Глава 2

Повітряний змій граційно гойдався на вітрі, покірний його поривам. Мотузка з дзвоном натягалася в руках, наче іграшка норовила стягнути і мене в небесну синь, назустріч хмарам і сонцю. Діти з вереском скакали навколо, навперебій випрошуючи можливість потримати непокірну іграшку, що так і рветься з рук. Тепліло не з кожним днем, а здавалося, щогодини, і погода радувала вже не теплими, а відверто спекотними днями.
— Гяйний..., — простягла малеча біля моїх ніг, тицяючи пальчиком у небо і знову засовуючи його в рот.
- Марта, пальці, - автоматично смикнула я дівчинку.
— А славно ви придумали, стрічок йому на хвіст нав’язати, — посміхнулася старша дівчинка, підхоплюючи сестричку на руки і виймаючи тій пальця з рота, що вона знову смоктала.
— А я все думала, навіщо ти за мною швейними лавками ходиш? — з усмішкою простягла Уля, примружившись, розглядаючи наше з нею творіння. — Золоті в тебе руки, Данько.
— Просто креслення хороше, — озвалася я, повільно відмотуючи мотузку.
Ми весело юрмилися на галявині за міською стіною, розважаючи дітлахів старою, як світ, грою. Дітям веселощі, нам з подругою розвага, і всім добре. До цієї гри ми готувалися тиждень, і ось, висипали ввечері в поле, порадіти усталеному теплу. Дітей зібралося багато, різного віку та походження.
Заняття в академії закінчилися рано, і теплий сонячний диск високо висів на небі. По лузі гасали мухи й метелики, мукали задумливі корови, що розбрелися по лужку в пошуках найбільш поживної трави, а пастух дрімав під єдиним на лузі дубом.
— А ви ще таке зробити можете? — озвався з натовпу Велька.
- Можу, - кивнула я. — Теж такий хочеш?
Веля невиразно пересмикнув плечима. Та йому Козай і драної мішковини не дасть.
— У мене ще є клаптик підходящий, — підморгнула я хлопцю. — Заходь через кілька днів. Зробимо.
- Правда? — із захопленням уточнив хлопчик. — Я пошукаю у себе старих уривків, — підтвердила Уля і оголосила на весь луг: — Тож відкриваємо майстерню з виробництва зміїв.
Діти весело засміялися і почали плескати в долоні. Як мало потрібно для щастя! Дорослі шукають приводів, способів, а діти… діти радіють малому. Я передала мотузку Велі і сіла на розігріту за день землю. Добре!
— Добре ти це вигадала, — повідомила Уля, сідаючи поруч.
— Тільки тепер нам спокій не світить, — реготнула я, розглядаючи змія, що тремтів на вітрі.
— Переживемо, — хмикнула Уля. - Воно того варте. Дивись, які вони щасливі. А щастя корисне здоров’ю.
- Слова справжнього лікаря, - посміхнулася я.
— Тренуюся, — посміхнулася подруга.
Діти верещали і сміялися, Веля, сповнений гордості за честь, пильно стежив за рухом червоної плями в небі. Ми з Уляною блаженно валялися на траві, мружачись на яскраве світило. Земля дихала теплом і вологою, лоскочучи спину молодою травою, в небі гасали стрижі, пливли хмари, літали ранні мошки. Просто хочеться зітхнути глибше і полетіти слідом за змієм, за хмарами, за стрижами, притиснутися до такого теплого сонечка і обійнявши з хмару розчинитися в цьому спокої.
Краєм свідомості я помітила, що діти якось притихли, підтвердженням, що щось негаразд, став Улин тичок у бік. Неохоче перевела погляд з безкрайнього неба на натовп дітей, що дивно скупчилися в зграйку, на зблідлого Вельку... Так. Тепер ситуація прояснилася. І справді, варто мені повернутися, як на обрії з’явився Козай з налитими кров’ю очима. Ну, точніше, він за комір налив, а очі вже налилися самовільно. Гидкий тип, скандаліст і просто худоба. А ще опікун Велі.
- Ось ти де! — гаркнув чоловік, огинаючи нас з Уляною.
— Я на хвилиночку тільки... Веля схлипнув і сховав руки за спину.
Під гучне зітхання дітей змій злетів у повітря, мазнувши на прощання строкатим хвостом. Веля схлипнув і, втиснувши голову в плечі, ступив до дядька. Я простежила за червоною точкою, що віддалялася, і з відихом піднялася на ноги. Ось принесла його нелегка!
— Тітка зранку гне спину, а ти тут...
— А я бачила, як Мотрона на лавці з купчихою насіння гризла, гнутої спини не помітила, — втрутилася я, плавно підбираючись до Велі.
Козай примружився, скрипнув зубами, але промовчав. Студентів чіпати бояться. Навіть якщо сам не маг, піди знай, хто в нього друг, так що Козай просто мовчки схопив Велю за руку і потяг геть.
— Знову випоре, — сумно сказала Уля.
— Дати йому раз по шиї, щоб знав, як це, — зло рикнула я.
— А толку? Велька з ним залишиться, — блиснула логікою Уля.
- Давай додому йти, - стомлено попросилася я.
Бридко від усього цього. Стільки довкола болю, а допомогти не можеш. Велька часто біля нашої крамниці ошивається, щоб додому не йти. Забрати б його та тільки Козай не відпускає. Опікун, щоб його підняло та розмазало. Йому не опікуватися хочеться, а безкоштовного наймита під боком мати, от і вп’явся в хлоп’я мертвою хваткою. А без його згоди хлопчика нам ніхто не віддасть. Ми з майстром дізнавались.
Діти розбрелися по галявині, Уля, помахавши на прощання, потопала до гуртожитку, а я попленталася додому. Веля все не виходив з моєї голови, а я не з чуток знаю, як це бути залежним від волі того, хто старший. Скільки їх, таких дітей, самотніх сиріт, кинутих напризволяще, у владі злих і жорстоких дорослих? Колись я теж стала однією з них, викинута на узбіччя життя дівчинка зі знатного, але, на жаль, зганьбленого роду. І що таке побої, карцер та приниження, я дізналася у повному обсязі.
Те життя згадалося, немов уві сні, далеке, нереальне... жорстоке. Я народилася в сім’ї придворного алхіміка, кохана батьком, яка знала палац як свій рідний дім, що носилася коридорами з молодою княжною і княжичем. Я сміялася і веселилася, захищена від злої правди життя, вірячи, що світ — це казка і зло завжди гнане добром.
Батько оберігав мене, потураючи всім забавам і примхам, він думав, що захищає мене від життя. Тому його удари стали для мене такими болючими, вбивши назавжди ту дівчинку, що вірила в добро та казку. На жаль, того самого вечора, як на порозі я побачила стражників таємної служби, моє життя стало жахом на довгі роки. Батька звинуватили у зраді і, після швидкого суду, так само скоро стратили, позбавивши всіх титулів та майна. Що врятувало мене від заслання, я не знаю до цього дня, але мерзенне відчуття, що батько пішов на якусь угоду з дізнавачами, не дає мені спокою.
Я потрапила до притулку. „Райдужна дівчинка“ вмить розгубила всі свої фарби, втративши єдину близьку людину і потрапивши до дітей, що виросли на вулиці. Але з ними знайти спільну мову виявилося не так складно, куди складніше з дорослими. Їхнє бачення послуху та старанності були далекі від тих, що проповідують у сім’ях. Порка, на їх погляд, була набагато ефективніша за слова. Треба сказати, пороли мене часто. „Веселий“ був час.
Моє занурення у справи минулих днів було перервано. Шурханням тканини і мотузкою, що звисає з даху, обвішана клаптями. Змій знову жалібно сіпнувся під поривом вітру і опустився на черепицю. Недалеко ти змився, друже. Треба було пройти повз, але я ж дівчина господарська, тож не пройшла. Вилізла на хитку драбину і під акомпанемент її падіння підтяглася на ковзанці даху. Опа! Як я злізатиму буду?
Черепиця неприємно хрумтіла і норовила зірватися вниз разом зі мною, змій теж підозріло відповзав до краю, бажаючи втекти. Так що я розпласталася на черепиці, що розжарилася і, зачекавши потрібний момент, схопила нахабу за крило. Схопилася. Ну так. А ви лежали пузом на розігрітій сковорідці? Ні? А я ось думаю, що лежання на гарячому даху дуже схоже на цей процес. Загалом мені не сподобалося.
Але ось вид, що відкрився на місто... Сонце ще яскраво світило в небі, але в його променях вже відчувалося наближення сутінків. Це та чарівна мить, коли сонячне світло ніби пропущене через димчасте скло і все навколо розмите, оповите золотистим сяйвом. Виблискує вдалині річка, горять позолочені вежі Академії, мірно б’є годинник на ратуші, повідомляючи точний час. Як же гарно!
Я присіла на найхолоднішу ділянку даху і, обійнявши коліна руками, милувалася цим дивом. На золотавому небосхилі чорніли птахові галочки, сонячний диск блищав на блакитному тілі безхмарного неба, як золота монета. Шелестіли липи та акації на алеях Нуіра, заливаючи солодким ароматом весняне повітря. Гуділи в їхніх кронах бджілки-трудяги, що запізнилися, співав соловей десь в одному з двориків. Кричали горобці біля фонтану, воюючи за шматок свіжозкраденої булки.
— Ось воно диво, — видихнула я.
— Гурр, — підтакнули мені голуби, які теж розміщувалися на даху.
Але ось у цій красі, на одній із вуличок, з“явилися Козай та Веля. Я розгублено подумала про те, що пішла одразу за ними, тож не дивно, що так швидко їх наздогнала і навіть перегнала. А тим часом Веля задивився на „зайчики“, що танцювали у фонтані, і відстав від Козая. Звичайно, йому такого не пробачили. Здоровий гукнув  хлопця, і, варто було підійти, відважив дзвінкого ляпас. Хлопчик похитнувся і звалився на землю. І, як на зло, нікого довкола, мабуть, цього Козай і чекав, бажаючи зірвати свій гнів. Я розгублено заметалася по даху, наче кішка під час пожежі, прикидаючи, чи встигну добігти на допомогу Велі.
По землі, через двори так, а от по даху навряд чи. І покликати нема кого, тут глухі провулки, народ більше головними вулицями ходить. Раптом Козай завмер, озирнувшись на когось. Слів я не чула, але те, що чоловік був злий і грубо огризнувся - зрозуміла. А потім з арки вийшла довжелезна постать у чорному.
Чорне вбрання, світле волосся, військова виправка. Так, Дорхе я впізнала одразу. Козай знову щось відповів і... відлетів ліктів на десять, приклавшись спиною до фонтану. Е-мм? Прямо слів немає. Ну, просто застосовувати магію до необдарованого, це, м’яко кажучи, недобре. За таке можна від вартових отримати по голові, аж до позбавлення права на практику.
Але дракона такі дрібниці, певне, не турбували. Чоловік повільно підійшов до хлопчика, що плакав, присів навпочіпки, заглянув в обличчя. Говорили вони недовго, після чого хлопчина пішов геть, а Дорхе підійшов до Козая, що валявся на землі, і відважив тому смачний стусан у живіт. Я навіть скривилася, представивши біль від такого удару. Було, і мене раз так приклали. Але не будемо про це. Дорхе сперся на кам’яну чашу фонтана і, схилившись над Козаєм, щось запитав, відповіді не отримав, знову штовхнув мужика і, дочекавшись кивка, почав неквапливо щось викладати.
Вражений Козай кивав, і, морщачись, потирав живіт. Дорхе зміряв лежачого на землі зневажливим поглядом і, відштовхнувшись від фонтану, прогулянковим кроком рушив геть, залишивши Козая валяться на землі в глибокій задумі. Ого! Це яким вітром і з яких земель до нас наставника такого занесло?
Поміркувавши на цю тему ще кілька хвилин, я вирішила, що мені теж час. Потупцювала на краю даху, і, не бажаючи розплющуватися об бруківку, потопала на інший бік. Аж там ще ящики лежать? Чи сіно? Чи тирса? Або жалісливий хтось, на худий кінець, допоможе мені злізти. Пробирання по черепичному даху процес небезпечний, непередбачуваний та слабко контрольований, що вимагає чималого досвіду роботи еквілібристом. У мене такий досвід був відсутній, а ще недоречно бив у вічі сонячний промінь. І зміїний хвіст постійно чіплявся за черепицю, чому мене періодично смикало назад.
І голуби ці всі під ноги лізуть, знахабніли зовсім на казенних крихтах. Загалом, я мріяла дістатися твердої землі хоча б без переломів. І ось, коли я вже майже намітила стратегію спуску і обережно підібрала злощасний зміїний хвіст, одна з особливо злісних черепичин вирішила виявити характер і з тихим шарудінням рушила вниз.
Я, звичайно, разом з нею, але вже із жалібним писком і притиснутим до грудей змієм. І ось чого я повз мене не пройшла? Здався мені цей змій! Я ще пару разів відчайдушно змахнула руками в повітрі на самому краю даху і з вереском рухнула.
— Впіймав, — констатували мені, для наочності похитавши на витягнутих руках, як немовля.
— Здрастуйте, майстре! - привіталася я, притискаючи змія до грудей.
— Добрий вечір, Жваго, — розпливаючись у лагідній посмішці, привітався дракон. — Це стає традицією.
— Вибачте, — остаточно знітившись, пискнула я.
— Або вчитеся літати, або припиняйте лазити по дахах, — так само посміхаючись, порадив дракон. — Яким вас вітром туди занесло?
- Я? Ем... Ось. — я продемонструвала драконові змія і, схаменувшись, попросила: — А поставте мене, будь ласка.
Мене завантажили на землю, і тепер дракон з цікавістю вивчав мене та мою ношу. Уважно так вивчав, з усмішкою наголошуючи на моєму збентеженні.
— Вибачте за вільність, Жваго. Але чи не пізно вам грати в іграшки?
— Я не гралася, — хитнула головою. - Я його зробила.
Дракон здивовано підняв брову.
— І дітям віддала, — поспішила виправдатись я. — А він від них утік... ем, полетів.
- І ви вирішили його дістати?
- Так. - Дивна манера поведінки для молодої дівчини. У вашому віці на побачення бігають, а не дахами.
Хід розмови мені не подобався. Безглузда вона якась. На побачення, бачите, я бігати повинна!! Покликав би хтось. Хоча... Мене тому й не звуть, що я по дахах бігаю та зміїв майструю.
— А може, я з даху на побачення бігла? — спробувала відбутися жартами я.
— Це що ж у вас за кавалер такий, якщо дозволяє своїй коханій ризикувати красою та здоров’ям, бігаючи по дахах?
— Ось такий нікчемний кавалер, — знизала я плечима. — Та й ризикувати особливо нема чим.
- Самокритично.
- Я алхімік, майстер. А алхіміки реалісти, — розвела я руками, зі змієм на додачу.
— Я помітив, — усміхнувся дракон. — Тільки ваша реальність далека від тієї, де ми живемо.
— Це ви про лекцію?
— Це я про ваш рівень знань зокрема і про весь орден загалом, — продовжував потішатися Дорхе.
- Не любите алхіміків?
- Чому? Люблю... просто не люблю спостерігати їхню загибель і похорон.
— Ну, це не проблема, — реготнула я. — Найпопулярніша загибель у нас від вибуху. А там і ховати нічого.
- Ага. Або розмазуєтесь об бруківку.
— Ми народ практичний, тож навіть убиваємось, економлячи місця на міських цвинтарях.
— Забавна у нас розмова вийшла, — розреготався дракон. - І на все у вас, Жваго, є відповідь. І дуже несподівана.
— Знаєте, я сама від себе на це не чекаю. Воно якось само собою виходить, — зніяковівши, зізналася я.
Годинник на ратуші знову оглушливо бамкнув, нагадавши, що я спізнююся на вечерю. У животі голосно забурчало, сповістивши, що мій біологічний годинник синхронізований з годинником на ратуші. Я зніяковіло похнюпилась, а Дорхе з серйозним виглядом запитав:
- Вечеря за розкладом?
- Так, - кивнула я. — У Вільхи з цим суворо.
— Це чудово. Прийом їжі справа свята, - і, відваживши мені галантний уклін, дракон промовив. — Приємно було поговорити з вами, Жваґо. Тільки прошу, припиняйте ризикувати життям.
- Постараюсь.
— Будьте ласкаві. Бруківка прекрасна сама по собі, без фрески у вигляді вас.
Ми попрощалися і я, набираючи темп, помчала на зустріч з вечерею та Вільхою. Ох, і влетить мені за запізнення.