Криларня

Крила-вітрила розкрила і полетіла

Гурт «Мотор’рола» «Жарптиця»

 Вона вже давно мріяла про крила. І цього радісного й урочистого дня криларня відкрила перед нею свої двері. Храм таємниці впустив її всередину.

Сонячне леління на стінах і  м’яка тиша зустрічали її у майстерні, де кожен міг сам зробити собі крила.

І дівчинка раптом спинилась, роззираючись на всі боки. Її подиву не було меж. У майстерні наче у художній студії стояв мольберт, лежали фарби й палітри впереміш із олівцями, стояли у банках пучки пензлів й циркулів…

Ну не криларня, а художня студія…

Дівчинка замислено дивилась на все довколишнє… воно аж ніяк не в’язалося із її мрією про крила… Вона начиталась казок і була готова до чого завгодно, але не до такого… Вигляд майстерні ошелешив її настільки, що вона не могла зрушити з місця.

Повітря коливалось м’якими хвилями… Навкруг тиша і спокій.

І дівчинка стала за мольберт. Вона хотіла намалювати спочатку свої крила.

Взяла олівець і почала сірим кольором промальовувати майбутні обриси. Це був лише нарис… Перша сходинка до її крил. Дивно, але потрапивши сюди вона зрозуміла майже відразу, без усякого напучування й навчання, що має робити.

І це було дивовижно, адже вона, котра не вміла малювати, штрих за штрихом наносила на папір свої ідеальні крила… З-під гострого олівця виходили … Наче у метеликів…

Вона врешті завершила малювати простим олівцем… Відклала майже списаний стержень і відійшла убік. Вона мала відчути свої крила, хоч частинку задоволення і захвату, частинку урочистого золота, що впаде їй у руки тоді, як вонибудуть скінчені. Крила – то її вінець, котрий вона і лиш вона може сама подарувати собі, як найбільше, най значиміше у житті.

Сірий контур чітко промальовувався на білому папері. Перша частина задуму була готова.

Потім дівчинка взяла цей аркуш і обережно вирізала їх. Вона дивилась на два крила, білих, нетривких, тонесеньких… Вони нагадували їй щось із дитинства… Вони нагадували їй вітрила…

Відтак вона поклала білі крила на стіл і почала розмальовувати їх різними кольорами. Це була довга і кропітка робота. Вона так трудилась, що й не помітила, як сонце сходить на вечірній пруг.

Та їй не хотілось закінчити роботу тоді, як накаже темрява. Вона знайшла у криларні масляного світильника. Поставила його на столі й малювала, аж поки темна вуаль не запнула всі вікна.

Тіні дрижали, світло падало мінливе й нечітке, на відміну від сонячного, але їй і цього було досить. Колір за кольором лягали на білу поверхню… До ранку вона встигла домалювати крила. Вони були різнобарвні, вони вигравали у перших сонячних променях. І це було… прекрасно!

Дівчинка не могла відвести  погляду від свого творіння. Воно так подобалося їй, що не терпілось приміряти їх, барвисті й могутні крила, на себе…

 Та вони були ще надто тонкі, явно паперові… а вона хотіла мати їх із чогось блискучого, з чогось гнучкого, проте міцного… Аби жоден вітер не поламав їх.

І тоді, коли дівчинка думала, що ж далі робити з цими паперовими крильцями, вона замислилась: «Для чого вони мені? Якими б я хотіла їх бачити?».

Помалу вона знаходила відповіді на свої ж запитання.

І дівчинка подумала, що хоче тонкі й гнучкі крила, які б жоден вітер не зламав би.

Для цього їй треба було вкрити свій паперовий витвір металом…

А оскільки метал був, то їй лишилося тільки розплавити його і маленьким валикомпокрити поверхню крил.

Сонячного дня важко і жарко плавити метал. Але вона не схотіла чекати ночі. Вогонь зливався із сонячним вогнем… І від них ішла потрійна сила… дівчинка зомлівала від жару, але не здавалась.

Вона розплавила метал, тепер мусила швидко нанести його на паперові крила…

Метал лягав тонким шаром. Вона побачила, що всі кольори від металічного покриття змінилися до непізнаваності: все яскраве потемніло й зробилось сірим і темним.

Дівчинка звісно ж засмутилась, адже вона не хотіла стати володаркою сірих крил, але… Вона все наносила і наносила розплавлений метал на свої паперові крила. І нехай всі кольори вицвітуть і запечуться… Нехай фарби вивітряться від такої температури, а вона все одно матиме гарні міцні крила.

 І тут вже нічого не вдієш: або ж колір або ж міцність – треба обирати…

Коли ж під диханням ночі крила застигли, то дівчинка захотіла їх доробити… Їй хотілось аби вони були ще міцніші і все ж мали приємний вигляд…

Вона знайшла гарні фарби, що малювали по металу… Десь у найтемнішому запиленому закапелку майстерні…

Обережно вона промальовувала те, що хотіла бачити на своїх справжніх крилах…

Потім,  коли фарби висохли, вона могла вже спробувати одягти крила…

Тепер майстерня тіснила її. Дівчинка вийшла надвір. Тут було тихо і сонячно. Вітер грався легенькими гілочками дерев…

Вона спробувала полетіти… З першого разу не вийшло. Вона пробувала ще і ще… І всоте… вона злетіла у повітря!