Глава 13

Діана

— Господи, — злякано і вражено видихнула мимохідь зробивши крок вперед до Віла.  

Хлопець впевнено тримав маленьку дівчинку на руках і передавав її мамі в якої вже мало не сльози були на очах.  

— Дякую вам! Дякую, — сказала не в силах стримати свої емоції і притягуючи дитину до себе, — Сонце, я ж казала, щоб ти не бігала, коли ми знаходимося поблизу дороги, де багато машин! Чому ти вибігла? — звернулася молода жінка до своєї дитини. Дівчинка опустила голову і сумно відповіла мамі: 
— Там котик...— рукою показала в сторону іншого боку дороги, де біля бордюру справді сиділо маленьке руде кошеня.  
— Котику нічого не загрожувало, а тобі могло б, — суворо промовила жінка, але не відпускала доньку з обіймів, — Подякуй дядькові, що забрав тебе звідти.  

Дівчинка повернула голову і задерла її, щоб розгледіти свого рятівника.  

— Дякую, — слухняно промовила і побачила як на обличчі хлопця з’явилася добра усмішка.  
— Немає за що. Я завжди радий допомагати принцесам, — мирно відреагував Віл.  

Я впевнена, що в цей момент моє серце могло буквально вистрибнути. Я навіть не знаю чого саме злякалася. За Віла? За дівчинку? Просто від несподіванки? Мабуть, все разом.  

— Чорт, якби він не встиг...— покрутив головою Мейсон, який був вражений не менше за мене.  
— Він встиг, — підтвердила і так всім відомий факт. 
— Ти куди? — крикнув Мейсон, коли я пішла в напрямку до хлопця.  
— Їдь, мене підвезуть, — впевнено промовила і махнула на прощання рукою.  
— Окей, — не заперечував друг. Він знав про Віла, так як колись зустрів нас, коли ми з хлопцем про щось розмовляли, а потім ще й допитував, бо я «так втикала на нього»(зі слів Мейсона). 

Віл замітив мене одразу, адже стояв прямо навпроти. Жінка з дитиною вже пішли і хлопець, схоже, планує поїхати. Хороший план, щоб зразу дістатися до коледжу і провести трохи часу з ним. Якщо звісно, він ще погодиться підвезти мене. А якщо ні? Я встигну і на таксі, але...  

— Привіт.  
— Привіт, — вітається.  
— Схоже, ти сьогодні герой, — мило кажу, чекаючи на якусь реакцію. Мабуть, на таку, як показують в фільмах, ніби герой гордо йде вперед, показуючи свою міць і силу. Схоже, я таки давно не дивилася хорошого кіно, раз вважаю, що герої дійсно так роблять.  
— Як герою, мені належить отримати винагороду? — цікавиться, звужуючи карі очі.  

Його напір мене здивував. Правда не можу сказати, що неприємно. Все таки хлопець справді подобався мені та й я почувалася все ще незручно за ту сцену в кафе. Втім, я сподівалася, що він не згадає про неї.  

— Можливо, — сміюсь, хоча від чогось відчуваю якесь ніяковіння.  
— Тоді я хочу її забрати, — продовжує розмовляти спокійним тоном.  

А всередині мене все перевертається. Він фліртує зі мною? Думки плавляться як в школярки, хоча мені цікаво до чого він хилить. 

— Ем... І яка винагорода буде підходити для такого відважного вчинку? — закушую нижню губу в очікуванні його відповіді. 
— Зоопарк, — випалює, схоже навіть не задумуючись.  
— Що? — моргаю, намагаючись здогадатися чи він це серйозно щойно ляпнув?  
— Ти не любиш тварин? — здивувався.  
— Люблю, але...  
— Тоді які проблеми? — допитується, а я ніяк не можу зрозуміти, що він робить і чому мені здається, що я вже погодилася?  
— Ну це... Несподівано.  
— Зате цікаво, — аргументує, — В ці вихідні? — пропонує, а я думаю, що навіть, якщо в мене є якісь плани на вихідні, то вони зникнуть тому, що я хочу сходити разом з ним в зоопарк. Божевілля... 
— Добре.  

Хлопець радісно усміхається і від цього на душі відразу стає тепліше. Ніби сонячний ранок влітку, зігріває і придає сил на новий день.  

В синій сорочку в клітку та класичних чорних штанах хлопець виглядав дещо старшим, ніж він є. Втім, не можна сказати, що це йому не підходило.  
Зараз Віл просто дивився на мене згори донизу, а я роздивлялася радужку довкола його очей.  

— Тебе підвезти? — здогадується.  
— Так, — киваю і хлопець відчиняє мені дверцята своєї машини, яка стояла на місці для паркінгу. 
— А з ким ти стояла? — раптом питає. 

В голові відразу спливає образ Мейсона. Мабуть, Віл бачив нас, коли я йшла вже до його машини. Сподіваюсь, він не подумав нічого такого... Там ж нічого дивного не було, правда? Ми просто йшли. А взагалі цікаво, що він тут робить? Теж скелелаз? Втім, не факт. Поблизу нашого залу є ще зал з матами, де багато займаються трейсери.  

— Мейсон — мій найкращий друг, — не бачу сенсу щось приховувати.  
— Друг? — підозріло перепитує з якимись дивними нотками в голосі.  
— Так. А що? — тепер настала моя черга підозрювати щось нечисте. Наприклад, ревнощі... 
— Нічого, — швидко звернув тему в інше русло.  
— А що ти тут робив? — поцікавилася.  
— Заїжджав до друга, — коротко відповів і більше розпитувати я не стала. 

Ми доїхали до коледжу і тоді я пожаліла, що сьогодні є пари. Хотілося побути наодинці з Вілом трішки довше, ніж завжди.  

Передчуття чогось хорошого не покидало мене на протязі всього дня. Я хотіла скоріше вихідних, мені було цікаво як все пройде... І ще й хвилювання, яке прокрадалося непомітно, але так точно, ніби зараз я піду на перше в своєму житті побачення.  

Та мені не судилося мріяти про майбутню зустріч з Вілом тому, що в Тайлера завжди є свої плани і йому плювати на те, що в когось можуть бути інші заняття.  

— Чого тобі? — не дружелюбно промовила в слухавку, намагаючись бути якомога тихіше. Я сиділа в аудиторії в той час як подзвонив Тай. Довелося залізти під парту, щоб відповісти, але краще це зробити, бо інакше він легко може прийти на пару і витягнути з аудиторії, а я потім повинна буду розбиратися з викладачами.  
— Виходь.  
— Я на парі, куди я вийду?! — злюсь.  
— Виходь або я сам зайду.  

Я вибила і роззирнулася довкола. Всі чесно записували за викладачем, а я злилася, що зараз доведеться пропустити пару через одного впертого барана. 

— Вибачте, містер О’Конел, — привертаю до себе увагу, але сама навіть не дивлюся на зацікавлені погляди однокурсників.  
— Так, міс Хагіс, що сталося? — викладач обертається і впивається в мене поглядом.  
— Можна вийти? Я погано почуваюсь... Піду до медсестри.  

Мабуть, акторський талант в мене присутній або ж це вміння брехати так добре відточене. Словом, викладач повірив, що мені недобре ще й додав, що я справді якась дуже бліда. Я бліда по житті, а не тому, що мені погано! Втім, цього я звісно не сказала і радіючи генам вибігла з аудиторії. Тайлер сказав, що чекатиме біля входу, тож мені довелося спускатися вниз і йти туди.  

Хлопець стояв спершись об колону і тримаючи одну руку в кишені синіх джинсів, а другою набираючи смс. 

— Ну? — нетерпляче звернулася до хлопця, маючи намір ще повернутися на пару.  
— Що подобається дівчатам?  
— Що? — незрозуміло дивлюся на нього, — В якому сенсі?  
— В прямому. От, що тобі сподобалося б?  
— Ем... Ну багато що.  
— А конкретніше, — просить, наближаючись ближче і ховаючи телефон в кишеню.  
— Та не знаю. Уточнюй, що саме тобі потрібно, — злюсь ще сильніше. Вміє ж він виводити з себе. Хіба не можна відразу нормально пояснити, що тобі треба?! 
— Якщо хлопець кличе тебе на побачення, то де б ти хотіла його провести? — намагається якось конкретизувати.  

Схоже, що йому це потрібно для побачення якраз з тією дівчиною... Алісою? Цікаво, а що в нього немає більше ні в кого спитати?  

— В тебе досвіду побільше то буде, — нагадую, — Спитай когось зі своїх дівчат, — закочую очі, — А мені час повертатися на пару. 
— Та забий на то, — махає рукою на двері коледжу, — Мені потрібна твоя думка, бо ти... Ну... Трішки схожа на неї.  
— І що це має означати? — обурююсь. Чим я можу бути схожа на неї? Крім того, що ми обоє жіночої статі.  
— Що вона теж складна людина і...  
— То я складна людина? Знаєш, Тайлер, розбирайся сам, — маю намір піти, але хлопець заступає мені дорогу.  
— Ну вибач. Я не те мав на увазі, чесно. Просто вона... Не така проста, як я думав раніше і тепер мені потрібна твоя думка, як дівчини, яка достатньо розумна, щоб не вестися на звичайні нудні зустрічі.  

Ось в чому Тайлеру ніколи не було рівних. В верзінні всякої маячні аби лише говорити і заговорювати до такої степені, що ти вже не будеш знати за що зачепитися і просто розгубишся. Ось як я.  

— Можете сходити в зоопарк, — випалила перше, що прийшло в голову. Дякуючи Вілу.  
— Куди? — розкрив свої голубі очі. Я випустила смішок. Н-да, чимось ми все таки з ним схожі.  
— Забудь, я просто так ляпнула...  
— Ні, це класна ідея! — заперечує, перебуваючи в захваті від того, що я сказала. А я ж поглянула на нього як на психа. В принципі, тут не потрібна приставка «як».  
— Для такого ненормального як ти, — додаю. Невже хлопці справді вважають, що в зоопарку може бути цікаво? Просто ходити туди-сюди і дивитися на тварин? 
— Вона така сама, — твердо заявляє, а я дивуюсь. 
— Ого, ти так скоро встиг зрозуміти, яка вона, — замічаю, а на його обличчі з’являється по-справжньому весела хлопчача посмішка.   
— Хтозна, — туманно відповідає, наганяючи ще більше цікавості до своєї історії.  
— Тобто? Тай, невже ти влюбився? — сміюсь. Тайлер не підводить і теж приєднується до мене. Влюбився, ага. Три рази. 
— Хотілося б вірити, що все так легко працює, але навряд, — якось дивно відповідає і цілує мене в щоку, — Добре, мені час бігти. Дякую!  

От же... Слів бракує.  
Заради цього я мала вийти з аудиторії. Заради того, щоб він знав, куди повести свою поки ще не дівчину, але в найближчому майбутньому вона нею стане. Чомусь в цьому я не сумнівалася.