Розділ 3. Перший контакт із долею

Вечір опускався на місто повільно, ніби небо не наважувалося остаточно погасити денне світло. Сонце розчинялося за обрієм, забарвлюючи хмари в глибокі відтінки золота й багрянцю, немов застерігаючи: ця ніч буде іншою.
Ельвіра йшла до скелі, майже не відчуваючи землі під ногами. Це місце вона знала з дитинства — стара, вивітрена скеля за межами міста, куди рідко доходили люди. Тут завжди було тихо. Тут можна було думати, дихати, існувати без чужих поглядів.
Але сьогодні її серце билося надто голосно.
Вона знала, що він прийде.
Вітер здійнявся раптово — теплий, але сповнений сили. Повітря затремтіло, і на мить світ ніби розсунувся. Ельвіра обернулася — й побачила Адиля.
Він стояв за кілька кроків від неї. Його срібні крила були складені, та світло, що йшло від них, було м’якшим, ніж у першу ніч. Обличчя здавалося серйознішим, ніж раніше, а в очах відбивалися не лише ніжність, а й тривога.
— Ти прийшла, — тихо сказав він.
— Я не могла не прийти, — відповіла вона. — Після всього… я відчуваю тебе. Ніби частина мене знає, де ти.
Адиль зробив крок уперед. Його погляд затримався на ній довше, ніж дозволяли небесні закони, довше, ніж він сам собі дозволяв.
— Це небезпечно, — промовив він. — Те, що відбувається між нами.
Ельвіра підвела голову.
— Я знаю. Але чому тоді мені вперше не страшно?
Він не одразу відповів. Натомість підійшов ближче й сів на край скелі. Ельвіра послідувала за ним. Перед ними розкинулося все місто — вогні будинків спалахували один за одним, ніби зорі падали на землю.
— Я спостерігав за людьми століттями, — почав Адиль. — Ми бачимо вас здалеку. Як ви живете, кохаєте, втрачаєте. Нам заборонено втручатися… і заборонено відчувати так, як відчуваю зараз я.
Він повернувся до неї.
— Я не дозволю тобі зникнути, — сказав він і стис її руки. Його дотик був теплим, живим. — Я не дозволю хворобі, страху чи долі забрати тебе.
Ельвіра відчула, як до очей підступають сльози.
— Навіть якщо Небеса будуть проти? — прошепотіла вона.
Адиль заплющив очі, ніби ухвалюючи рішення, від якого вже не можна було відступити.
— Навіть якщо, — відповів він. — Кохання сильніше за закон.
У цю мить вітер посилився. Він грався її волоссям, заплутувався в складках його крил, здіймав пил і листя, немов сама природа затамувала подих. Зорі над ними спалахнули яскравіше, ніж зазвичай, ніби хтось наблизив небеса до землі.
Ельвіра раптом відчула дивне тепло в грудях — не біль, не страх, а поклик. Щось усередині неї відгукнулося на його слова.
— Адилю… — вона стиснула його пальці. — Іноді мені здається, що я не випадково народилася такою. Що хвороба — не покарання… а двері.
Він уважно подивився на неї.
— Ти теж це відчуваєш? — тихо спитав він.
— Так. Наче в мені є світло, яке тільки починає прокидатися.
Адиль зблід.
— Тоді все складніше, ніж я думав.
Він підвівся, і його крила повільно розкрилися. Срібне світло розлилося довкола них, освітлюючи скелю й ніч. Повітря стало густішим, немов світ перебудовувався під їхню присутність.
— Ельвіро, — серйозно мовив він. — Відтепер твоя доля більше не належить лише тобі. Небеса вже відчули твоє пробудження.
У ту ж мить, далеко за межами видимого світу, Люмінар розплющив очі. Потік енергії пройшов небесними сферами, мов грім без звуку.
— Контакт відбувся… — промовив він. — Вона активна.
У його погляді не було люті — лише холодне розуміння.
— Отже, пророцтво не помилилося.
На скелі Ельвіра раптом відчула, як усередині неї спалахує світло — не зовнішнє, а глибинне, давнє. Вона задишала частіше, серце забилося так сильно, що здавалося, його чує сам світ.
— Адилю… — вона схопилася за його руку. — Мені страшно.
Він миттєво опинився поруч, обійняв її, прикривши крилами.
— Я тут. Що б не сталося — я з тобою.
І в цю мить сталося те, що змінило все.
Їхні серця ніби торкнулися одне одного — не фізично, а на рівні, де немає слів і тіл. Потік світла вирвався з Ельвіри, переплівся з сяйвом Адиля — і небо на мить спалахнуло, немов під час народження нової зорі.
Це було перше злиття.
Перший дотик до долі.
Перше порушення, яке вже неможливо стерти.
Десь далеко пролунав небесний дзвін — знак початку суду.
Ельвіра притулилася до Адиля, не знаючи, що попереду — війна, випробування, втрати й вибір, від якого залежить не лише її життя, а й рівновага світів.
Але зараз… зараз вони просто сиділи на скелі, тримаючись за руки, поки ніч приймала їхню таємницю.
І доля — нарешті — подивилася їм у вічі. 🌌💙