Розділ 6. Таємні зустрічі

З настанням ночі світ для Ельвіри переставав бути звичайним. Удень вона все ще жила серед людей — усміхалася, відповідала на запитання, робила вигляд, що все так, як має бути. Та щойно сонце зникало за обрієм, її серце починало битися інакше, ніби чуло поклик, призначений лише для неї.
Цей поклик вів її за місто.
Старий сад лежав далеко від доріг і будинків, забутий людьми й часом. Колись тут гуляли родини, лунав сміх, але тепер стежки заросли травою, а ворота скрипіли, ніби застерігали: далі починається інша реальність.
І все ж саме тут вони могли бути разом.
Уночі сад перевтілювався. Квіти, що вдень здавалися звичайними, починали м’яко світитися — блідо-блакитним, срібним, іноді золотим сяйвом. Листя дерев тихо перешіптувалося, ніби передавало одне одному давні таємниці, а повітря було наповнене магією, яку неможливо побачити, але можна відчути шкірою.
Аділь чекав її біля старого фонтану. Вода в ньому давно висохла, та камінь зберігав тепло минулих століть. Коли Ельвіра підійшла, він обернувся — і на його обличчі з’явилася та усмішка, заради якої вона була готова йти крізь страх.
— Ти прийшла, — сказав він, ніби щоразу не міг у це повірити.
— Я завжди приходитиму, — тихо відповіла вона.
Він притягнув її до себе, і вона прихилилася лобом до його грудей, слухаючи рівне биття серця — надто живе для ангела, надто справжнє для сну.
— Я боюся втратити тебе, — зізналася Ельвіра, притискаючись міцніше. — Іноді мені здається, що все це зникне, варто мені лише заплющити очі.
Аділь обійняв її, розгортаючи крила так, щоб вони огорнули її, немов щит.
— А я боюся, що не зможу тебе захистити, — відповів він. — Небеса вже спостерігають. Люмінар близько. Я відчуваю його погляд навіть тут.
Вона підвела на нього очі.
— Тоді навіщо ти продовжуєш?
Він не вагався.
— Бо любов не відступає перед страхом.
Світло його крил посилилося, м’яко огортаючи їх, ніби створюючи межу між цією миттю та всім іншим світом. Усередині цього сяйва не було законів, вироків і пророцтв — лише вони.
Аділь узяв її за руку й повів углиб саду.
— Тут є місця, яких не бачать Небеса, — сказав він. — Старі стежки, забуті навіть часом.
Вони йшли повільно, і кожен крок здавався частиною ритуалу. Він показував їй приховані алеї, де коріння дерев перепліталося, утворюючи арки; кам’яні лави, вкриті мохом; галявину, де трава світилася, ніби віддзеркалювала зорі.
— Колись ангели сходили сюди, — розповідав він. — Тут перетиналися світи. Але з часом вхід було зачинено.
— А ти відкрив його для мене? — спитала Ельвіра.
— Він відкрився сам, — відповів Аділь. — Бо ти належиш не лише землі.
Ельвіра слухала, затамувавши подих. Він розповідав про Небеса — про міста світла, про зорі, які не просто горять, а живуть; про магію, що поєднує душі, навіть коли їм заборонено торкатися одне одного.
— Магія — це не сила, — сказав він. — Це зв’язок. Те, що народжується, коли дві душі впізнають одна одну.
Вона поклала руку йому на груди.
— Тоді я відчуваю її, — прошепотіла вона. — Щоночі.
Він нахилився й торкнувся її чола своїм. У цю мить світ ніби завмер. Світло, подих, биття сердець — усе злилося в одну тишу.
Та тінь уже наближалася.
Десь високо над садом повітря здригнулося. Невидимий погляд ковзнув їхнім сяйвом, мов хижак, що відчув здобич.
Люмінар спостерігав.
— Вони надто близькі, — холодно промовив він. — Злиття посилюється. Це стає загрозою.
У саду Ельвіра раптом здригнулася.
— Ти теж це відчув? — спитала вона.
Аділь кивнув.
— Час спливає. Наші зустрічі не залишаться таємницею назавжди.
Він узяв її обличчя в долоні.
— Що б не сталося далі, — тихо сказав він, — пам’ятай: ти дала мені сенс. Навіть якщо в мене віднімуть крила… я не пошкодую.
Сльози виступили їй на очах.
— Тоді й я не відступлю, — відповіла вона. — Я обираю тебе.
Вони стояли серед світних квітів, під шепіт дерев і холодний погляд небес. Кожна мить була наповнена теплом, навіть знаючи, що небезпека все ближче.
І цієї години сад, забутий світом, став їхнім прихистком.
Але жодна таємниця не живе вічно. 🌙✨