Розділ 12. Навчання магії

Після тієї ночі Ельвіра більше не могла дивитися на світ так, як раніше.
Він став багатошаровим.
Іноді вулиці здавалися їй надто тихими, наче під камінням і стінами ховалося дихання чогось живого. Вітер приносив не лише запахи, а й відчуття — тривогу, очікування, страх. Навіть сонячне світло відчувалося інакше: воно більше не просто гріло, а ніби ставило запитання.
Вона не говорила про це нікому.
Окрім Селени.
Вони зустрілися раннім ранком, коли туман ще лежав над землею, а місто спало. Селена стояла на краю старої дороги, у простому плащі, і її очі м’яко світлилися блакитним — сильніше, ніж раніше.
— Ти змінилася, — сказала вона замість привітання.
— Я боюся, — чесно відповіла Ельвіра.
Селена кивнула.
— Це означає, що ти готова вчитися.
Вони пішли в сторону лісу — туди, де рідко ступала людська нога. Чим далі вони йшли, тим тихішим ставав світ. Птахи замовкали, вітер затихав, а дерева ніби схилялися ближче, прислухаючись.
Листя починало світитися, коли Ельвіра проходила повз.
— Вони відчувають тебе, — сказала Селена. — Ліс завжди розпізнає тих, хто стоїть між світами.
— Між… якими? — тихо спитала Ельвіра.
— Світлом і вибором, — відповіла вона.
У самій глибині лісу вони зупинилися на галявині, де земля була теплою, незважаючи на ранковий холод. У повітрі висіли ледь помітні іскри — не світло, а натяк на нього.
— Магія не підкоряється наказам, — сказала Селена, сідаючи навпроти. — Вона відгукується лише на правду.
— На яку? — запитала Ельвіра.
— На ту, яку ти боїшся визнати.
Вона закрила очі.
Спочатку нічого не відбувалося.
Думки заважали: страх за Адиля, слова Люмінару, відчуття, що щастя може обірватися в будь-який момент. Серце билося занадто швидко.
— Не стримуй, — тихо сказала Селена. — Відпусти.
І тоді Ельвіра дозволила собі відчути все.
Любов.
Страх.
Вину.
Бажання захистити.
Енергія піднялася зсередини — м’яко, але наполегливо. Вона не була сліпучою, не була темрявою. Це було живе світло, народжене з вибору.
Повітря здригнулося.
Листя на галявині закрутилося, утворюючи коло. Земля під її долонями стала теплою, наче відповідаючи.
Ельвіра різко вдихнула.
— Я… бачу, — прошепотіла вона.
Перед її внутрішнім зором миготіли образи: тріснуте небо, що падає перо, постать Адиля, який стоїть у світлі і тіні одночасно.
Вона відсахнулася.
— Це майбутнє? — запитала вона, тремтячи.
— Можливе, — відповіла Селена. — Передвісники ніколи не говорять прямо. Вони попереджають.
Ельвіра стиснула руки.
— Тоді я маю стати сильнішою.
Селена довго дивилася на неї — і вперше усміхнулася не сумно, а гордо.
— Саме це і є твій перший справжній крок.
Дні в лісі змінювали один одного. Ельвіра вчилася відчувати потоки енергії, розрізняти хибні образи від істинних, розуміти, де світло лікує, а де руйнує.
Іноді сили відгукувалися легко.
Іноді — завдавали болю.
Але щоразу, коли вона падала, перед очима поставав образ Адиля — ослабленого, але все ще усміхненого заради неї.
І вона піднімалася.
Одного вечора Селена сказала:
— Ти вчишся швидше, ніж повинна.
— Це погано? — спитала Ельвіра.
— Це небезпечно, — відповіла та. — Бо так ростуть ті, кому скоро доведеться зазнати втрат.
Ельвіра стиснула кулаки.
— Я не дозволю долі вирішувати за мене.
Селена подивилася в бік неба.
— Тоді будь готова, — сказала вона. — Доля не любить, коли їй кидають виклик.
Коли Ельвіра поверталася додому, ліс проводжав її шепотом листя. Вона відчувала втому, але разом із нею — внутрішню стійкість.
Вона більше не була слабкою дівчиною.
Вона стала тією, хто вчиться захищати любов.
А далеко, за межами людського світу, крила Адиля здригнулися — наче він відчув її ріст.
І десь угорі одна зі зірок згасла.
Це був знак.