Крилаті серця

Глава 5

Аліса

Сонячні промені пробивалися в кімнату і я зажмурилась та радісно посміхнулася.  

Як же хочу спати... Перевернулася на інший бік, але совість, яку я ніяк не могла відправити в відпустку, все казала, що зараз треба буде вставати або потім відробляти...  
Відробляти мій лінивий зад не планував, тому я скотилася з ліжка вдарившись передньою частиною тіла об паркет.  

— Чому мені зараз навіть підлога здається м’якою?  

Відповіді я не почула, тому повернувши голову, відкрила одне око і зрозуміла, що довкола пусто. Вейлі так і не повернулася. Що ж, залишається надіятись, що її побачення пройшло вдало, тому вона не прийшла ночувати, але я написала їй повідомлення, щоб подзвонила, як тільки прочитає.  

Зробивши всі водні процедури, на виході з ванни я зіткнулася з нашою університетською «Барбі». Її так кликали через надто яскраве вбрання, світле волосся і досить противний голосок. Дівчина натомість, навіть не думала ображатися, вона казала, що їй просто заздрять. Та я давно хотіла відповісти цій ляльці, що над нею просто сміються.  
Бажання Барбі стати однією з «золотої молоді» часом доходило до абсурду. Я раділа, що вона вчиться в протилежній групі, а то відчуваю, я почала б тупіти знаходячись поруч із нею.  

— О це ти, — промовляє, протираючи свої очі.  
— І ти, — зовсім нерадісно говорю.  

Вона хмикнула, але нічого не сказала. Я вийшла, захлопнувши двері.  

Повернувшись, вкотре поглянула на годинник на стіні. Він був у формі сови і вночі її очі світилися. Якщо хтось вперше ночував в нас, вони часто лякалися. Та й я сама деколи боюся. Прокидаєшся ти раптом, а на тебе дивляться очі, що світяться в темряві неоновим зеленим світлом.  

Правда, Вейлі часто жартувала: «Гірше, коли це світло червоне у формі крапочки і воно в тебе на чолі».  

Я витягнула синій сарафан, зітхнула, коли побачила, що він ледь прикриває нижню частину тіла ззаду. Треба було менше на свята налягати. Роз'їлася. Довелося переодягатися в плаття. 


Кинула телефон в рюкзак, розчесала волосся і вирішила, що воно сьогодні теж якесь жирне, хоча я тільки позавчора мила голову... А волосся в мене так скоро не стає брудним... Хтось точно навів на мене прокляття, раз я вже який день не можу спокійно пожити.  

«Кому я там так шкоди завдаю?» 

Окинувши кімнату поглядом, я зупинилася на постері з класною групою, де нижче написаний короткий текст моєї улюбленої пісні «Superheroes».  

Згадавши мотив і слова, я усміхнулась і подумала, що все таки день тільки почався. Варто дати йому другий шанс.  

Навчаючись в коледжі, ти хочеш не хочеш, але вчишся не спати по ночах. Справа навіть не завжди в навчанні, скоріше це стається по привичці. Мені складно засинати до третьої ночі тому, що я вже звикла до цієї години не спати і навіть, якщо я ляжу в дванадцятій, пів ночі буду крутитися в ліжку. Тому я ніколи не можу нормально поспати, але скоро це зміниться. Якщо звісно, мама не вирішить погратися в «доньки-матері» і заставлятиме вставати рано. 


Згадавши про неї, на обличчі з’явилася тінь, яку хочеться зігнати. Я не думатиму про погане, тоді і воно не згадуватиме про мене.  


Я забігла в автобус і стала з краю, неподалік якоїсь літньої пари. Витягнула навушники та вирішила, що за цей час мені цілком вдасться послухати кілька сторінок нової книги Марка Менсона. Насправді, я майже не слухала, що там говорить нудний голос диктора, але мені подобався сам процес. Завжди було цікаво як працюють на радіо, я люблю слухати людей, іноді це легше, ніж дивитися на екран, іноді важче, але це праця, яка цікавила мене.  
Не дарма колись я мріяла поступити на журналістику...  


В коледжі все було спокійно і мені вже від цього ставало нудно. Та з’явилася Вейлі ближче до обіду і радісно почала розказувати про те, як пройшло побачення.  

— Ліс, він такий класний! — мрійливо закотила очі подруга.  

Я хмикнула. Знаючи її, то кожен другий хлопець, який зверне на неї увагу — класний, та все ж кивнула, попиваючи апельсиновий сік куплений в буфеті.  

Вейлі бурно жестикулювала, доводячи, що тепер це точно надовго, я погоджувалася, щоб не сваритися, хоч мені слабо вірилося, що вона протримається більше, ніж два тижні. Просто в неї надто «вільний» характер, вона усвідомлює, що їй потрібен контроль, який не даватиме накоїти дурниць. То чи зможе той Крістіан змінити щось в ній, щоб вона могла надовго покластися на нього? Думаю, відповідь нам покаже лише час.  

Взагалі, слухаючи дівчину я теж задумалася. Коли востаннє ходила з кимось на побачення? З подивом відмітила, що, мабуть, два роки тому, на першому курсі. Та й то воно мені не сподобалося тому, що хлопець, що навчався в доволі престижному університеті на факультеті історії, не зацікавив мене. Хоча здавалося б, саме тут можна було стільки різного розказати, щоб здивувати мене... Та більшу частину побачення я позіхала і мріяла про те, як поїду додому та загорнуся в тепле покривало і мене ніхто не знайде. Як же тоді нудно було...  

Стряхнула головою, викидаючи спогади. Не щастить в особистому житті. То якийсь боягуз, то звичайний хлопець з нудними заморочками. Шкода, що з жодним не вийшло, але я не наполягала на бажанні мати хлопця ще в школі. Головне випробування було якраз під час шкільних балів, мені не було з ким танцювати і я спершу просто дивилася на інших, а потім вмикала в навушниках улюблений рок і плювала на всіх. Краще вже самій, ніж з будь-ким.  


Очі подруги щасливо світилися. Я хотіла обійняти її, щоб якось передати свою радістю за дівчину. Насправді, мені хотілося вірити, що це дійсно надовго, так як вона і говорить.  

На перерві, я встигла зателефонувати мамі, вона коротко і сухо сказала, що чекатиме мій приїзд, я зітхнула і поспішила завершити розмову.  

Важко жити в неповноцінній сім'ї, як люблять говорити люди. Мама з дитинства виховувала мене сама, працювала на хорошій роботі, але потім через хворобу довелося звільнитися. Я ж почала підробляти, продавала старі речі, бралася за «халтуру». Рідко вдавалося заробити якісь великі суми, але я відкладала на коледж з п’ятнадцяти років. До того ж, бабуся іноді давала якусь копійку. Я навчилася економити, але це зовсім не означало, що я від всього відмовлялася. Я так само ходила з друзями в кафе, гуляла і купляла хороший одяг. Просто робила це максимально рідко, тоді, коли в цьому була необхідність. 


Після пар я і Вейлі вирішили все ж сходити на місцевий пляж. Сонячна погода не планувала поки нас покидати і я цим насолоджувалася. Безсумнівно, для мене найкраща частина доби — це вечір. Коли ще досить світло, але жара спала. Або світанок, в той час як сонце ще не почало так безжально гріти землю.  

На місцевому пляжі зібралася величезна кількість молоді, тут проводили час підлітки і влаштовували вечірки в барах неподалік. В нас саме тут і проходив «обряд» для першокурсників. Насправді, нічого страшного, звідки така назва пішла я не знаю, адже це було більше схоже на просту вечірку. Всі спершу познайомились, а потім напилися до такої степені, що забули навіть власні імена, тож наступного дня ми знайомились заново.  

Легке салатове плаття рятувало від спеки і водночас я натягнула на себе купальник, бо планувала сходити на пляж в будь-якому випадку.  

Вейлі заплела своє волосся в високий хвіст, а я не люблю всі ті резинки, тому воно вільно спадало хвилями. В цьому і вигода короткого волосся, не так сильно парить та й голову не доводиться сушити цілу годину!  

Ми лягли на плід, який принесла подруга в своєму рюкзаку. Розстеливши його на теплому піску, ми приземлились зверху. Нанесли сонцезахисний крем і пробували розслабитись.  

Видно, доля ніяк не хочу відпускати мене «з миром» тому, що за кілька хвилин я відчула як волейбольний м’яч вдарив мене по носі! Причому це було сильно!  

Я підскочила з місця і схопилася за постраждалий орган нюху. Чорт забирай, де я так нашкодила?!  

— Вибач!  

До мене підбіг високий, загорілий широкоплечий брюнет в одних лише шортах.  
Мимохіть, оцінила його хорошу форму і нахмурилась.  

— Обережніше треба бути, — як бабка стара буркнула та замість того, щоб віддати м’яч йому, захотіла сама копнути.  

Ага, захотіла. Я вдарила по м’ячу так легко, що він ледь докотився до хлопця. Дідько, тепер ще й соромно за цей вчинок. Треба було сильніше копнути, але м’яч відскочив дальше, ніж я сподівалася.  

Брюнет ледь стримувався, щоб не засміятися.  

— Вибач, — повторив, — Я можу загладити свою провину. Пригостити тебе морозивом? — раптом запитав.  

Від такої неочікуваної пропозиції я поспішила відмовитися, а Вейлі, яка весь цей час з цікавістю спостерігала за подіями, сказала, щоб я не тупила і не відмовляла йому.  

Вдаючи, що не розумію, що там шипить подруга, я відвернулася і знову лягла на плід. Ще чого не вистачало. Морозиво я собі і сама куплю. Та й хлопець очевидно не дуже хотів тратити гроші, якщо так просто забув за це і забравши свій м’яч повернувся до решти гравців.  


— Ти дура? — прямо спитала Вейлі, коли ми вже покидали пляж. 
— Чому це? — не зрозуміла такого наїзду.  
— Того! — фиркнула, — Ти не знаєш хто він?  
— І хто ж він?  

А ось тут я таки хотіла закотити очі. Мабуть, черговий мажорик і вона про нього дізналася з журналів, телевізору, «інсти» і т.д. Де там ще такі «знаменитості» світяться?  
Правда, я не могла дечого зрозуміти... Його голос. Він здався мені дуже знайомим. Нехай пам’ять на обличчя у мене досить погана, але голоси я пам’ятаю добре. Так ось, було відчуття, що я вже десь його чула. Тільки де?  
Відповідь мені підказала Вейлі.  

— Це ж Тайлер Вокер! — вигукнула так, що на нас почали обертатися люди, які проходили неподалік.  

Все стало на свої місця. Я згадала, звідки знаю цей голос, адже Тайлер — хлопець, який найчастіше з’являвся на різних заходах коледжу. Його просили стати ведучим на випускних і іноді по нашому студентському радіо хлопець вів якусь рубрику. Не завжди, частіше його просили заміняти, але все ж...  
В нього багато друзів і знайомих, хлопець доволі комунікабельний, тому більшість студентів його знає. Я теж, не будучи білою вороною, цікавилася своїм оточенням, але сама з ним раніше не стикалась. Мабуть, мої інстинкти самозбереження ще працюють.  

— Ясно, — глухо відгукнулась. Що тут скажеш? Я не люблю таких як він. Вірніше, я їх не знаю.  
— Ліса, Ліса...— крутить головою, не схвалюючи моє ставлення, — Ну і правильно, — раптом каже.  
—  Що? — пробирає мене на сміх. В неї настрій змінюється щосекунди.  
— Непотрібні нам ніякі золоті хлопчики! Сумніваюсь, що вони знають як ввімкнути пральну машинку!  
— Думаю, вони не знають, що таке пральна машинка, — підтримала я, знущаючись, хоч ми розуміли, що це лише жарти.  

Так, сміючись, ми дійшли до гуртожитку. В нашій кімнаті царив безлад і ми, будучи свідомими людьми(ну гаразд, тільки я), вирішили, що краще сьогодні прибрати тут.  

Взагалі, я нічого не міняла в цій кімнаті, відколи заїхала. Тому, що не бачила сенсу, адже закінчивши коледж, переїду в будь-якому випадку. Але мені завжди подобалися інтер’єри різних кімнат і в мене була мрія облаштувати будинок, в якому я житиму таким чином, як захочеться мені. Маленька ціль, якої я хотіла добитися.  


— Скажи, що завтра в нас легкий день, — попросила подруга, засипаючи.  
 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше