Глава 18.2

Аліса

— Хіба такі правильні дівчатка ходять по клубах? — питає.  
— З чого ти взяв, що я правильна? — скривилася. Мене ніколи такою не вважали. Я в міру нагла, в міру добра, але ніколи не було чогось одного.  
— Не знаю, — знизав плечима, — Говориш про книги, працюєш, добре вчишся.  
— А про навчання як дізнався? — все ще намагаюся, хоч щось випитати, але він мовчить.  

Раптом я замічаю неподалік Вейлі, яка стоїть і дивиться прямо на нас. Вона ловить мій погляд і підморгує. Але ж... Зараза.  
Усміхаюся, розуміючи, що вона вирішила дати нам час побути наодинці. Якимось чином за столом справді залишилися лише ми. Всі пішли танцювати або курити чи ще хтозна куди. Впевнена, що вже були ті, хто звалив додому.  

— Як екзамен? — цікавиться. 
—  Відмінно, — не приховую, він хмикає, — А що це погано, що я намагаюся добре вчитися?  
— Аж ніяк. Я навіть пишаюсь тобою.  

Всі слова миттю зникнули. «Пишаюсь тобою...» крім Вейлі я цих слів ні від кого не чула...  
Це ж звичайні слова, але від них стає відразу тепліше. А ще мені незручно. Ніби я не заслуговую на них.  

— А, що в тебе з екзаменом?  
— Здав, — фиркає.  
— Я так і думала.  
— Не всі ж такі обдаровані, як Люк, — єхидно замічає, а я не розумію до чого це він сказав.  
— А він тут яким боком?  
— Схоже, лівим, — і ні краплі сміху.  
— Лівим, кажеш... Ну а в твоєму випадку з двох сторін.  
— В якому сенсі? — так само розгублено дивиться на мене.  
І що дивно: я бачила, що він теж кілька разів пропускав в себе пару стаканчиків з пивом, але в ньому ні краплі алкоголю не видно. Виглядає, як завжди. Я чула, що є люди, які скільки б не пили, не п'яніють. Схоже, це наш випадок.  

— В прямому. Твої подруги ж по обидві сторони від тебе стояли.  
— Принаймні їхні руки були на достатній відстані від мене, щоб не торкатися.  
— Помиляєшся. Я бачила як мінімум двох, чиї руки спокійно лежали в тебе на плечах.  
— Одночасно? — чомусь його цікавить саме ця деталь.  
— Не знаю! — гаркаю, бо він добряче мене розізлив!  
Встаю і він піднімається слідом за мною. Ловить мою руку.  

— Потанцюй зі мною, — раптом каже.  

Музика до нас хоч і доходить, але все ж не так гучно, тому я добре його чую. Але це ніяк не впливає на те, що танцювати я не хочу.  

— Ні, — відмовляюсь.  
— Знаєш, я теж читав фантастику... — швидко змінює тему. 
— Яку? — зацікавлююсь, не пояснюючи що між фентезі і фантастикою певна різниця є. 
— Це вірніше про супергероїв, комікси.  

Я сміюся. Точно, фантастика...  
Хлопець кусає нижню губу і теж широко посміхається.  

— Гаразд, вмовив. Ходімо танцювати, — кажу.  

Хлопець впевнено веде мене на танцпол. Я намагаюся не дивитися на погляди, які кидала подруга, а зосередилася на своїх відчуттях.  

Хлопець притягує мене до себе за талію , я кладу йому руки на плечі. Здається, що до музики нам байдуже, ми просто повільно рухаємось, ловлячи ритм один одного.  

— З чого б почати? Будеш слухати про людину-павука?  
— Ні. Я краще послухаю про тебе, — ось і коктейлі почали робити свою справу. Я легко сказала це і навіть не покрилася рум’янцем.  
— Правда? Яка інформація тебе цікавить?  
— Ну наприклад... Як тебе занесло на економіку? Не схоже, що тобі цікаво тут вчитися.  
— Чому?  

Дурне питання і він це розуміє, тому вирішує все ж відповісти.  

— Сестра попросила.  
— Та, що мачуха Діани? — здогадуюсь.  
— Ага. Вона хотіла, щоб хоч якусь освіту я отримав. Вчитися правда нудно, але вона і так багато зробила для мене, тому підводити її я не хочу.  

Я киваю. Звісно, що я його розумію, адже важко відмовити рідній людині. Тільки деколи треба все ж робити вибір в сторону того, що тобі потрібно, а не комусь.  

— А тебе як занесло в наш доблесний коледж?  
— Куди поступила, туди й пішла. А взагалі, я до останнього думала, що це хороший варіант, щоб мати в майбутньому роботу.  
— О, то виходить це теж не зовсім твоя мрія?  
— Ну, мені подобається вчитися, — відповідаю з затримкою.  

Тайлер бере мою руку і крутить мене, щоб знову притягнути до себе. Мабуть, я все ж поспішила з висновками. Може на вигляд він і не п’яний, але однозначно більш розслаблений, а для такого як Тайлер я поняття не маю, що це може означати. Йому ж і так життя в кайф! Здається, що в такого проблем точно не має.  

— Сподіваюсь, що роботу хорошу я таки буду мати, але як все піде, не знаю і загадувати на майбутнє не планую.  
— Якби була можливість, на кого ти б пішла вчитися?  

Музика змінюється на більш ритмічну і я пропоную відійти в сторону, а краще кажу, що поїду додому.  

— Ми не договорили, — зауважує, але все ж відходить разом зі мною.  

Подалі від натовпу. Ми потрапляємо в якийсь коридор, який схоже веде до вбиральні.  
Зупиняємось навпроти одне одного, притуляючись спинами до стіни. Я кладу руки позаду і відчуваю приємний холодок.  

— То куди ти б поступила?  
— Не знаю, якщо чесно. Думаю, що саме це і привело мене на факультет фінансів. Я просто не знала, що ще можу обрати.  
— А я б займався футболом, — ділиться з якоюсь ноткою смутку.  

Тайлер схилив голову так, що його очей я не бачила. Втім, сам він спирався об стіну, але спина була пряма. Одна рука в кишені джинсів, а другою він поправив сорочку.  

Я ж навіть не здогадувалася, як зараз виглядаю. Підозрюю, що волосся розтріпане і в різні сторони, але в мені було достатньо алкоголю, щоб я не так сильно переживала через це. Ох, завтра я собі за це дякую не скажу.  

— А чому більше не займаєшся?  
— На це потрібні були гроші, — спокійно говорить і це мабуть вперше я чую, як він просто розказує щось своє. Без вічного сарказму і чорного гумору. Йому просто потрібно поділитися цим з кимось і я рада, що зі мною. Його значно приємніше слухати, коли він не намагається натягнути маску вічно веселого хлопця, якому в принципі не знайомі поняття — втрати, болю, самотності, — Коли довелося обирати в який коледж поступати, я вибрав цей тому, що в нас тут є своя футбольна команда та й їхати звідси я не хотів, так як любив своє місто. І як ти, напевно, знаєш, я й досі граю за нашу команду, але це все...  
— Немає великих перспектив? — закінчую замість нього.  
— Ну свого роду так.  
— А ти хочеш стати відомим футболістом? — здогадуюсь.  
— Всі хочуть слави, — посміхається.  
— І це правда, — зітхаю.  
— Але ні. Я б хотів бути тренером, — вже вкотре за вечір він заставляє мене по-новому глянути на нього.  
— Чому?  
— Бо хороших тренерів не так вже й багато, але вони потрібні. Мене колись в футбол привів саме такий чоловік, — усміхається своїм спогадам, — Він дуже допоміг мені і підтримав в важкі моменти. Якби не він, не знаю, де б я опинився, — після останньої репліки на його обличчі з’явилася якась тінь. Лише на секунду, але я замітила її.  

Схоже, що він зовсім не такий, яким хоче здаватися всім. Вірніше, Тайлер безсумнівно людина зі своїми сюрпризами і часто неприємними, але він живе так, як відчуває. Не намагається загнати себе в якийсь глухий кут тим, що щось не виходить. Шукає шлях до рішення проблем, не сидить на місці і заряджає своєю енергією людей довкола.  

Договорити нам не дали, бо почали дзвонити і питати, куди ми зникли, тому довелося повернутися, але весь час далі Тайлер не відходив від мене і цим самим нікого не підпускав. Вейлі сміючись сказала, що ось і мене посадили на ланцюг.  

— Нашийник не жме? — поцікавилась вона.  
— Трішки, підкажи де ти свій брала? — з натяком проговорила і вона, навіть не думаючи ображатися, весело підморгнула зі словами:  
— Моє сонечко виросло, — проговорила — Я така рада за тебе, — і змахнула уявну сльозу зі щоки.  

Я закотила очі під репліку Тайлера:  

— А де співчуття мені?  
— Обійдешся! — фиркнула подруга, — Що хотів, те й получив! — і показала язик та підтанцьовуючи пішла до інших дівчат, що стояли в стороні.  
— Шах і мат, Вокер, — прошепотіла, перебуваючи в його обіймах. І було так добре та легко, що хотілося назавжди запам’ятати цей момент.  
— І ось твій приз, апельсинка.  

Розвертає мене за плечі і нахиляється для поцілунку. В душі ніби запалилися сотні салютів, які своїми барвами і яскравим світлом наповнили її. Я затремтіла, підходячи ближче. Запустила руки в його волосся і мало не розчинилася в сильних руках.  

Відчуваючи нестаток повітря, я відірвалася від хлопця, а він продовжив дивитися мені у вічі.  

— Думаєш це хтось замітив? — тихо запитую.  
— Думаю, так, — схиляє голову, підтверджуючи свої слова.  
— І...  
— І тобі всі заздрять.  
Я хмикнула на таку самовпевнену заяву.  

— Скоріше, тобі. Адже це я прекрасна і добра дівчина.  
— Ага, а я зле і жахливе чудовисько. Як ти можеш мене терпіти?  
— Сама не знаю. Думаю, мені можна медаль вручати.  
— Обов’язково віддам тобі свою, — говорить перед тим, як знову припасти до моїх губ і абсолютно точно підкорити моє серце.  


Поверталася я додому ближче трьох ночі. Вейлі запропонувала перед від’їздом ще випити, після чого я вже не пам’ятаю як сідала в машину і того, що це була машина Тайлера теж. Точно так же як і не пам’ятаю, що Вейлі кричала мені, що поїде до Кріса і, щоб я була обережна.  
Це все мені повідав зранку Тайлер, якому довелося ночувати на підлозі, бо я не могла дозволити, щоб якийсь хлопець спав на ліжку моєї подруги і біля себе теж не могла впустити!  

— Бачиш, яка ти жорстока, — жаліється і прикладає руку до спини, кривлячись від болю.  
— Спати на твердому корисно! — виправдовуюсь, хмурячись.  

Нам точно щось підлили. Наскільки я знаю, в тому клубі готували спеціальні коктейлі після яких градус «розваг» ріс. Мабуть, мені теж дістався якийсь з них, адже потім ми вже не дивилися, що там за склад був в стаканчиках. Пощастило все ж, що Тайлер вирішив попрацювати моїм охоронцем і відвіз додому, не даючи вляпатися в пригоди. А я впевнена, що знайшла б їх в іншому випадку.  

Хлопець дивився на мене щоразу як тільки чувся якийсь звук і я морщилася від болю в голові.  
На його обличчі навіть синяки не були помітні. І ще дещо, що здивувало мене...  

— А коли ти встиг переодягнутися? І де взяв одяг?  

Він був в звичайній червоній майці і бриджах. Де дівся той піджак, сорочка і джинси, що робив з нього чоловіка мрії всіх дівчат, з обкладинки журналів?  
В принципі і звичайний одяг його ніяк не псував. Але здавалося, що в цьому одязі він не буде ділитися чимось важливим, а знову кидатиме свої жарти направо і наліво, показуючи ту сторону себе, яка йому більш підходить, але яка не дозволить вам розглянути його справжнього.  
Боже, мені вже цікаво, який він справжній. І це лише після кількох поцілунків, а що буде, коли...  
Не в ту сторону мене несе. Треба думати про речі, які я маю перевірити, щоб переконатися, що нічого не забула і о п’ятій я поїду додому на поїзді.  
А з Тайлером... А що з ним? Він ж нічого мені не обіцяв, правда? Знову ця плутанина в якій я нічого не розумію. Не знаю, що між нами відбувається, але нехай все буде, як є. Не хочу надіятися на щось більше, адже сама прекрасно розумію, що такому, як він не потрібні ніякі стосунки, крім як, на одну річ. Чи декілька. Не суть, адже головне, що ненадовго. 

— В машині лежали. Переодягнувся, як тільки вклав тебе спати.  
Ця фраза... Чорт, чому я почуваюся так незручно?!