Розділ 16 — Коли небо розколюється

Темрява вибухнула навколо них хвилею, що нагадувала бурю.
Світ між світами затремтів.
Небо над ними — якщо це взагалі можна було назвати небом — покрилося тріщинами світла.
Ельвіра різко схопилася за Адиля, коли земля під ногами почала руйнуватися.
Шматки чорного скла падали вниз у бездонну порожнечу.
Звідти долинав дивний шепіт.
Ніби сама безодня прокидалася.
— Тримайся! — крикнув Адиль.
Його крила розкрилися ширше, намагаючись захистити їх обох від хвиль темряви, що розліталися навколо.
Але сила Судді була надто великою.
Темрява врізалася в світло його крил, і простір вибухнув іскрами.
Ельвіра відчула, як холод проникає просто в душу.
Наче щось намагалося дістатися її серця.
— Адиль…
Він одразу повернувся до неї.
Навіть зараз у його погляді було тільки одне — вона.
— Я тут.
Суддя стояв посеред бурі абсолютно нерухомо.
Його темний одяг майорів у повітрі, а голос лунав звідусіль одночасно.
— Ваш зв’язок нестабільний.
— Ваші серця змінюють межу між світами.
— І тепер світ вирішить, виживете ви… чи ні.
Раптом простір навколо почав змінюватися.
Темрява перетворилася на нескінченний лабіринт дзеркал.
Вони виникали просто з повітря.
Високі.
Холодні.
Безкінечні.
У кожному відображенні було щось неправильне.
В одному Ельвіра бачила себе самотньою.
В іншому — Адиля з чорними крилами.
В ще одному — палаючий світ.
Її подих став важчим.
— Що це?..
— Ваші страхи, — відповів Суддя.
— Межа живиться ними.
Одне з дзеркал раптом тріснуло.
І звідти вийшла постать.
Адиль завмер.
Перед ним стояв… він сам.
Але інший.
Його крила були повністю чорними.
Очі — холодними й порожніми.
Темний Адиль усміхнувся.
— Ти справді думаєш, що зможеш її врятувати?
Ельвіра відчула, як серце стислося.
— Це не він…
— Ні? — прошепотів двійник.
Він зробив крок вперед.
— Але це те, ким він стане через тебе.
Слова вдарили болючіше за будь-яку магію.
Ельвіра мимоволі опустила погляд.
І цього вистачило.
Темрява навколо одразу потягнулася до неї.
Чорні тіні обвили її руки.
— Ні!
Адиль кинувся до неї, але дорогу перегородив його темний двійник.
Удар світла зіткнувся з темною енергією.
Простір вибухнув.
Тріщини побігли лабіринтом.
— Ти слабкий, — сказав темний Адиль.
— Бо любиш її більше за себе.
Справжній Адиль важко дихав.
Але не відступав.
— Саме тому я сильніший за тебе.
Темний двійник засміявся.
— Любов робить тебе вразливим.
— Любов робить мене живим.
І в ту ж мить світло в його руках спалахнуло сильніше.
Настільки яскраво, що дзеркала навколо затремтіли.
Ельвіра, все ще охоплена тінями, раптом відчула щось інше.
Тепло.
Їхній зв’язок.
Він кликав її.
Нагадував, ким вона є.
Вона заплющила очі.
Перед нею промайнули спогади.
Сад.
Перший дотик його руки.
Його голос уночі.
Його обіцянка:
«Я завжди повернуся за тобою».
Сльози блиснули на її щоках.
— Я не боюся…
Темрява навколо завмерла.
Ельвіра повільно підняла голову.
Її очі засвітилися м’яким золотим світлом.
— Чуєш мене?
Тіні почали відступати.
— Я більше не боюся вас.
Світло вирвалося з її серця хвилею енергії.
Дзеркала навколо почали тріскатися.
Одне за одним.
Темний двійник Адиля різко обернувся.
— Ні…
Але було пізно.
Ельвіра простягнула руку вперед.
І їхні сили з Адилем злилися разом.
Світло й тепло переплелися в один потік.
Настільки сильний, що сама межа між світами здригнулася.
Дзеркальний лабіринт почав руйнуватися.
Суддя вперше зробив крок назад.
Його голос став нижчим.
— Неможливо…
Світло поглинало темряву дедалі сильніше.
Двійник Адиля почав розсипатися на чорний пил.
Перед зникненням він тихо прошепотів:
— Темрява все одно живе всередині вас…
І зник.
Разом із ним руйнувалися останні дзеркала.
Буря почала стихати.
Ельвіра важко дихала, ледве тримаючись на ногах.
Адиль одразу підхопив її.
— Ти впоралася…
Вона подивилася на нього втомленими очима.
— Ми впоралися.
Тиша навколо поступово ставала спокійнішою.
Але Суддя все ще стояв перед ними.
Тепер його погляд був іншим.
Не холодним.
Настороженим.
— Ваш зв’язок справді змінює межу…
Адиль повільно підняв голову.
— І що тепер?
Суддя мовчав.
Довго.
Наче вперше не знав відповіді.
А потім…
простір навколо раптом здригнувся ще сильніше, ніж раніше.
Десь далеко почувся моторошний тріск.
Ніби щось величезне ламало саму реальність.
Суддя різко обернувся.
І вперше в його голосі прозвучав страх.
— Ні…
Ельвіра напружилася.
— Що сталося?..
Темрява за горизонтом почала рухатися.
Повільно.
Але від самої її присутності світ навколо почав згасати.
Суддя дивився туди не відводячи погляду.
— Воно прокинулося…
І в ту ж мить у безодні відкрилися величезні золоті очі.