула я хлопцю. — Заходь через кілька днів. Зробимо. 

— Правда? — із захопленням уточнив хлопчик. 

— Я пошукаю у себе старих клаптиків, — підтвердила Уля і оголосила на весь луг: — Тож відкриваємо майстерню з виробництва повітряних зміїв. 

Діти весело засміялися і почали плескати в долоні. Як мало потрібно для щастя! Дорослі шукають приводів, способів, а діти… діти радіють малому. Я передала мотузку Велі і сіла на розігріту за день землю. Добре! 

— Добре ти це вигадала, — повідомила Уля, сідаючи поруч. 

— Тільки тепер нам спокій не світить, — реготнула я, розглядаючи змія, що тремтів на вітрі. 

— Переживемо, — хмикнула Уля. - Воно того варте. Дивись, які вони щасливі. А щастя корисне для здоров’я. 

— Слова справжнього лікаря, — посміхнулася я. 

— Тренуюся, — посміхнулася подруга. 

Діти верещали і сміялися, Веля, сповнений гордості за честь, пильно стежив за рухом червоної плями в небі. Ми з Уляною блаженно валялися на траві, мружачись на яскраве світило. Земля дихала теплом і вологою, лоскочучи спину молодою травою, в небі гасали стрижі, пливли хмари, літали ранні мошки. Просто хочеться зітхнути глибше і полетіти слідом за змієм, за хмарами, за стрижами, притиснутися до такого теплого сонечка і обійнявши  хмару розчинитися в цьому спокої. 

Краєм свідомості я помітила, що діти якось притихли, підтвердженням, що щось негаразд, став Улин тичок у бік. Неохоче перевела погляд з безкрайнього неба на натовп дітей, що дивно скупчилися в зграйку, на зблідлого Вельку... Так. Тепер ситуація прояснилася. 

І справді, варто мені було повернутися, як на обрії з’явився Козай з налитими кров’ю очима. Ну, точніше, він за комір залив, а очі вже налилися самовільно. Гидкий тип, скандаліст і просто скотиняка. А ще опікун Велі. 

— Ось ти де! — гаркнув чоловік, огинаючи нас з Уляною. 

— Я на хвилиночку тільки…

 Веля схлипнув і сховав руки за спину. 

Під гучне зітхання дітей змій злетів у повітря, мазнувши на прощання строкатим хвостом. Веля схлипнув і, втиснувши голову в плечі, ступив до дядька. Я простежила за червоною точкою, що віддалялася, і з вдихом піднялася на ноги. Ось принесла його нелегка! 

— Тітка зранку гне спину, а ти тут... 

— А я бачила, як Мотрона на лавці з купчихою насіння гризла, гнутої спини не помітила, — втрутилася я, плавно підбираючись до Велі. 

Козай примружився, скрипнув зубами, але промовчав. Студентів чіпати бояться. Навіть якщо сам не маг, піди знай, хто в нього друг, так що Козай просто мовчки схопив Велю за руку і потяг геть. 

— Знову відлупцює, — сумно сказала Уля. 

— Дати б йому раз по шиї, щоб знав, як це, — зло рикнула я. 

— А толку? Велька з ним залишиться, — блиснула логікою Уля. 

— Давай додому йти, - стомлено попросилася я.

Бридко від усього цього. Стільки довкола болю, а допомогти не можеш. Велька часто біля нашої крамниці ошивається, щоб додому не йти. Забрати б його та тільки Козай не відпускає. Опікун, щоб його підняло та розмазало. Йому не опікуватися хочеться, а безкоштовного наймита під боком мати, от і вп’явся в хлоп’я мертвою хваткою. А без його згоди хлопчика нам ніхто не віддасть. Ми з майстром дізнавались. 

Діти розбрелися по галявині, Уля, помахавши на прощання, потопала до гуртожитку, а я попленталася додому. Веля все не виходив з моєї голови, а я не з чуток знаю, як це бути залежним від волі того, хто старший. Скільки їх, таких дітей, самотніх сиріт, кинутих напризволяще, у владі злих і жорстоких дорослих? 

Колись я теж стала однією з них, викинута на узбіччя життя дівчинка зі знатного, але, на жаль, зганьбленого роду. І що таке побої, карцер та приниження, я дізналася у повному обсязі. Те життя згадалося, немов уві сні, далеке, нереальне... жорстоке. 

Я народилася в сім’ї придворного алхіміка, любима батьком, яка знала палац як свій рідний дім, що носилася коридорами з молодою княжною і княжичем. Я сміялася і веселилася, захищена від злої правди життя, вірячи, що світ — це казка і зло завжди гнане добром. 

Батько оберігав мене, потураючи всім забавам і примхам, він думав, що захищає мене від життя. Тому його удари стали для мене такими болючими, вбивши назавжди ту дівчинку, що вірила в добро та казку. На жаль, того самого вечора, як на порозі я побачила стражників таємної служби, моє життя стало жахом на довгі роки.