Розділ 2. Таємниці друзів та передбачення

Ранок настав тихо, ніби боявся потривожити те, що сталося вночі. Дощ припинився, та повітря все ще зберігало в собі свіжість і прохолоду, немов небо залишило по собі слід. Ельвіра прокинулася раніше, ніж зазвичай — не від болю, не від тривоги, а від дивного відчуття всередині.
Її серце билося інакше.
Не сильніше — глибше.
Вона повільно сіла на ліжку й уперше за довгий час зрозуміла, що може дихати трохи вільніше. Біль не зник повністю, але став приглушеним, ніби відступив, давши їй час. Ельвіра притисла долоню до грудей і заплющила очі.
Це було не сном, — подумала вона.
Він був справжній. Адиль був справжній.
Кімната виглядала звично, але щось у ній змінилося. Світло, що падало з вікна, здавалося м’якшим, теплішим. Навіть малюнки на стінах ніби ожили — крила на папері більше не були просто лініями. Вони нагадували про щось справжнє.
Ельвіра підвелася, підійшла до дзеркала й уважно подивилася на своє відображення. У її очах з’явилося щось нове — глибина, якої раніше не було. Ніби вона дивилася на світ не лише очима, а й душею.
Цього дня вона мала зустрітися із Селеною.
Селена була її подругою з дитинства, хоча слово «подруга» не до кінця передавало їхній зв’язок. Вони ніби знайшли одна одну випадково — дві дивні дівчинки, які не вписувалися у звичний світ. Селена завжди відрізнялася від інших: її очі світилися м’яким блакитним сяйвом, особливо коли вона хвилювалася або замислювалася. Люди списували це на незвичне освітлення чи фантазію, але Ельвіра знала — у Селені є таємниця.
Вони зустрілися в невеликому парку неподалік від дому. Дерева після дощу пахли свіжістю, а листя тихо шелестіло під ногами, ніби перешіптувалося.
Селена сиділа на лавці, опустивши голову. Коли Ельвіра підійшла ближче, та підвела погляд — і її очі засвітилися сильніше, ніж зазвичай.
— Ти змінилася, — сказала вона замість привітання.
Ельвіра завмерла.
— Ти це відчуваєш? — обережно запитала вона.
Селена кивнула.
— Минулої ночі щось зрушилося. Ніби нитка долі натягнулася надто сильно… і світ це помітив.
Ельвіра сіла поруч і не одразу, але все ж розповіла їй правду. Про ніч. Про світло. Про ангела зі срібними крилами, який назвав її на ім’я так, ніби знав завжди. Вона говорила тихо, інколи зупиняючись, немов боялася, що слова зруйнують крихке диво.
Селена слухала мовчки.
Коли Ельвіра закінчила, між ними зависла тиша.
— Ти маєш бути обережною, — нарешті сказала Селена, опустивши погляд. — Кохання з ангелом небезпечне.
— Але він урятував мене, — заперечила Ельвіра. У її голосі вперше з’явилася твердість. — Він був поруч, коли нікого іншого не було. Він не дивився на мене як на хвору. Він бачив… мене.
Селена важко зітхнула.
— Саме тому випробування лише починаються.
Вона підняла руку, і її пальці злегка здригнулися. Блакитне світло в очах посилилося.
— Мені давно приходять видіння, — продовжила вона. — Я не завжди розумію їхній сенс, але цієї ночі вони стали яснішими. Я бачила тебе — таку, що стоїть між світлом і темрявою. Бачила крила, які палають. І ангела… який порушив закон заради тебе.
Ельвіра зблідла.
— Які закони?
Селена подивилася на неї серйозно — так, як ніколи раніше.
— Небесам заборонено втручатися. Ангели не мають права прив’язуватися. Любов для них — слабкість. А слабкість карається.
Ельвіра опустила погляд.
— Отже, він у небезпеці… через мене?
— Так, — чесно відповіла Селена. — Але й ти також.
У ту ж мить, високо над містом, там, де людське око не могло розрізнити меж реальності, стояв інший ангел.
Люмінар.
Його крила були темними, мов ніч без зірок, та в них не було зла — лише холодний порядок. Він спостерігав за містом згори, і його погляд був суворий і пильний. Кожен рух Адиля, кожен спалах світла Ельвіри — усе це відбивалося в його свідомості, мов порушені рядки давнього закону.
— Ти перейшов межу, Адилю, — промовив Люмінар у порожнечу. — Ти забув, ким ми є.
У його руці спалахнув символ Небес — знак суду й рівноваги.
— Порушення закону не залишиться без кари, — продовжив він. — Навіть якщо воно народжене любов’ю.
Внизу, не знаючи про це, Ельвіра стиснула долоні.
— Якщо це мій шлях… — сказала вона тихо, — я не відмовлюся від нього. Навіть якщо буде боляче.
Селена подивилася на неї з тривогою й захопленням.
— Тоді знай, — мовила вона. — Ти не просто учасниця цієї історії. Ти — її центр. І скоро з’являться ті, хто спробує використати тебе.
Над містом пройшов легкий порив вітру, ніби чиїсь крила розсікли повітря.
Випробування справді лише починалися.