Глава 7

Аліса

Я вчасно приїхала в коледж і готувалася до того, що сьогодні навряд зможу піти пообідати, тож я добре поснідала і кинула в рюкзак шоколадку. В нас не так багато часу до тестів, але я все ж вирішила повторити хоч щось.  

Вейлі стояла поруч і тряслася, я дивлячись на неї, сама почала хвилюватися.  

Здавши ці тести, ми зможемо спокійно готуватися до близької сесії. Тому зараз я хотіла, щоб це скоріше закінчилося. Очікування — гірше смерті, а тому я пробувала кожну вільну хвилину щось робити, щоб не думати і менше боятися.  

— Доброго дня, студенти. Заходьте, — прийшов викладач і відчинивши аудиторію, впустив нас.  

Вейлі по старій схемі сиділа біля мене. Часто вдавалося списати одна в одної, тому ніхто з одногрупників не претендував на місця біля нас. Проте, позаду сіли троє хлопців, які дуже часто пропускали пари і зараз в них одна надія — здати тест, щоб їх допустили до екзаменів. Не маючи нічого проти ми дозволяли, все таки вони теж виручали нас. Наприклад, могли принести їсти, а для студентів — це найкращий подарунок, особливо, коли ти з-за конспектів світу не бачиш.  

Нам роздали листи з тестами, поглянувши на них я зітхнула, та все ж почала писати. Більшість питань були досить легкі, тож я без сумнівів ставила галочку. Вейлі теж швидко впоралася і одночасно відсунувшись ми дозволили хлопцям переписати.  

Після закінчення одного тесту, треба було відразу бігти в наступну аудиторію.  
Насправді, раніше такого не було, адже перерви не мають бути такі короткі, але сьогодні в нас ще щось мало проходити і на цьому заході повинні бути присутні всі. А викладачі не знали, що крім їхніх тестів будуть інші, тож... Доводилося викручуватися, як могли.  

Після того, як ми нарешті здали абсолютно всі тести, я щасливо видихнула і присіла на підлогу біля однієї з аудиторій. Відкинулась на спину і холодок, що пройшов привів мене до тями.  


На дворі знову сяяло сонечко, з відкритих вікон лунав веселий сміх, я втомлено сиділа і дивилася перед собою, а Вейлі пила воду, намагаючись заспокоїтись.  

— Чорт, — вирвалось в неї.  

Дівчина зробила «гульку» на голові і звідти вже вибились пасма. Вона їх поправляти не хотіла, тому лише махнула рукою і полізла в рюкзак.  

— Тримай, — витягнула зі свого голубого рюкзака банан.  

Я усміхнулася і прийняла його в неї з рук, а потім згадавши, про свою шоколадку широко розкрила очі, розуміючи, що їй прийшов кінець.  

— Що таке? — не зрозуміла мого шоку подруга.  

Я відкрила рюкзак і витягнула нещасну чорну шоколадку.  

Вона, звісно, розтопилась і неприємно липла до рук.  

— Ліса, ти нормальна? — закричала Вейлі, забираючи її в мене з рук, — Додумалась же взяти шоколадку в таку жару! — осуджуючи подивилася.  
— Я взяла перше, що під руку попалося, — зізналася, намагаючись відтерти від джинсів шоколад, який вже встиг потрапити на них.  

Вейлі теж замазалась ним, тому на її шортах красувалася неприємна темна пляма. Добре, що на топ жовтий не потрапило, тоді було б більш помітно, а так як шорти теж темні, то це ще можна було приховати і відтерти.  
Я ж була в синіх джинсах!  

— Твою...— вирвались кілька нецензурних слів, коли я дивилася на те, що одна шоколадка змогла зробити з моїми джинсами.  

Хотілося аж плакати з розпачу. Ну скільки можна?  

Раптом я почула сміх. Обурливо обертаюсь до Вейлі, яка сміється і тримається рукою за живіт.  

— Що смішного? — ображаюсь.  

Я тут постраждала, а вона рже, як кінь.  

— З тобою точно щось не так, — промовила крізь сльози, які виступили через сміх.  

Я здивовано поглянула на неї.  

— Чому це? Зі мною все гаразд.  
— Ага, саме тому з тобою вже третій день підряд стається якесь лихо, — продовжила посміюватися подруга, а я задумалась.  

Стягнула з волосся резинку, даючи йому «свободу» і чіпляючи її на руку.  

— Хм... Може мені почати червону нитку на руці носити, — видала, а Вейлі почала сміятися ще дужче і гучніше.  

Студенти, які проходили повз дивно на нас дивилися, деякі теж сміялися від заразного сміху брюнетки. Я теж не втрималася і пропустила кілька смішків з цього приводу. Та все ж настрій був не з найкращих. 

— Ти лох, — відверто сказала подруга.  
— Я знаю, — відмахнулася і вирішила, що мене не так просто буде зламати.  

Якщо я не буду придумувати проблеми, то вони й не з’являться, правда?  

— Забий, — раптом каже Вейлі, —Купимо нові.  
— Ага, тобі легко казати, а я велосипед хочу, — поділилася я своєю мрією про майбутню покупку. 
— Я тобі можу свій віддати.  
— Не треба, я хочу сама заробити. Знаєш... Щоб відчувати, що він мій, — намагалася пояснити та дівчина лише простягнула руку до мого волосся і розтріпала його.  
— Незалежна й самостійна, — хмикнула.  


Ми просиділи так ще деякий час, коли неподалік почувся якийсь шум. Мабуть, виступ в честь якогось там свята, про яке геть чисто забула, відбувається саме зараз.  

— Ходімо, ти ж знаєш, що від нас так просто потім не злізуть, — сказала я і піднялася з підлоги.  
— Треба чимось заховати твою ганьбу, — задумливо провела пальцем по підборідді і раптом знову взялася за свій рюкзак.  

Дівчина радо витягнула з нього червоно-чорну сорочку в клітку і простягнула мені.  

— Ходімо, потім будеш дякувати.  

Як могла, я зав'язала сорочку на поясі так, щоб пляма була майже непомітною.   

Вейлі пішла вздовж коридору і я попрямувала за нею.  

Ми відправилися в актовий зал, де зазвичай і відбувалися головні дійства. Відчинивши двері, зрозуміли, що вже запізнилися, тож якомога тихіше сіли на останній ряд поруч з такими ж студентами, яких мало цікавили події на сцені.  

Студенти старших курсів вирішили(вірніше, їх заставили) поставити п’єсу Ромео і Джульєтта. Головну жіночу роль виконувала дівчина, яка навчалася на останньому курсі і вивчала маркетинг. Варто визнати, що вона трішки не вписувалася в свою героїню, але так як дівчина досить популярна, більшість проголосували за неї. Прослуховування в нас проходили за рахунок голосування тих, хто навчався в коледжі. Викладачам було байдуже, адже головне, щоб хоч хтось за це взявся. Ну хоч грає вона добре. В блакитному платті довжиною до підлоги блондинка була схожа на принцесу. Довге волосся легкими хвилями спускалося по спині і впевнена хода добавляли в її образ якоїсь шляхетності. Я аж задивилася, коли дівчина почала плакати за своїм «Ромео».  
До речі щодо нього... Його роль виконував незнайомий мені хлопець, який здається, вчився на одному курсі з «Джульєттою». Вдвох вони справді виглядали, мов закохана пара і або це така чудова гра, або все ж між ними дійсно якась хімія... Словом, я задивилася і мало не розплакалася в кінці.  


— Вау, — розділила мої враження Вейлі. Вірніше, мені так здалося.  
— Правда вони красиві разом? — прошепотіла я їй.  
— А? — повернула голову подруга і здивовано глянула на мене, — Ти про кого?  
— А ти? — не зрозуміла я.  
— Дивися, — тикнула пальцем кудись в сторону.  
— На що?  
— Не на що, а на кого, — закотила очі подруга і знову показала пальцем на... На якогось хлопця в військових штанах. Принаймні, це те, що я розгледіла, в залі було досить темно.  
— Ну і хто це? — без цікавості спитала.  
— О, то ти так скоро забуваєш про нещодавні події?  

Мене почала дратувати ця гра з підказками і Вейлі це замітила, тому вирішила припинити свої шаради.  

— Дозволь тобі нагадати, як буквально вчора в твій чарівний носик врізався волейбольний м’ячик і за кілька секунд біля тебе вже стояв його привабливий власник, — н-да, а пафосу в моєї подруги було стільки, що й романи писати можна.  

Я ж намагалася згадати про що вона каже, та за останню фразу зачепилася.  

— Звідки ти знаєш, що це його м’яч? — чомусь саме це мене зацікавило.  
— Ай, та яка різниця, чий він? — теж почала виходити з себе дівчина, розуміючи, як нахабно я вдаю дурепу.  
— Ну просто...  
— Так все, — перебила мене і знову подивилася на свій «об’єкт», — Чорт, він таки шикарний, — визнала, зітхнувши.  

Я хмикнула на таку заяву.  

— Чого це на ньому військові штани?  
— Здається, він теж мав якусь роль... — закусила губу подруга, намагаючись пригадати, — Мабуть, ми вже пропустили його вихід.  
— Який жаль, — саркастично промовила, але схоже дівчина цього не зрозуміла тому, що кивнула і накрутила на палець волосся.  

Я закотила очі і подумала, що важко, мабуть, жити Тайлеру, коли за ним ось так спостерігають постійно. Навряд тільки моя подруга його «фанатка». Я ж цього не могла зрозуміти. Ні, не того, що він там не красивий, я не сліпа тут все очевидно. Але ти ж його навіть не знаєш, як можна бігати за хлопцем про якого єдине, що тобі відоме — це загальна інформація. По типу: скільки років, де навчається, можливо, навіть хто друзі, але це все одно не змінює того факту, що як людину Вейлі його не знала.  

— А Крістіан ревнувати не буде? — поцікавилась.  
— Так я ж нічого не роблю, просто дивлюсь на красивих людей, — знову повернулася до мене, — Тим більше, тут і так все зрозуміло, не мого поля ягідка.  
— Чому це? — нахмурилась.  
— Такі хлопці не для мене, — розсміялася подруга і привернула до нас увагу тих, хто сидів спереду. Вони шикнули на дівчину і вона заткнулась та вже прошепотіла подальшу відповідь мені на вухо, — Надто круті. Та й взагалі... Здається, я таки серйозно закохалася в Кріса.  

Настала моя черга дивуватися.  

— Ви ж разом зовсім нічого. Як ти визначила, що точно закохалася?  
— Розумієш... Коли я залишилася в нього ночувати...  
— Можна далі без подробиць, — попросила, здогадуючись, що там між ними могло бути.  
— Та дослухай! Нічого не було. Ми цілу ніч лежали і говорили. Все. І найгірше, що нам було про, що поговорити... В нас стільки спільного, мені так цікаво було з ним і я... Мені подобалося з ним так проводити час.  

Я задумалась. Якщо все справді так як говорить Вейлі, то я рада, що в них це серйозно. Але знову ж таки, не мені судити про їхні відносини. Я всього лише бажаю щастя своїй найкращій подрузі.