Глава 22

Аліса

Я була втомлена і зла, тому хотіла зупинитися і нікуди не йти далі. Я бачила, що Джош надто уважно дивиться на мене, але було байдуже. Я йшла просто дивлячись перед собою, не зациклюючись ні на чому. Схоже, якщо я зараз не візьму думки під контроль, то ця «подорож» буде нецікавою і даремною. А все чому? Бо Тайлер схоже вирішив довести мене, говорячи з тими ідіотками. І така думка про них в мене склалася не лише через Тая, а й через те, що вони дійсно такі.

– Ти як? Сил вже не вистачає? – посміхаючись промовив той, кого на даний момент я не хотіла бачити. І невже Тайлер зміг відірватися від таких цікавих співбесідниць?
– Вистачає. А тобі? Чи ти витратив їх на своїх дівчат? – не втрималась і спитала. Ну правда, якщо йому так хочеться поспілкуватися з ними, то хай йде, але тоді біля мене сидіти не потрібно. Я не знаю, чому реагую так бурно. Вірніше, здогадуюсь… тільки визнавати цього не хотіла. Це ж вже точно буде значити, що Тайлер став для мене близьким… Хіба ти вже не зізналася в тому, що він тобі подобається? Так, але… Які ще «але»? Він тобі подобається і крапка.
- На кого? – так щиро здивувався, що я майже повірила. На диво, він сам виглядав нормально, ніби такі навантаження в нього є щодня. Я розумію, чому так впевнено йде Джош, але не очікувала, що така ж витримка і в Тая.
 – Ні на кого, – відмахнулася.

Я йшла подалі від нього, але Тайлеру так не подобалося і він постійно підходив ближче. Я губилася в своїх емоціях. І в його теж. Нащо він взагалі вирішив їхати, якщо планував весь час проводити з дівчатами?! Я й не очікувала, що він приділятиме всю увагу мені, але це неприємно. Чому я повинна на це дивитися і просто терпіти? І чому він так чинить, якщо скоріш за все здогадується, як я почуваюсь при цьому?

– Мені здалося, чи ти ревнуєш? – моментально відреагував. Авжеж, цьому він радіє. Все таки навряд він розуміє, чому саме я злюсь. Хіба я б реагувала так, якби ми були просто незнайомцями чи друзями? Ні, але факт в тому, що я і досі не знаю, що між нами.
– Завелика честь, Тай, – вже втомлено промовляю. Не хочу думати про це. Не хочу псувати собі такий хороший сонячний день.

Саме тому я відходжу від хлопця і йду до ближче до Джоша. Мене хвилює, що він надто мовчазний, а це не так часто можна зустріти. Звісно, він завжди був серйозним, але ніколи це не доходило до такої степені, щоб він зі мною не розмовляв. Я почувалася жахливою егоїсткою при цьому, ніби весь час зосереджувалася тільки на собі, забуваючи про друга, хоча проживаючи в своєму рідному місті, саме він підтримував мене і не давав здаватися, кажучи, що скоро все зміниться і ми виберемось з того «болота».

– Ти як? – підійшла і стрималась, щоб не обійняти його. Він виглядав таким замученим, що провина пройшлася по мені знову. Чому я раніше не замітила? Чому не поцікавилася чи все в нього гаразд?
– Прекрасно. А от ти виглядаєш не найкращим чином, – зі смішком проговорив.
– Дякую, але про мій зовнішній вигляд ми ще встигнемо поговорити.
– Тоді, що ти хочеш від мене зараз?
– Щоб ти розказав, що в тебе відбувається. Я хвилююсь за тебе.
– Нічого нового, Ліска. Як завжди, робота-дім, дім- робота.
Джош стягнув з себе куртку. Чоло в нього вже блистіло від поту, але він розумів, що дальше нічого знімати не буде, бо захворіє на раз-два. Я задумалась. Коли ми востаннє говорили? Нормально. Як хороші друзі, давні знайомі. Ті, хто не дивлячись на час, триматимуться разом і завжди будуть готові прийти на допомогу. Я не могла згадати. Зазвичай все обходилося питаннями: «Коли приїдеш?», «Як на роботі?», «Хочу на море», «Хочу торт», «З дн!», «Хватить пити!», «Я скучаю…» і т. д.

– Ти ображаєшся?
– На що? – широко розкрив очі.
– Не знаю. Ти нічого не розказуєш.
– Раніше ти не питала, – зауважує.
– Пробач.
– Я не ображаюсь. Аліса! – зупиняє мене, схопивши за руку.
– Що?
– Через що ти так переживаєш? В тебе все добре?
– А може бути? – сумно посміхнулася і сама ж відповіла, – Так, Джош. Зі мною все добре, я просто… хвилююсь за тебе. Від мами то не доб’юсь нічого путнього. Вона взагалі мало говорить зі мною.
Я замовкла. Знову говорю тільки про себе. Джош слухає і уважно, але ця його фішка починає мене дратувати, адже йому легко вдається змінити тему.

– Як твоя мама? – цікавлюсь, щоб вибити з нього хоч щось.
– Думаю, нормально. Працює. Шкода тільки… – не договорює.
– Тільки що?
Замічаю погляд Діани на собі і киваю, питаючи «що?», але вона тільки усміхається і крутить головою. Тайлер тепер йде поруч з Еліотом, але не зводить задумливого погляду з мене. Відвертаюсь і зосереджуюсь на Джоші.

– Тато знову приходив, – зізнається тихо, сповільнюючись.
– Що він хотів? – хмурюся. Тато Джоша покинув його з  мамою ще, коли хлопцю було шість років. Але покинув не назавжди і раз в місяць приходив, «цікавився» сином і позичав гроші в його мами, а та, будучи надто доброю натурою не могла відмовити. Та Джош виріс і ясно дав зрозуміти татові, що бачити його не хоче і використовувати маму не дозволить. Той слухався і не з’являвся на протязі останніх чотирьох років. Або ж все таки приходив, але хлопець просто про це не здогадувався. Коли моя мама була в хорошому настрої, то розказувала, що бачила, як той виходив з їхнього будинку.
– А що він може хотіти? Гроші.
– І ти…
– А я нічого не встиг зробити, – жорстко перериває, – Мама дала йому свої збереження, які тримала на «чорний день». Коли я про це дізнався… Та я власне тільки вчора про це дізнався, – з недоброю посмішкою закінчив.
Мені стало невимовно шкода друга. Я знаю, як він працює, щоб в них з мамою було все, що необхідно. Він хотів полегшити її ношу, але це дуже складно зробити, коли на її шиї сидить той, хто не має на це жодного права.

Я підійшла і обійняла його. Здається, це єдине, що я могла зробити і хоч так показати, що завжди підтримаю.