Глава 12

Діана

— Хагіс! — злий і водночас стурбований оклик заставив мене відпустити руки і вільно зависнути в повітрі.  

Будучи в тренувальному залі для скелелазів, я вибрала собі один з найпростіших маршрутів і полізла. Втім, я не розрахувала, що прийде Мейсон. 

— Що ти тут робиш? — закочує очі хлопець.  
Він підходить в той час як я спускаюсь і знімаю страховку.  

— Хотіла полазити трохи, — виправдовуюсь, опускаючи очі.  

Мейсон простягнув руку і розбурхав мені волосся, заплетене в високий хвіст.  

— Відчепись!  
— Та що з тобою? — дивується, розкриваючи свої світлі зелені очі, — Приходиш сюди мало не щодня, злишся не зрозуміло на що.  

Мені стало соромно через свою поведінку. Я впевнена, що і так зараз була червона, бо лазила по стіні, але схоже від усвідомлення того, як погано я повелася по відношенню до свого друга, колір на щоках став ще більш насиченим.  

— Тато поїхав у відрядження і вдома хаос, — ділюсь, знаючи, що Мейсон зрозуміє все і без довгих пояснень.  
— Малі вже дістали? — хмикнув і простягнув мені пляшку води.  
— Дякую. Так, — забираю пляшку і відкривши її, роблю великі ковтки.  
— Застав їх щось робити, — знизав плечима, — Щоб не мішались.  
— Думаєш це так просто?  

Розпускаю волосся, щоб заново його заплести, але вже акуратніше. Хочеться прийняти душ.  

— Я своїх швидко заставлю заткнутись. Повір, менш за все діти радітимуть, якщо ти заставиш їх прибрати в кімнаті.  

В Мейсона було аж троє молодших братів. Він знав, що говорив за тим винятком, що ситуації в наших сім’ях різні.  

— Заставити їх щось робити може тільки Кетрін або тато. Вони не слухатимуть нікого іншого. Крім того, про яке прибирання йде мова, коли за них все робить їхня няня?! — роздратовано кажу, відчуваючи все ж провину за свої слова. Так, я відчуваю її тому, що виросла така ж. Мене ніхто не заставляв прибирати, за мене це робили інші люди і мені неприємно від цього. Хоча здавалося б, чому це я маю соромитися статку своєї сім’ї?!  
— Ти не права, Ді. Вони твої брати. Може спробуєш знайти з ними спільну мову?  
— В нас немає нічого спільного, крім тата, — впевнено заявила, згадуючи шибеників. Можливо, вони справді хороші, але я жодного разу не замічала цього в них. Хлопці ніколи не ставилися до мене, як до сестри. Ми майже не спілкуємось, а тому я не можу очікувати того, що вони дійсно будуть слухати мене.  

Мейсон розстібнув сорочку на хорошому і спортивному тілі та одягнув футболку, яку витягнув з рюкзака. Хлопець всміхнувся, дивлячись як я спостерігала за ним.  

— Подобається? — грайливо промовив.  
— Дурак!  

У відповідь я почула лише щирий сміх.  

Я познайомилась з Мейсоном два роки тому . Якось після школи, я дуже не хотіла повертатися додому. Зазвичай в найгірші моменти я йшла до мами... На цвинтар. Але того дня я відчувала щось схоже на апатію. Ніби було паршиво, але терпимо.  
Мені «пощастило» і до мене причепилися якісь не дуже приємні типи.  

— Хей, мала, тобі не страшно ходити тут самій?  

Район справді був небезпечний, але я просто йшла, не розбираючи дороги. Мені хотілося загубитися і все таки я знайшла собі проблеми на голову.  

Спершу я вирішила мовчати і не відповідати. Втім, свою ходу пришвидшила. Тремтячими руками дістала телефон з куртки, щоб подзвонити татові, але в мене прямо з рук вихопили його.  

— Ого, непоганий пристрій, — присвиснув середнього зросту хлопець з недільною щетиною на обличчі.  
— Та ти глянь, в чому вона одягнута, — порадив інший учасник цієї бандитської групи.  

Так як я йшла зі школи і додому не заходила, то на мені все ще була обов’язкова шкільна форма. Бордова спідниця, сорочка, краватка і на білій сорочці емблема школи, яку було видно через куртку. Та й незнайомець простягнув руку та відкинув куртку в сторону, щоб краще розгледіти. Цю емблему впізнавали, якщо не всі, то більшість, адже школа постійно якось показує себе і часто мелькає в екранах телевізорів.  

— Та невже? Хочеш сказати, що «золоті дітки» якимось чином потрапляють в наш район? Що таке, красуня? Загубилася?  

А от тепер мені стало по-справжньому страшно. Хтозна, що вони збирались зробити?  
В цей момент компанія хлопців гидко розсміялася.  
А я думала про клятий телефон в його руці. Тато тільки нещодавно його купив, а я так просто зараз втрачу цей подарунок. А потім буду тиждень слухати від Кетрін, яка я безпорадна і безвідповідальна.  
Тепер я тряслась не від страху, а від злості. Якого чорта, я тут стою і чекаю, коли вони щось зроблять?! Треба швидко забиратися звідси.  

— Поліція! — голосно кричу і вони повертаються в сторону, куди я замахала рукою.  

За одну секунду вихоплюю з рук хлопця свій телефону і біжу. Біжу так швидко, як можу, слухаючи, як з такою ж швидкістю позаду біжать хлопці, що зовсім не хотіли втрачати свою «здобич».  

Я забігла в перший дім, що попався на шляху. На його дверях не було жодного коду і фактично ніякої системи безпеки, а тому мені довелося просто відчайдушно бігти по сходах вгору, сподіваючись, що я якось все ж врятуюсь.  

Несподівано двері квартири на третьому поверсі відчинилися і звідти вийшов хлопець в спортивках і худі. Він однозначно здивувався побачивши мене, злякану і незнаючу як мені втекти від переслідувачів.  

Я намагалася якомога коротше розказати йому, що за мною біжать і, що мені потрібно десь сховатися. На диво, незнайомий(на той момент) хлопець допоміг мені і впустив до себе. Я видихнула лише, коли двері його квартири зачинилися, втім все одно здригалася від однієї лише думки, що мені доведеться звідси вийти...  

Хлопець представився, як Мейсон і дозволив мені підзарядити телефон хоча там ще вистачало відсотків, щоб зателефонувати татові, що я не зробила. Слухати про те, яка я погана мені не хотілося. І набридло. Я була готова вже подзвонити Девіду, але тільки, щоб тато не дізнався про сьогоднішню «пригоду».  
Мейсон зробив мені чай і запропонував спробувати булочки, що пекла його мама. Не встигла я відмовитись, як на кухню влетіли троє маленьких копій хлопця. Однаково темноволосі і худі. А ще дуже галасливі, але вони замовкли, щойно замітили мене.  

— Ти хто? — поцікавився самий старший з молодших — Лео.  
— Вихованіше будь ласка, — попросив Мейсон, нахмуривши брови, коли побачив, що його брати були замазані якоюсь багнюкою, — Звідки це? —суворо спитав і я різко перестала цікавити хлопців, зате вони з усіх сил намагалися щось збрехати тільки, щоб не розгнівати старшого брата.  
— Розумієш... Ми гуляли... А там дощ падав і...  
— Та ну? А я щось дощ не замітив, — розкусив їх Мейсон в два рази.  
— Так ми... Далеко від дому були. Там падав і ось... 
— І ось? — передражнив їх хлопець, — А ось, що я скажу вам, золоті ви мої. Зараз ви йдете в ванну і будете прати все, що вимазали і не дай Боже, я знайду хоч пляму на речах, — погрозливо сказав і неочікуваних гостей як вітром здуло.  

Хоча в цій ситуації, мабуть, це я — неочікуваний гість.  

Несподівано для себе я хіхікнула. А потім ще. І вже за мить маленька кухня тряслася від сміху двох людей, які щойно познайомились.  

Потім я часто думала, що наша історія чимось схожа на історію мого тата і Кетрін. Тільки з тією поправкою, що ми стали хорошими друзями і нічого більше.  
Таким чином, одного дня під час спільної прогулянки Мейсон запропонував сходити в тренувальний зал для скелелазів. Я не знала, що в нашому місті таке є і дуже здивувалася, коли хлопець вперше привів мене туди.  
Але я йому вдячна, адже зараз я займаюсь цим вже півтори року і поки мені все подобається. Сподіваюсь, що рано чи пізно я відправлюсь разом з усією компанією в гори. Тут багато людей, які полюбляють своє заняття і дуже часто вони влаштовують різні походи. Мейсон пропонував поїхати декілька раз з ними, але я ніяк не наважувалася прийняти цю пропозицію. Не дуже люблю, коли є багато народу, та й, якщо чесно, то найбільше я спілкуюся лише з Мейсоном, тому не впевнена, що впишуся в їхню групу.  

— Ей! — клацає пальцями в мене перед очима вириваючи з павутини сумних думок.  
— Що?  
— Підвезти тебе в коледж? — пропонує, а я кинувши погляд на годинник секунду подумала і вирішила все ж погодитися. В будь-якому випадку я встигну на пари, тож можна не хвилюватися.  

Я швидко прийняла душ і одягнула свої звичайні джинси і футболку. Взула босоніжки, не хотілося паритися від жари.  

— Вперед, малявка, — радо підбадьорив мене хлопець, коли я підходила до його машини, а він стояв спершись об неї.