Розділ 12 — Межа між світами

Голос Ельвіри зник так само раптово, як і з’явився.
Але цього разу Адиль був упевнений — це не ілюзія.
Він відчув її.
По-справжньому.
Наче між їхніми серцями все ще існував невидимий зв’язок, який не могла розірвати навіть ця дивна реальність.
Темрява навколо вже не здавалась нескінченною.
Десь попереду мерехтіло світло.
Тепле.
Живе.
І що ближче він підходив, то сильніше відчував дивний тиск у грудях.
Наче сам простір перевіряв його.
Кожен його крок.
Кожну думку.
Кожен страх.
Адиль ішов повільно.
Обережно.
Бо тепер знав — тут ніщо не з’являється просто так.
Тут усе має ціну.
Раптом під ногами щось тріснуло.
Він різко зупинився.
Поверхня, якою він ішов, почала вкриватися тонкими срібними лініями.
Вони світилися слабким світлом, розходячись у різні боки, ніби павутина.
А потім…
простір навколо змінився.
Темрява розступилася.
І перед ним відкрився величезний міст.
Безкрайній.
Стародавній.
Він висів просто посеред порожнечі.
Ні опор.
Ні неба.
Лише міст і нескінченність навколо.
Адиль повільно підійшов ближче.
І в ту ж мить почув голос.
— Межа між світами.
Він різко озирнувся.
Позаду стояв той самий силует.
Але тепер його форма стала чіткішою.
Темний плащ.
Довге волосся.
Очі, в яких не було ні світла, ні тіні.
Лише спокій.
— Хто ти? — знову запитав Адиль.
Незнайомець мовчав кілька секунд.
— Колись у мене теж було ім’я.
— Це не відповідь.
— А ти не готовий почути правду.
Тиша.
Адиль подивився на міст.
— Вона там?
Силует теж перевів погляд уперед.
— Можливо.
— Я не маю часу на ваші загадки.
— А часу в тебе майже не залишилося.
Ці слова змусили його насторожитися.
— Що це означає?
Незнайомець повільно підійшов ближче.
— Що довше ти тут — то слабшим стає зв’язок із твоїм світом.
Адиль відчув, як серце стиснулося.
— Ні…
— Якщо запізнишся…
Пауза.
— Ти не зможеш повернутися.
Повітря стало холоднішим.
Десь унизу, під мостом, щось рухалося.
Темне.
Величезне.
Адиль помітив це боковим зором.
— Що це?..
Силует мовчав.
А потім тихо відповів:
— Ті, хто не зміг пройти.
Тиша стала важкою.
Адиль повільно подивився вниз.
І в цю мить темрява під мостом заворушилася сильніше.
З неї почали з’являтися руки.
Сотні рук.
Примарних.
Вони тягнулися вгору.
Шепотіли.
Просили допомоги.
— Не дивись довго, — сказав незнайомець.
— Чому?
— Бо вони відчують твій страх.
Запізно.
Одна з тіней різко піднялася вище.
Її очі спалахнули білим світлом.
— ЖИВИЙ…
Інші голоси одразу прокинулися.
— ЖИВИЙ…
— ВІН ЖИВИЙ…
— ЗАЛИШСЯ З НАМИ…
Міст затремтів.
Адиль інстинктивно зробив крок назад.
Тіні почали підійматися.
Швидше.
Їхні руки чіплялися за краї мосту.
Шепіт перетворювався на крики.
— ВІДАЙ СВІТЛО…
— ЗАЛИШСЯ…
— НЕ ЙДИ ДО НЕЇ…
Адиль стиснув кулаки.
— Замовкніть!
Але вони тільки засміялися.
Холодно.
Моторошно.
Одна з тіней раптом змінила форму.
І перед ним з’явилося знайоме обличчя.
Ельвіра.
Бліда.
Зі сльозами на очах.
— Адиль… не йди…
Його серце різко здригнулося.
Але цього разу він не повірив одразу.
Він вдивився уважніше.
І помітив.
Очі.
У справжньої Ельвіри завжди було тепло в погляді.
Навіть у страху.
А тут — лише порожнеча.
— Ти не вона.
Образ усміхнувся.
Неприродно широко.
І миттєво кинувся на нього.
Адиль ледве встиг відступити.
Тінь вдарила по мосту, і той сильно здригнувся.
Тріщини побігли під ногами.
Інші створіння почали вибиратися слідом.
— Тобі не пройти… — шепотіли вони.
Адиль важко дихав.
Без крил.
Без небесної сили.
Але він не відступив.
— Я пройду.
Тіні кинулися вперед одночасно.
І в цю мить щось усередині нього спалахнуло знову.
Не світло небес.
Не магія ангелів.
Щось інше.
Сильніше.
Його власне серце.
Його любов.
Його пам’ять про неї.
Перед очима промайнула Ельвіра.
Її усмішка.
Її сміх.
Те, як вона дивилася на світанок.
Те, як тримала його руку.
І ця пам’ять стала світлом.
Яскравим.
Живим.
Воно вибухнуло навколо нього хвилею енергії.
Тіні закричали.
Міст засвітився золотими лініями.
А створіння почали розсипатися на пил.
Одне за одним.
Шепіт стих.
Темрява відступила.
Адиль стояв посеред мосту, важко дихаючи.
Світло навколо нього ще мерехтіло.
І навіть силует позаду мовчав довше, ніж зазвичай.
— Неможливо… — тихо промовив він.
Адиль повільно підняв голову.
— Любов — це не слабкість.
Його голос лунав упевнено.
— Це причина, чому я досі стою.
Тиша.
Потім незнайомець уперше…
посміхнувся.
Ледь помітно.
— Можливо…
Він подивився вперед.
— Ти справді зможеш дійти до неї.
Міст попереду почав світитися сильніше.
А десь у далині…
Адиль знову почув її голос.
Цього разу ближче.
— Адиль…
Він зробив крок вперед.
І не помітив,
як у найглибшій темряві під мостом
повільно відкрилися величезні очі.