Розділ 1. Коли небеса вперше заплакали

Ніч опустилася на місто повільно й майже бережно, ніби небо боялося порушити крихку рівновагу між життям і тишею. Хмари висіли низько, важкі від дощу, і краплі стікали по шибках, залишаючи тонкі сліди — наче самі небеса плакали, не бажаючи, щоб їхні сльози помітили.
У маленькій кімнаті біля вікна сиділа Ельвіра.
Підвіконня було холодним, та вона цього не відчувала. Вона притискала до грудей подушку — так, ніби це було єдине, що тримало її в цьому світі. Дихати було важко, кожен вдих відгукувався болем, немов тіло давно втомилося боротися, а душа все ще не була готова відпустити.
Ельвіра хворіла з самого дитинства. Вона не пам’ятала себе іншою. Лікарні, ліки, тихі розмови дорослих за зачиненими дверима — усе це стало її звичною реальністю. Лікарі дивилися на неї з обережною жалістю, ніби наперед прощалися. Але найбільше її лякало не це.
Її лякало відчуття, що вона — чужа.
Вона росла тихою. Надто тихою. Не тому, що їй не було чого сказати — а тому, що вона відчувала: її не чують. Коли інші діти бігали й сміялися, вона спостерігала здалеку. Коли вони мріяли про майбутнє, вона мріяла… повернутися. Хоч і не знала — куди.
Її кімната була відображенням її душі.
На стінах — крила.
У зошитах — світло.
У малюнках — вежі, небо й дивні символи, яких вона ніколи не бачила в книжках.
Іноді вночі вона прокидалася з відчуттям порожнечі за спиною — ніби там мало бути щось велике й справжнє. Вона обережно торкалася лопаток і щоразу відчувала біль втрати, причини якої не розуміла.
— Що зі мною не так?.. — шепотіла вона в темряву.
Лікарі казали — серце.
Але серце знало: справа не в цьому.
Цієї ночі біль був сильнішим, ніж зазвичай. Ельвіра заплющила очі й дозволила думці, яку завжди гнала геть, нарешті прозвучати.
Якщо я піду — хай це буде не марно.
— Якщо хтось мене чує… — прошепотіла вона. — Скажи мені, навіщо я тут. Я втомилася бути чужою.
І тоді світ відповів.
Не звуком.
Не рухом.
А присутністю.
Повітря в кімнаті стало густішим, ніби наповнилося світлом. Тиша змінилася — стала живою. У кутку розлилося м’яке сріблясте сяйво, і з нього вийшов юнак із великими крилами. Вони не лякали — вони несли спокій і захист.
Ельвіра не злякалася.
Вона впізнала його серцем.
— Ельвіро, — промовив він.
Її ім’я в його голосі звучало інакше — як обіцянка.
— Хто ти?.. — прошепотіла вона.
— Мене звати Адиль. Я був із тобою завжди.
Він підійшов ближче. У його погляді не було жалю — лише розуміння.
— Коли ти народилася, ти плакала не від болю, — сказав він. — Ти плакала від втрати. Ти вже тоді знала, що пішла від світла.
Сльози покотилися самі.
— Тоді чому мені дозволили так страждати? — її голос затремтів. — Якщо я важлива… чому мені було так боляче жити?
Адиль довго мовчав.
— Бо світло без болю не вміє співчувати, — відповів він нарешті. — Ти мала пізнати крихкість життя, щоб одного дня захистити його.
Він опустився перед нею, щоб бути на одному рівні, й простягнув руку.
— Ти не зламана, Ельвіро. Твоє серце просто пам’ятає більше, ніж тіло здатне витримати.
Вона вклала долоню в його руку.
І вперше за довгі роки страх відступив.
Біль не зник повністю — але став далеким. У грудях спалахнуло тепло, ніби всередині неї нарешті запалили світло, яке чекало на це все її життя.
Перед нею відкрилися спогади — не як сон, а як істина. Небесні міста. Крилаті істоти. Війна світла й темряви. І вона — стоячи між ними не як воїн, а як рівновага.
— Я завжди думала, що зі мною щось не так… — прошепотіла вона. — А якщо я просто не звідси?
Адиль м’яко усміхнувся.
— Ти не помилка, — сказав він. — Ти — нагадування.
Та світло здригнулося.
Холод увійшов у простір, ніби чиясь зла воля торкнулася світу. Темрява не кричала — вона спостерігала.
— Вони відчули твоє пробудження, — тихо мовив Адиль. — Темрява завжди відчуває світло.
Ельвіра заплющила очі й уперше зрозуміла:
її біль, самотність і слабкість не були покаранням.
Вони були підготовкою.
Світло всередині неї розправилося — спокійно, впевнено, мов світанок.
Цієї ночі небеса плакали.
Бо світ згадав те,
що намагався забути.
Ім’я.
Світло.
І душу,
яка мала повернутися.