Глава 1

— Та ось він! — репетував ворон, злітаючи з комода на стіл. — Що ви вошкаєтеся, як умертвіння новонавернені! Ловіть!
- Де?! — озвався молоденький боровичок, вилазячи з-під столу.
- За комодом! — повідомила я, перехоплюючи зручніше відро і прямуючи до місця дислокації дрібної нечисті.
Злидень люто вишкірився і стрілою метнувся мені під ноги.
— І хто ж це на ніч глядячи підлогу мете? — чулися стогнання ворона. — Та ще й від порога! Хміль, я тобі все життя втовкмачую, тільки до, а не від порога! До порога та за нього! Якщо ця тварюка тут укоріниться, я тебе зі світу зживу!
- Не зживе, - заспокоїла я, метнувшись за тварюкою. Але промазала і з гулом та гуркотом приземлилася на підлогу. — Він такий самий працівник, як і ми.
- Я співзасновник! - не заспокоювався птах.
Хміль припинив зображати наречену, ховаючись за мереживною скатертиною, як за вуаллю, і рачки, ричачи і лаючись, погнався за нечистістю, що знущалася над ним. Тварюка спритно ухилилася від моєї ноги і, зобразивши премерзеннуу пику, показала мені синій язик. Точно потішається. Злидні взагалі істоти невидимі, але майстер Болот людина серйозна і ще з літа амулет від нечисті над дверима повісив.
Тож, як тільки ця капость шмигнула в будинок, усім нам стало дуже невесело. А потім уже весело, клопітно та втомливо. Відомо, що вивести злиднів, що укорінилися, з дому складніше, ніж не допустити їх проникнення. Це як із тарганами, один на очах, парочка сотень у щілинах. Тільки злидні ще й до зубожіння призводять. Так що занепокоєння нашого другого власника майстра Каратая я поділяла, він хоч і переродок, але за справу щиро дбає. Злидень повернувся до нас тильною стороною свого округлого тільця і ​​красномовно поплескав по тому самому тилу кігтистою долонькою, висловлюючи своє ставлення до нас.
— Він ще й дражниться! — розлютилася я, схоплюючись на ноги. У гніві я страшна, сама себе боюсь. - У, я тебе!
— То над вами, убогими, гріх не тішаться. Ви ж як кури без голів носитеся. Шуму багато, толку мало.
Майстер Каратай, він такий: злий, шкідливий, а ще їдкий, неприємний і дуже скупий.
- А ви з повітря підтримку убогим надати не бажаєте? — у мене теж важкий характер. — А то балакати, це, знаєте, не мішки повертати!
— Я координую наступ, — зійшов до відповіді ворон.
— А амулет не повинен був його того? — подав голос Хміль.
- Мав, — задумливо сказав ворон.
— Може він бракований? - Припустила я.
- Хто? Амулет чи злидень? - у свою чергу уточнив ворон.
- Обидва, - зглянулася я, з третьої спроби захлопнувши шкідливість відром. - Все!
Я втомлено пляснулася на відро. Хміль, віддихаючись і крекчучи, повалився на ту саму підлогу, яку так невдало підмітав. Злидень загарчав, зло стукнув у дно цебра, та з такою силою, що мене навіть підкинуло.
— Сильний, — підсумував Хміль. — Давай я відро краще каменем привалю, а то твої кістки він скине.
— Мда, Хміль, — прокряхтів птах. — З такими манерами ходити тобі в бобилях до смерті.
- А що? — не зрозумів боровичок.
— Ти їй ще про ластовиння нагадай, — розреготався птах. — І про волосся не забудь.
- Угу. Чи не забуде. Ви нагадаєте, — озвалася я з відра, що їздило по підлозі. Боровичок знітився і поплентався в комору за кліткою. Я докірливо дивилася на ворона.
— Ну ось навіщо ви з нього потішаєтеся? - прошипіла я.
— Данко, найкращий спосіб боротися з проблемою — це сміятися з неї, — озвався ворон.
— Боязкість Хмеля не проблема.
— Тобто те, що він як дурень, що думає, те й каже, це нормально? — з’їхидничав ворон.
- Ні.
- От і не лізь! — рикнув Каратай. — Чоловіка виховувати треба. А він від тіні своєї сахається.
- Злий ви, - беззлобно огризнулася я.
Ворон гордо випнув груди і додав:
— А ще безсовісний, безжальний і...
— Старий скнара! - пролунало з боку кухні.
- Що? — ворон смішно витягнув шию, через що пір’я на ній стало дибки. - За що?
- За діло! — повідомила наша куховарка-боровичка, виходячи до вітальні. - Я аніс який просила?
- Який? - тепер Каратай втягнув голову максимально в плечі.
- Цілий! - Закричала Вільха. — А ви купили порошок!
— Так він же дешевше, — наїжачився ворон. - Наполовину!
— А з киселю я його як виколупуватиму? Він з вашої ласки весь каламутний!
— Але ж такий смачний, — вирішила я заспокоїти войовничу куховарку.
Взагалі-то Вільха добра, ласкава і смирна, але коли вони з Каратаєм беруться за закупівлю продуктів, в будинку краще не з’являтися. Тижнів два точно, поки пристрасті не вщухнуть.
— Я його придушу колись, — прошипіла Вільха.
- Краще отруїти, так доказів менше, - запропонувала я, знову пересунувшись на відрі, що скаче.
- О, світлі Боги! - Простогнав ворон. - З ким я зв’язався! Жінки, ви в економіці нічого не тямите!
— Зате в кулінарії розуміємося! — ринула Ольха.
— І в отруті, — нагадала я.
— А якщо продовжуватимете мені паскудити, — Вільха злісно примружилася, — наступною стравою буде ворон під соусом.
— Ворон не їдять, — ображено відвернувся Каратай.
- Ага, - кивнула я. — Кажуть, у них м’ясо смердить.
— Сонечко, це просто ніхто не намагався, — усмішка в Вільхи стала майже як у злидня. — І якщо майстер Каратай не припинить лізти до моїх спецій, я його приготую. І жебракам згодую!
— Гризетесь? — пролунав гучний бас майстра Болота. - Як приємно повернутися додому!
— Біжи, друже! - Простогнав ворон. - Біжи! У мене тут бунт найманої сили! Господар крамниці широко посміхнувся, зачинив двері і рушив до нашої гризучої компанії.
— З якого приводу сварка?
- Аніс, - коротко повідомила я.
- У порошку? - Майстер розуміє мене з півслова.
Я відповідно кивнула, Болот гучно розреготався і підморгнув ворону:
— А я казав, що з Вільхою сам будеш розгрібатись?
- Говорив, - зітхнув ворон.
— Ось і розбирайтеся самі,— Болот лагідно глянув на куховарку. — А годуватимуть роботодавця?
- Ой! — войовничість боровчихи зникла миттю. - Хміль! В’яз! До столу! Накривайте у їдальні!
— А що там? — Болот з цікавістю спостерігав, як я намагаюся втриматися на відрі.
— Злидень, — буркнув Хміль, тягнучи сходами клітку для курей. — Ми його щойно зловили.
- Ой! А як же амулет? — Боліт виглядав засмученим. Дуже.
— Так уловили ж, — підморгнула я наставникові.
— Отже, надурив мене торговець, — зітхнув майстер.
— А може він бракований? - Встряв ворон.
- Хто?
- Злидень, - впевнено повідомила я.
— ВЕЧЕРЯ! — долинуло з їдальні. Посоромлений і зниклий злиденець був переміщений у клітку, а ми, веселі й голодні, перемістилися до їдальні, в якій виразно повис аромат анісу.