Розділ 13 — Те, що дивиться з темряви

Міст тягнувся вперед у нескінченність.
Кроки Адиля звучали глухо, ніби сам простір поглинав кожен звук.
Після сутички з тінями повітря стало ще холоднішим.
Але тепер це був не просто холод.
Це було відчуття чужої присутності.
Невидимої.
Стародавньої.
І дуже небезпечної.
Адиль ішов мовчки, не озираючись назад.
Та все одно відчував:
щось спостерігає за ним ізнизу.
З темряви під мостом.
І чекає.
Раптом міст здригнувся.
Сильно.
Настільки, що тріщини світла побігли під ногами.
Адиль різко зупинився.
Тиша зникла.
Її змінив дивний звук.
Глибокий.
Повільний.
Наче хтось величезний дихав у темряві.
Він подивився вниз.
І темрява… подивилася у відповідь.
Два величезних ока повільно відкрилися під мостом.
Без зіниць.
Без світла.
Лише бездонна чорна порожнеча.
Навіть повітря навколо стало важчим.
Адиль інстинктивно напружився.
І в ту ж мить почув голос позаду:
— Не дивись йому в очі.
Він різко обернувся.
Той самий незнайомець стояв за кілька кроків від нього.
Його обличчя вперше виглядало стривоженим.
— Що це?..
Незнайомець мовчав кілька секунд.
Наче не хотів відповідати.
— Це Вартовий Межі.
Темрява під мостом заворушилася.
Повільно.
Але від цього руху весь простір навколо почав тремтіти.
— Він охороняє прохід між світами.
— І якщо він прокинувся…
Пауза.
— Значить, ти зайшов занадто далеко.
Адиль не відвів погляду від темряви.
— Я не повернуся назад.
Незнайомець підійшов ближче.
— Ти не розумієш.
Його голос став жорсткішим.
— Це створіння не можна перемогти силою.
Раптом із темряви почав підніматися силует.
Величезний.
Повільний.
Його форма постійно змінювалася, ніби складалася з диму й ночі.
Довгі руки впиралися в край мосту.
Тріщини побігли каменем.
Адиль мимоволі зробив крок назад.
Істота була настільки великою, що її неможливо було охопити поглядом повністю.
— Живий… — пролунав голос.
Він звучав так, ніби одночасно говорили тисячі голосів.
— Чому живий прийшов сюди?..
Повітря затремтіло.
Адиль стиснув кулаки.
— Я шукаю Ельвіру.
Очі чудовиська спалахнули темрявою.
— Любов…
Слово прозвучало дивно.
Наче воно було йому незнайоме.
— Через любов світи руйнуються.
— Через страх руйнуються швидше, — відповів Адиль.
Незнайомець поруч різко подивився на нього.
Наче не очікував цих слів.
Вартовий нахилився ближче.
Його присутність тиснула на свідомість.
Адиль відчув, як у голові починає шуміти.
Перед очима промайнули чужі образи.
Війни.
Падіння небес.
Світло, що гасне.
Крики.
Самотність.
Біль.
Наче створіння намагалося показати йому щось.
Попередити.
— Усі, хто приходили сюди…
Голос лунав повільно.
— Втрачали себе.
Темрява навколо почала ворушитися сильніше.
У ній з’являлися силуети.
Безликі.
Напівпрозорі.
Ті самі душі, що колись не змогли пройти міст.
Вони дивилися на Адиля порожніми очима.
— Залишся…
— Не йди…
— Тут немає болю…
Адиль заплющив очі на секунду.
Ні.
Він знав, що це брехня.
Біль тут був усюди.
Просто він став частиною цього місця.
Він повільно підняв голову.
— Я не залишу її.
Вартовий мовчав.
Потім його очі звузилися.
— Навіть якщо вона зміниться?
Ці слова змусили серце Адиля здригнутися.
— Що це означає?..
Істота не відповіла одразу.
— Світ між світами змінює всіх.
Пауза.
— І її теж.
Повітря стало ще холоднішим.
— Ні…
— Ти впевнений, що хочеш побачити, ким вона стане?
Адиль стиснув зуби.
Страх знову прокинувся всередині.
Але тепер він не тікав від нього.
Він дивився йому прямо в очі.
— Якщо вона загубиться…
Його голос став тихішим.
— Я нагадаю їй, хто вона.
Тиша.
Навіть тіні навколо завмерли.
Вартовий довго дивився на нього.
А потім…
міст перестав тремтіти.
Темрява трохи відступила.
— Дивно… — прошепотів голос.
— Що?
— Ти не схожий на інших.
Істота повільно опустилася назад у безодню.
Але її очі все ще дивилися на нього.
— Тоді йди далі, носію світла.
— Але пам’ятай…
Темрява навколо здригнулася.
— Найстрашніше випробування чекає не попереду.
Пауза.
— А всередині вас самих.
Очі чудовиська повільно зникли в темряві.
І разом із ними зник тиск у повітрі.
Адиль важко видихнув.
Незнайомець поруч мовчав.
Довго.
Потім тихо сказав:
— Він ніколи нікого не пропускав просто так.
Адиль подивився вперед.
У кінці мосту тепер виднівся світлий обрій.
І серед цього світла…
силует.
Тонкий.
Знайомий.
Серце різко вдарилося в груди.
— Ельвіра…
Вона стояла далеко.
Майже недосяжно.
Але це була вона.
Справжня.
І в ту ж мить…
простір навколо неї почав темніти.
Наче щось прокидалося поруч із нею.