Глава 14

Аліса

Слова Тайлера про майбутню зустріч швидко забулися за багатьма подіями.  
Я здала ще один екзамен і на роботі вже написала заяву, адже на два тижні я планую повернутися в рідне місто. Якраз за цей час встигну сходити в похід з друзями, відпочити від навчання і сподіваюсь, що наберусь сил для наступного семестру.  

Помалу я почала складати речі, втім багато все одно не хотіла брати, оскільки я скоро повернуся. Благо, адміністрація гуртожитку дозволяє залишатися на літо.  

— Ти говорила з мамою? — цікавиться Вейлі.  

Завмираю перед ліжком на якому лежать дві футболки чорна і червона. І я не знала, яку вибрати.  

— Я сказала їй, що скоро приїду. Більше ми не розмовляли, — відзиваюсь, ставлячи дві в рюкзак.  
— Мені шкода...— тихо співчуває подруга.  
— Не треба. Я витримаю, — вимучено усміхаюсь.  

Вейлі підходить до мене і обнімає, ставлячи голову на плече. Я знаю, що вона хотіла підтримати, але все ж почувалася незручно, коли показувала свій біль. 

— Ліска, якби я могла, то поїхала б з тобою. Не хочу, щоб ти вислуховувала маячню своєї... Тієї жінки, — виправляється.  
— Я слухала ту маячню на протязі 17 років. Думаю, витримаю ще два тижні, — резонно замічаю.  
— Знаєш, я ніколи не зрозумію одного: як в поганих людей народжуються прекрасні діти?  

На очах мимоволі з’явилися непрохані сльози. Вона говорила правду, але ця правда була доволі жорстока. Втім, я завжди любила Вейлі саме за це. Яка б не була істина, вона її розкаже, але не буде обманювати. Ця дівчина однозначно заслуговує поваги до себе.  

— Можливо, їх вчить життя, а не батьки.  
— Не дивлячись на те, що тобі довелося з малих років відчути на собі як це, коли ти нікому не потрібна... Ти виросла хорошою людиною.  

Вечір філософських роздумів. Я не сподівалася, що колись почую ці слова хоч від когось, але неймовірно зраділа тому, що це сталося! За багато років, які минули для мене в постійному тривожному стані, в практично безпросвітних днях... я навчила, що якщо ти сама не будеш себе вчити правильному, то правильне ніколи не потрапить у твоє життя. Мені довелося самій зрозуміти, де добро, а де зло. Самій розставити пріоритети під час навчання та й друзів, адже в шкільні роки в мене їх було небагато. Та й зараз не буду розказувати, що в мене їх ціле море. Але вони є. І завдяки цьому я відчуваю, що живу і нічого не втрачаю. Я більше не женуся за уявним життям, я намагаюся збудувати його сама. За своїми правилами, з потрібними людьми, яким я довірятиму.  

Ми замовили піцу, зробили собі коктейлі і ввімкнули «Пліткарку» — улюблений серіал обох. Мабуть, в кожного був такий персонаж, з яким би ми могли себе асоціювати. В цьому серіалі мені здавалося, що я Нейт. Ну не буквально, звісно. Але характер його мені дуже подобався. Не в усіх моментах, але все ж... Він був другом для кожного на протязі всіх сезонів (не будемо рахувати певні сварки, візьмемо в загальному), підтримував і будував свою кар’єру. В цілому, мені подобається як розвивався його персонаж. Він комунікабельний, але з проблемами бажає розібратися сам. Втім, він завжди залишається вірним і надійним другом. Не дивлячись на певні його вчинки, я думаю, він хороша людина.  
А це, свого роду, моя життєва мета. Бути хорошою. Не маючи на увазі, догоджати всім. Всього лише не забувати, що ми люди і кожен має право на помилку.  
Мабуть, тому я пробачила маму. Я вірю, що вона не винна в тому, що такою стала... Такою її зробили обставини, з якими вона ніяк не могла впоратися. Вона не займалася моїм вихованням, розраховуючи на те, що я сама все вмію, мене не потрібно чомусь вчити, наставляти, розказувати.  
Я не мала кому розказати, що зі мною відбувається, коли наприклад, я влюбилася в нашого сусіда. Мені було важливо на той момент з кимось поділитися, але мама лише напилася і навіть не глянула на мене, коли прийшла додому і завалилася спати.  
А щодо тата... Я ніколи його не знала. Мама не розказувала, а єдине, що я мала від нього — це фотографію, яка скоріше була схожа на вирізку з журналу. Думаю, мама сама з ним не була добре знайома... Все життя говорили, що вона мене нагуляла та й все. А її батьки ніколи не приймали участі в житті своєї дитини, як і в моєму. Мабуть, тому і вона такою стала. Просто не знала, що буває по-іншому. Що життя не таке, яким їй намалювали її батьки. Я хотіла малювати на своєму полотні сама, мені не потрібні чужі фарби. Все залежить лише від мене.  
Добре, що я змогла прийти до такого висновку, інакше... Боюсь, що стала б такою як вона.  
 

Але думаючи, що Тайлер так просто відмовиться від своїх слів втім було самонадіяно. Навіть занадто.  

Хлопець дізнався де я працюю і став приходити в кафе постійно тоді, коли я є і навіть, коли немає(в цей момент він розмовляє про щось з Адамом, чим ще сильніше дратує мене). Схоже Тайлер поставив собі ціль — постійно перебувати поруч зі мною, забуваючи про особистий простір і про те, що ми ледь знайомі!  
Мені він не подобається! Мені не подобаються настільки самовпевнені хлопці, хоча звісно, в багатьох випадках це плюс, але не тоді, коли тобі постійно набридають своєю присутністю!  

Сьогодні хлопець знову сидів за своїм звичним місцем за столиком біля вікна, третім від вхідних дверей. Він завжди замовляє міцну каву і щось солодке. Коли я приносила йому якийсь десерт, то з заздрістю дивилася як легко він його з'їдає, навіть не хвилюючись про шкідливість солодкого.  
Втім, Тайлер ніколи не забував ділитися. Він купляв мені якесь тістечко і я завжди відмовлялася. Справа не в тому, що мені незручно приймати такі «подарунки», а в тому, що я і так поправилася! Потрібно трішки збавити оберти. Хочу хоча б повернутися до своєї ваги, не кажучи вже про нижчу.  

Тайлер також проводжав мене додому. Ну як проводжав... Я йшла попереду, а він позаду і ми не розмовляли. Вірніше, Тайлер говорив, а я вперто ігнорувала хлопця, бо не хотіла жодним чином видати, що його присутність все ж хвилює мене.  
Він дуже дотепний, що дивно. Хороше почуття гумору у хлопців завжди здавалося чимось рідким. Принаймні мені з ними не щастило, бо зазвичай їхні жарти зводилися до надто вульгарних натяків. Не дивлячись на те, що в мене є знайомі з хорошим гумором, я вважаю, що вони всього лише винятки.  
А ще мені здається, що Тайлер сам іноді не розуміє як заставляє людей щось робити для себе. Як маніпулює ними. Я раніше цього не замічала аж до поки він не почав постійно з’являтися біля мене і коли я вже перебувала десь подалі від нього, то відчувала, що... Скучаю? Ну навряд. Скоріше моєму організму необхідна хороша доза для злості, а він якраз той фактор, що «добре» впливає.  

— В мене є пропозиція, — посміхається Їжак і відпиває каву зі своєї чашки.  
— В будь-якому випадку: «ні», — відразу відмовляюсь, перевертаючи склянки, щоб вода стікала вниз. Я щойно витягнула їх з посудомийки.  
— Я навіть не договорив, — закотило очі це чудо і хлопець присів на місце на високе крісло біля стійки бармена.  
— Тому що нічого доброго ти не скажеш.  
— Звідки ти знаєш? — поцікавився.  
Я хмикнула. 
— Хочеш сказати, що я не права?  
— Залежить з якої сторони глянути, — незрозуміло відповів, — Словом, так. Як ти ставишся до тигрів?  

Я здивовано глянула на нього.  
Хлопець широко усміхався, показуючи ямочки. Він в звичайній водолазці і чорних джинсах з білими кедами. Синці під очима видають, що хлопець мало спав. Чому? Дівчата не дають?  
Така здогадка не прийшла мені до душі. Втім, я не в праві судити його стиль життя. Ми ж ніхто одне одному? Правда ж? Чи з мого боку все ж щось є... Ага, ненависть. Нічого не змінилося... 

— В нас нейтральні стосунки, — фиркаю, — Намагаємось не лізти на території один одного. 
— Що ж, тоді твої старання не виправдаються. Ми йдемо в зоопарк, — радісно заявляє, сяючи як начищена каструля.  
— Хто ми? — спокійно питаю, прикидаючи скільки дадуть за вбивство, якщо постраждалий сам тебе на це виводить?  
— Я і ти. Ти і я. Від перестановки доданків сума не зміниться.  
— А від зміни доданків так. Я нікуди не піду.  

Поки хлопець думав над моєю відмовою я прийняла ще одне замовлення. Без Еріки важко, але терпимо. Сьогодні мало народу, тим паче скоро вже закриватись.  

— Обґрунтуй, — раптом просить. 
— Що?  
— Чому ти не хочеш?  
— Ну по-перше, тому що зі мною будеш ти.  
— Не аргумент, — заперечує, але я не зважаю на його слова.  
— По-друге, я хочу жити. А зоопарки не найкраща ідея для цього.  
— Тварини не зможуть нічого тобі зробити, — всміхнувся, думаючи, що це заспокоїть мене. Як би не так, його посмішка мене тільки сильніше дратує.  
— Це не факт. Завжди є ризик.  
— Я тебе захищу, — впевнено заявляє, але я бачу як в його очах танцюють дияволята. Він очевидно насміхається. 
— Як? Заслониш мене собою?  
— Саме так. Не вбивати ж мені.  
— Ти дурак, — розсміялася і я, хоча причин для цього не було. Мабуть, нервове.  
— Для тебе я буду ким захочеш, апельсинка. То як?  

Намагаючись не звертати уваги на його ідіотське «апельсинка», як він називає мене тепер, я спробувала зосередитися на цій дивній затії.  

— Коли?  
— В суботу.  

Для пристойності я задумалася, хоча жодних планів не мала. Крім як готуватися до екзаменів, але мені вже набридло сидіти постійно за книжками та конспектами, тож це хороший шанс відволіктися. Але це ж Тайлер, той, хто вже одного разу не прийшов... 

— Я прийду, — ніби читаючи мої думки, запевняє, — Вірніше, не так. Я заїду за тобою і заберу. Якщо не приїду, то ти ж нічого не втрачаєш, правда? — і такі чесні оченята.  
— Я втрачаю нерви і час. А так як останнім часом ти поводишся як пластир, тобто клеїшся, то в мене як першого так і другого не багато.  

Хлопець перегнувся через стіл, що нас розділяв і я вловила легкий аромат смородини.  
На мить здалося, що я загублюся в настільки голубих і глибоких очах. Цей колір викликав подив, захват, страх і підчиняв. Ніби, він знав, що я не відмовлюсь, але й лише сподіватися не збирався.  

— Один шанс, апельсинка. Останній.