Розділ 11. Перші крила

Після зникнення Люмінару світ ніби змінив своє дихання.
Він більше не тиснув, але й не відпускав. Простір навколо Ельвіри та Адиля став чутливим — наче сама реальність прислуховувалася до їхніх кроків, до слів, до кожного биття сердець. Іноді здавалося, що якщо вони скажуть зайве, небо знову розкриється і вимагатиме плату.
Адиль приходив все рідше.
Не тому, що не хотів — а тому, що кожен його прихід вимагав зусиль. Перехід між світами більше не був для нього легким. Він затримувався на порозі, ніби збираючи сили, перш ніж з’явитися поруч із нею.
Ельвіра це відчувала.
— Ти відходиш усе далі, — сказала вона одного разу, коли вони сиділи біля старої скелі, де колись вперше говорили про долю.
— Я все ще тут, — відповів він, але в голосі прозирала тінь.
Вона уважно подивилася на нього — і раптом зрозуміла: вона більше не бачить його таким, яким бачила раніше. Не тому, що він змінився… а тому, що вона почала бачити більше.
Повітря навколо нього світилися інакше. Не яскраво — глибоко. Наче в ньому були приховані шари світла, які раніше були для неї невидимі.
— Адиль… — прошепотіла вона. — Покажи мені правду.
Він довго мовчав.
Вітер пройшовся по траві, небо затяглося повільними хмарами, і світ ніби зупинився, чекаючи рішення.
— Якщо ти це побачиш… — тихо сказав він, — шляху назад уже не буде.
— Його і так немає, — відповіла Ельвіра.
Він встав.
Повільно, наче кожен м’яз опирався. Закрив очі, глибоко вдихнув — і дозволив своїй сутності вийти назовні.
Спочатку з’явилося світло.
Не сліпуче, не різке — тепле, як світанок. Воно виходило з його спини, розходилося хвилями, змушуючи повітря тремтіти.
А потім крила розкрилися.
Величезні. Живі. Справжні.
Вони були виткані одночасно зі світла і тіні, наче в них поєдналися небо і ніч. Пір’я повільно рухалося, реагуючи на його дихання, і кожне з них сяяло власним життям.
Ельвіра завмерла.
Світ зник.
— Ти… ангел… — прошепотіла вона, не в силі відвести погляд.
Він подивився на неї — і в його очах була не гордість, а вразливість.
— Так, — відповів він. — І я порушую закон заради тебе.
Її серце стиснулося.
Захоплення змішалося зі страхом, благоговіння — з болем. Вона раптом ясно усвідомила: він не просто ризикує. Він втрачає все, чим був.
Вона підійшла ближче, обережно, ніби боячись, що один невірний рух зруйнує момент. Протягнула руку — і її пальці торкнулися пера.
Воно було тепле.
Живе.
У ту ж мить по її тілу пройшла хвиля — не магії, а пізнавання. Щось у ній відгукнулося, наче древня пам’ять прокинулася.
— Чому я це відчуваю? — спитала вона пошепки.
Адиль напружився.
— Що саме?
— Наче… — вона закрила очі, — наче я вже це бачила. Не зараз. Не тут.
Він поблід.
— Ельвіра… — тихо сказав він. — Це небезпечно.
Але було пізно.
Повітря навколо неї почало змінюватися. Легке світло з’явилося біля її плечей, ледь помітне, наче відблиск його крил.
Адиль різко крокнув до неї.
— Зупинись! Ти ще не готова!
— До чого? — спитала вона, відкриваючи очі.
У цей момент десь високо пролунало глухе звучання, схоже на удар дзвона.
Небеса помітили.
Крила Адиля здригнулися, світло стало тьмянішим. Він застонав, опускаючись на коліна.
— Це моя вина… — прошепотіла Ельвіра, кидаючись до нього.
— Ні, — відповів він, важко дихаючи. — Це початок.
Вона обняла його, притискаючи до себе, і вперше вона була тією, хто утримує.
— Я не дозволю тобі зникнути, — сказала вона твердо. — Чуєш? Я не дозволю.
Він подивився на неї — і в його погляді промайнуло щось нове. Не страх. Не біль.
Надія.
— Тоді запам’ятай цей момент, — сказав він. — Бо з цієї ночі ти більше не просто людина.
Удалині, за межею світу, Люмінар відкрив очі.
— Перші крила… — промовив він. — Отже, пророцтво активоване.
А в тіні, куди не доходив світло, щось усміхнулося.
Любов перейшла межу.
І тепер доля почала відповідати.