Розділ 7. Пророцтво Селени

Ніч прийшла непомітно, та спокою не принесла.
Ельвіра довго лежала без сну, дивлячись у стелю, поки тіні повільно повзли стінами. Після таємних зустрічей у саду серце вже не вміло відпочивати. Любов наповнювала її світлом, але разом із ним у душу проникала тривога — важка, настирлива, мов передчуття біди.
Коли сон усе ж прийшов, він був не м’яким, а різким — немов падіння крізь простір.
Ельвіра відчула, як зникає вага тіла. Холод і тепло змінювали одне одного, доки світ не розкрився перед нею в новому образі.
Вона стояла посеред лугу.
Трава під ногами була високою й сріблястою, коливалася без вітру, ніби дихала. Небо не мало ні сонця, ні місяця — лише безмежне м’яке світло, розлите всюди. Повітря було наповнене тишею, що не лякала, а кликала.
— Це сон… — прошепотіла Ельвіра.
— Ні, — пролунав знайомий голос. — Це межа.
Вона обернулася.
На іншому кінці лугу стояла Селена. Її постать здавалася трохи прозорою, ніби вона була частиною цього світла. Очі Селени сяяли м’яким блакитним сяйвом — яскравіше, ніж будь-коли раніше.
— Ти бачиш мене справжню, — спокійно сказала вона. — Без масок. Без слів.
Ельвіра зробила крок назустріч, та простір ніби чинив опір, не дозволяючи підійти надто близько.
— Чому я тут? — запитала вона.
Селена опустила погляд, і світло в її очах здригнулося.
— Бо настав час.
Краї лугу потемніли, мов тіні почали підкрадатися до світла.
— Твоя любов з ангелом буде випробувана, — промовила Селена. — Так, як не випробовують ані людей, ані небесних.
Слова впали, мов каміння.
Ельвіра відчула, як стислося серце.
— Випробувана… як? — спитала вона, ледве стримуючи тремтіння.
Селена підняла руку — і перед ними з’явилися образи: розірвані, мерехтливі. Аділь без крил. Небесний суд. Падаюче світло. І вона сама — на межі між світами.
— Один із вас пожертвує всім заради іншого, — сказала Селена. — Це неминуче.
— Ні… — Ельвіра стиснула кулаки. — Має бути інший шлях.
— Я шукала його, — тихо відповіла Селена. — В усіх можливих лініях долі.
Вона підвела очі.
— Але вибір завжди матиме ціну.
Луг затремтів. Срібляста трава почала в’янути там, де з’являлися тіні.
— Але як це можливо? — голос Ельвіри зірвався. — Як можна любити… і втратити все?
Селена зробила крок ближче — і простір дозволив це.
— Любов не обіцяє порятунку, — м’яко сказала вона. — Вона обіцяє істину. І силу зробити вибір.
— Навіть якщо Небеса заборонять? — прошепотіла Ельвіра.
— Особливо тоді, — відповіла Селена. — Бо любов — найсильніша. Навіть за заборону.
Її очі спалахнули яскравіше, і Ельвіра раптом відчула тягар у грудях — не біль, а відповідальність.
— Ти — ключ, — продовжила Селена. — Не лише для Аділя. Для рівноваги світів. Ти можеш зруйнувати Небеса… або змінити їх.
— Я не хочу влади! — скрикнула Ельвіра. — Я просто хочу захистити його!
Селена сумно всміхнулася.
— Іноді це одне й те саме.
Луг почав розчинятися. Світло тьмяніло, а тіні стискалися кільцем.
— Запам’ятай, — сказала Селена, і її голос став тихішим. — Настане ніч, коли тобі доведеться обрати. І ти не зможеш урятувати всіх.
— Кого я втрачу? — закричала Ельвіра.
Та відповіді не було.
Світ розсипався світлом.
Ельвіра різко прокинулася — з криком, стискаючи простирадла. Серце калатало так сильно, що здавалося — вирветься з грудей. Кімната була темною, звичайною, людською. Але відчуття лугу все ще жило в ній.
Вона сіла, закрила обличчя долонями.
— Це було не просто сновидіння… — прошепотіла вона.
Десь далеко, на межі світів, Селена розплющила очі.
— Пророцтво активоване, — сказала вона в порожнечу.
Ельвіра підвелася й підійшла до вікна. Небо було чистим, та зорі здавалися надто яскравими — ніби спостерігали.
Страх був поруч.
Та рішучість була сильнішою.
— Я захищу тебе, Аділю, — прошепотіла вона. — Чого б це не коштувало.
І в цю мить десь високо, за межами світла, небесні сили прийшли в рух.
Пророцтво почало здійснюватися. ✨