Розділ 9. Перша жертва

Ніч опустилась різко, без попередження, ніби світ втомився чекати.
Вітер бився об стіни будинку, дощ тихо стукав по склу, а небо було затягнуте хмарами — жодної зірки, жодного натяку на світло.
Ельвіра лежала в ліжку, ледве відчуваючи власне тіло.
Біль повернулася раптово, без жалю, ніби хвороба вирішила нагадати про своє право. Кожен вдих давався важко, груди стискало, наче на них опустилася важка плита. Повітря входило в легені уривками, не приносячи полегшення.
— Ні… — прошепотіла вона, стискаючи простирадло. — Тільки не зараз…
Її тіло тремтіло. Світло, що раніше жило в ній, ніби згасало, відступаючи під натиском слабкості. Серце билося нерівно, лякаюче повільно.
І тоді простір поруч із ліжком здригнувся.
Адиль з’явився миттєво, наче був частиною її дихання. Його обличчя поблідло, очі наповнилися тривогою, якої вона ще не бачила.
— Я тут, — сказав він, опускаючись поруч. — Дихай. Дивись на мене.
Вона спробувала, але погляд розмивався.
— Мені страшно… — прошепотіла вона. — Я не хочу йти…
Адиль стиснув її руку. Його пальці були гарячі.
— Ти не підеш, — сказав він твердо. — Я не дозволю.
Він заплющив очі. Його крила повільно розправилися, наповнюючи кімнату срібним світлом. Стіни ніби зникли, поступаючись місцем чомусь більшому, древньому. Повітря задзвенів від сили.
— Адиль… — Ельвіра ледве могла говорити. — Що ти робиш?
Він нахилився до неї, чоло до чола.
— Те, що мав зробити раніше.
Світло почало струмувати з його крил, м’яко, обережно, ніби він боявся заподіяти біль. Воно огорнуло її тіло, проникло в груди, у кров, у дихання. Біль відступала — не відразу, але невідворотно.
Ельвіра почала дихати глибше.
Сльози текли по її щоках.
— Це… ти… — прошепотіла вона.
— Так, — відповів він. — Я віддаю тобі частину себе.
З кожним моментом світло навколо нього тьмяніло. Його крила тремтіли, ніби не витримували потоку. Це була не звичайна магія — це була життєва сила, те, що не відновлюється.
Десь за межами світу Небеса здригнулися.
Люмінар різко підняв голову.
— Він розпочав передачу сутності, — промовив він. — Це заборонено.
— Це незворотно, — тихо сказав Ауреліус, з’являючись поруч. — Він робить вибір.
У кімнаті дихання Ельвіри стало рівнішим. Біль зникла, наче її ніколи й не було. Тепло розлилося по тілу, живе, справжнє.
— Адиль… зупинись… — прошепотіла вона, відчуваючи, як він слабшає.
Він посміхнувся — з трудом, але щиро.
— Якщо ти живеш… значить, це того варте.
Світло навколо них раптово згасло, наче свічку задуло вітром. Адиль похитнувся й упав на коліна.
— Адиль! — вигукнула Ельвіра, сідаючи, незважаючи на слабкість.
Вона обняла його, тримаючи, відчуваючи, як його тіло стало важче, земніше.
— Ти віддав забагато… — її голос тремтів.
— Я знав ціну, — відповів він. — Тепер твоє життя пов’язане з моїм. Назавжди.
Він спробував піднятися, але не зміг. Його крила потьмяніли, срібло стало сірим.
У цей момент вікно розчинилося від пориву вітру. Холодне світло проникло в кімнату — різке, безжальне.
Люмінар стояв на межі світів.
— Ти порушив найвищий закон, — промовив він. — Ти віддав ангельську сутність смертній.
Адиль підняв на нього погляд.
— Я врятував життя, — відповів він. — Якщо це злочин — я приймаю вирок.
Ельвіра стала між ними.
— Це був мій вибір теж! — закричала вона. — Не смійте забирати його!
Люмінар подивився на неї холодно.
— Перша жертва вже принесена, — сказав він. — І це лише початок.
Ауреліус з’явився поруч, його золоті крила тьмяно сяяли.
— Вона жива, — сказав він. — А значить, рівновага вже змінилася.
Люмінар зник, залишивши після себе крижану тишу.
Адиль обм’як у руках Ельвіри.
— Ти врятувала мене… — прошепотіла вона, притискаючи його до себе. — Тепер я врятую тебе. Я клянуся.
Він слабко посміхнувся.
— Тоді будь сильною. Бо далі… буде болючіше.
Ніч за вікном усе ще бушувала.
А десь у небесних сферах почався відлік.
Перша жертва була принесена.