Глава 10

Аліса

Наступні дні минали швидко і я не встигала за такою зміною подій. Ось тут я сиджу на останній лекції і вже за мить здаю свій перший екзамен.  
Я нервувалася, так само, як і більшість присутніх. Адже здавши цей предмет зараз, нам не доведеться більше брати його в наступному семестрі. Всі готувалися, щось повторювали, я теж намагалася це робити, але не могла тому, що в голові відразу з’являвся образ темноволосого хлопця. Тайлер Вокер.  

На протязі двох тижнів він постійно перебував десь неподалік. Спершу я не звертала на це уваги, думала, що може раніше нам теж доводилося стикатися, просто тоді я не зауважувала цього факту, то чому маю це робити тепер? Але вже за кілька днів я зрозуміла, що ці «зустрічі» не випадкові. Хлопець постійно з’являвся там де я: сидів поруч в бібліотеці, коли ми з Вейлі сиділи на території кампусу поблизу дерев (там спокійно можна було влаштувати пікнік під час перерви), то разом зі своїми друзями хлопець сідав якомога ближче.  

Окей, допустимо навіть, що і це один жахливий збіг. Але буквально три дні тому, йому набридло грати в ці ігри і постійно лише мелькати в мене перед очима і він вирішив йти напролом.  

Виходячи з коледжу, я сміялася над якимось жартом хлопця, що вчився зі мною в одній групі. Вейлі теж розсміялася, коли раптом затихла і здивовано глянула перед собою.  

— Ей, ти кого там побачила? — поцікавилася я, помахавши в неї перед обличчям рукою, щоб привернути увагу до себе.  

На обличчі подруги з'явилася хитра посмішка і вона не сподобалася мені.  

— Його, — відповіла дівчина, навіть не думаючи відвертатися від об’єкту свого розгляду. 

Та як пари закінчилися не лише в нас, а й в інших групах, то біля подвір’я неподалік паркінгу зібралася немала кількість народу і чомусь зараз вони стояли і теж дивилися в ту сторону, що і Вейлі.  

Я теж вирішила обернутися і поглянути, що ж так зацікавило студентів нашого славного навчального закладу.  

До нас неспішною ходою наближався любимчик «всього» університету містер Тайлер Вокер. Я вже хотіла закотити очі так як мені дуже набридло бачити його настільки часто. Втім, я не розрахувала того, що направлявся він... До мене!  


— Привіт, — сонячно усміхнувся.  

В білій футболці, синіх джинсах і кедах він виглядав як типовий студент, і мені завжди подобався такий стиль. Все по мінімуму і без нікому не потрібних понтів.  

— Привіт, — привіталася і досі не розуміючи, чого йому треба.  

А хлопець продовжував стояти і мовчати. Я чула як деякі студенти вже пішли до своїх машин і хтось встиг поїхати, та ті, кого знала я, а це були люди саме з моєї групи, продовжили стояти і спостерігати за цією виставою.  

Мені було некомфортно і я не розуміла, що йому потрібно, тому хотіла скоріше піти. 

— Ти щось хотів? — роздратовано поцікавилася, думаючи, що в мене є шанс запізнитися на автобус і я не дуже хочу ним скористатися.  
— Так, — повільно відповів Тайлер. 
— Що?  
— Тебе, — випалив, не опускаючи кутики губ і продовжуючи дратувати своїм хорошим настроєм.  

А от в мене після такої заяви з веселого, настрій став траурним. При тому, що я вже думала про те, як приїду додому і відпочину.   

— Ага, — хмикнула я, наближаючись до нього, — Мрій, деяким допомагає, — порадила, обійшовши придурка і відправившись в сторону автобусної зупинки.  

Мене обурила така манера спілкування. Я ж тільки встигла його похвалити, що він не показує з себе когось іншого, як йому захотілося згадати пікап фрази і вразити ними наповал.  

Мене швидко наздогнала Вейлі і взяла під лікоть.  

— Ого. Що він хотів?  
— Мене, — і фиркнула і зраділа, що ніхто не чув його заяви.  
— Серйозно? — здивувалася подруга і я вже хотіла образитися, коли вона продовжила, — Він так і сказав? Тебе? Так прямо?!  
— Криво, — саркастично замітила, — Саме так і сказав. Придурок! — не пожаліла хлопця і хотіла щось копнути, але стрималась. Все таки нерви треба поберегти, скоро сесія, тому там і буду їх витрачати.   
— Дарма ти так, — не втрачала оптимізму дівчина, перекинувши волосся на спину, — Може він хотів тебе на побачення запросити.  
— Байдуже, — відмахнулася, — Мені такі хлопці не подобаються, — твердо заявила.  
— Тобі ніякі не подобаються, — фиркнула подруга і я була змушена погодитися з цим. І не те, щоб це правда, бо мені багато хто подобався, тільки ніхто настільки, щоб я погодилася бути з кимось з них, — Може ти по дівчатах? — зі сміхом спитала, коли ми якраз дійшли до зупинки. 
— Авжеж. Думаю, тобі треба бути обережнішою, живучи зі мною в одній кімнаті, — підморгнула їй і Вейлі весело засміялася, заряджаючи своїм позитивом. Інцидент біля коледжу хотілося забути.  

А взагалі-то, я думала про нього. Згадувала, якщо точніше. Просто мені було смішно з тої розмови, що була в нас під час вистави. Тайлер справді вміє «зачепити», але думаю, що це лише за рахунок своєї привабливості, ось і я попалася. Та не надовго.  

Поки ми чекали за автобус, біля нас зупинилася чорна іномарка. Тут вже я не втрималася і таки закотила очі, коли побачила як Тайлер Вокер виходить з авто.  

Якого чорта йому треба? Хай вже забирається, куди подалі і викинемо з пам’яті його невдалі підкати.  

— Добре, я, мабуть, не з того почав, — мирно промовляє хлопець, але це не заспокоює мене. Відчуття, ніби тут десь є обман, але я не можу зрозуміти де і в чому.  
— Думаєш? — саркастично спитала і відійшла подалі. Вокер зробив крок до мене.  

Вейлі, яка знову прийняла роль глядача з цікавістю дивилася і чекала, що буде далі.  

— Вибач, я не мав на увазі те... Вірніше, мав... Словом, я хотів запросити тебе сходити зі мною в кафе, ти як? 

Я широко розкрила очі. Не те, щоб я цьому сильно здивувалася, мені стало цікаво, що саме йому потрібно. Навряд він справді вирішив запропонувати мені зустрітися просто так, а отже є якась причина і моя вічна цікавість рано чи пізно мене таки погубить. 

— Ем... — я задумалась, не знаючи, що тут сказати. Мене вперше ось так запрошують кудись піти.  
— О п’ятій, підемо в «Пекло». Напишеш куди під'їхати, — приймає мовчання за згоду. 
— В мене немає твого номеру і взагалі, я ще не сказала, що піду! — сперечаюсь скоріше для виду. 

Хлопець дістав свій мобільний і за мить задзвонив мій, вибиваючи незнайомі цифри на екрані.  

— Тепер є, — весело сказав і повернувшись в машину, завів її і поїхав.  

Вейлі не витримала і підбігла до мене.  

— А-а-а! — заверещала дівчина, — Він запросив тебе на побачення! Я ж казала, що він хотів це зробити, а ти: «придурок»... 
— Те, що він запросив мене в кафе не означає, що придурок — це не про нього.  
— Досить бути такою злою, — попросила подруга, а я не втримавшись хмикнула.  

Я не зла! Я так реагую тому, що... Ну... Мені не зручно. Це для мене свого роду в новинку і я не знаю як реагувати. Тим більше, що слова Вокера ніхто не відміняв, хоч я розумію, що вони були сказані зопалу і нічого не означали, але... Яке в біса «але», Ліса?! Нічого, що він справді тебе запросив в кафе, а ти тут стоїш і думаєш над тим, що він сказав замість того, щоб згадувати, що ти можеш вдягнути.  

— Так, спокійно, — побачила мій вираз обличчя Вейлі, — Приїдемо додому і все обдумаєм, а зараз видихни!  

Під'їхав автобус і ми зайшли.  

Того дня я провела близько двох годин за абсурдним, як мені здається, заняттям — шукала, що вдягнути, малювалася, вирівнювала волосся і хвилювалася. Хвилювалася, як чотирнадцятилітня школярка, яка піде на зустріч з хлопцем своєї мрії.  

Тільки з такою дівчиною у нас було три відмінності: 1) мені двадцять і з хвилюванням я все ж впоралася, залишивши лише легку стурбованість; 2)Тайлер Вокер — не хлопець моєї мрії. Ми нічого одне про одного не знаємо, за винятком того, що в нього якимось чином виявився мій номер телефону! І остання та найголовніша різниця між нами — те, що він не прийшов!  

«Пекло» — це величезний торговий центр, де є все: від супермаркету з продуктами, до басейну і аквапарку. Територія дійсно величезна, а тому я не знала, куди саме ми підемо.  

Одягнувши літнє біле плаття зі спущеними рукавами таким чином, що плечі були відкриті і взувши білі кросівки, які позичила Вейлі, я чекала, що хлопець приїде до гуртожитку.  

Натомість, коли я написала йому адресу, він у відповідь повідомив, що запізнюється і краще нам зустрітися вже на місці. Біля входу в торговий центр.  

Та на цьому пригоди не закінчилися...  

Я стояла біля входу близько години. Клянусь, мені постійно здавалося, що зараз вийде охорона і попросить мене піти, бо надто вже дивно я поводилася. Ходила туди сюди, видивляючись за хлопцем, який схоже не сильно поспішав.  

В результаті, пішов дощ і я промокла до нитки так як приїхала на автобусі, і поїхати вирішила теж на ньому. Та потім, я плюнула на те, що хочу залишити якісь гроші, дістала всі, що мала і зловила таксі.  

Я зненавиділа себе в той день, тому що попалася на якусь тупу гру того ідіота! Мабуть, йому просто хотілося посміятися з того, що я так довго чекала на нього, такого прекрасного принца. Я б тому принцу корону зламала і запхала в задній прохід!  

Правда, розізлилася я пізніше, а спершу був такий розпач ,що хотілося плакати. В голову кралися такі питання, як: чому він так вчинив? Що як він зараз під'їде, треба було лише трішки зачекати? Але все виявилося значно простіше і мені прийшла смс від Тайлера.  

«Вибач, я не зможу зараз зустрітися. Роботи багато. Іншим разом?» 

Я розсміялася, коли прочитала це. Іншим разом? Затискаю контакт і «кидаю» номер в чорний список. Повідомлення видаляю і змахую ту сльозу, яка все ж пролилася.  


Останні дні перед екзаменом в мене думки були зайняті Тайлером, хоч я і намагалася зробити все, щоб не згадувати про нього. Тому я намагалася зосередитися на тестах, завданнях і книжках, викидаючи образ хлопця, але в майже найвідповідальніший момент він знову з’явився.  
І цього разу наяву.