Розділ 10 — Шлях Адиля

Світ без неї став іншим.
Не зруйнованим.
Ще ні.
Але… порожнім.
Ніби з нього вирвали щось важливе. Щось, що тримало його в рівновазі.
Адиль стояв на краю лісу, там, де ще недавно все розірвалося навпіл — світло і темрява, реальність і щось інше.
Тепер там залишилася лише тиша.
Але вона була брехливою.
Він відчував це.
Повітря все ще пам’ятало її.
Її силу.
Її страх.
Її крик.
— Ельвіра…
Його голос був тихим, але в ньому звучало більше, ніж просто біль.
В ньому була обіцянка.
Він опустився на одне коліно, торкаючись землі.
І в ту ж мить відчув — залишок енергії.
Слабкий.
Але живий.
— Ти десь тут…
Його крила повільно розкрилися.
Світло, що раніше було чистим і впевненим, тепер коливалося.
Воно стало… іншим.
Нестабільним.
Наче відповідало на її відсутність.
Раптом…
тіні поруч зрушили.
Ледь помітно.
Але достатньо.
Адиль різко піднявся.
— Виходь.
Тиша.
Потім…
з темряви повільно вийшов Морвен.
Як завжди — спокійний.
Як завжди — небезпечний.
— Ти все ще тут, — сказав він тихо.
— Я не піду без неї, — відповів Адиль.
Морвен нахилив голову.
— Очікувано.
Він зробив кілька кроків ближче.
Його присутність змушувала повітря важчати.
— Але ти запізнився.
Адиль стиснув кулаки.
— Скажи, де вона.
— Не тут.
Пауза.
— І не в твоєму світі.
Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-яка сила.
Але Адиль не відступив.
— Я знайду шлях.
Морвен уважно подивився на нього.
Довго.
Наче оцінював.
— Ти справді готовий піти за нею… будь-куди?
— Так.
— Навіть якщо це знищить тебе?
— Так.
— Навіть якщо ти перестанеш бути тим, ким є?
Тиша.
На мить.
Коротку.
Але чесну.
— Так.
Морвен ледь усміхнувся.
— Ось це мене і турбує.
Він підняв руку.
І в ту ж мить простір перед ними затремтів.
Повітря розірвалося.
З’явилася тріщина.
Така ж, як та, що забрала Ельвіру.
Але… темніша.
Глибша.
Нестабільніша.
— Це шлях, — сказав Морвен.
Адиль зробив крок вперед.
Але Морвен раптом зупинив його жестом.
— Послухай уважно.
Його голос став серйознішим.
— Там немає світла.
Пауза.
— І немає темряви.
Ще одна.
— Там є лише те, що залишиться від тебе.
Адиль не відвів погляду.
— Мені байдуже.
Морвен зітхнув.
— Ні.
Він зробив крок ближче.
— Тобі повинно бути не байдуже.
Їхні погляди зустрілися.
— Бо якщо ти втратиш себе…
Пауза.
— Ти не зможеш врятувати її.
Ці слова зависли в повітрі.
І вперше…
Адиль замислився.
Ненадовго.
Але цього вистачило.
Він глибоко вдихнув.
— Тоді я не втрачу.
Морвен підняв брову.
— Впевнений?
Адиль зробив крок до тріщини.
Світло його крил загорілося яскравіше.
Але в цьому світлі вже було щось інше.
Рішучість.
І ризик.
— Я не маю права втратити ні себе…
Він подивився вглиб тріщини.
— Ні її.
Морвен мовчав.
Довго.
Потім тихо сказав:
— Тоді йди.
І додав майже нечутно:
— І спробуй вижити.
Адиль не відповів.
Він зробив ще один крок.
І ступив у тріщину.
Світ зник.
Миттєво.
Різко.
Ніби його вирвали з реальності.
Темрява.
Але не така, як він знав.
Вона не була порожньою.
Вона була… присутньою.
Вона дивилася на нього.
Адиль зробив крок.
І простір під ним здригнувся.
— Де я?..
Його голос не повернувся луною.
Але щось відповіло.
Не словами.
Відчуттям.
Ти тут чужий.
Він напружився.
Світло його крил спалахнуло.
Але воно…
погасло.
Наче його просто стерли.
— Що?..
Він спробував знову.
Нічого.
Сила не відповідала.
— Ні…
Вперше за весь час…
він відчув страх.
Справжній.
Глибокий.
— Ти прийшов без свого світла…
Голос пролунав поруч.
Адиль різко обернувся.
Перед ним стояв силует.
Невизначений.
Але сильний.
— Хто ти?
— Той, хто перевірить…
Пауза.
— Чи вартий ти її.
Адиль стиснув кулаки.
— Я не тут, щоб доводити щось вам.
— Ні, — відповів голос.
— Ти тут, щоб довести це собі.
Простір навколо почав змінюватися.
І раптом…
Адиль побачив.
Ельвіру.
Вона стояла перед ним.
Слабка.
Злякана.
— Адиль… допоможи…
Його серце різко стиснулося.
— Я тут!
Він кинувся до неї.
Але в останній момент…
зупинився.
Щось було не так.
Надто просто.
Надто… швидко.
— Це не вона…
Силует мовчав.
Ельвіра перед ним простягнула руку.
— Чому ти не йдеш?..
Сльози в її очах були такими реальними.
— Я боюся…
Його крок затремтів.
Але він похитав головою.
— Ні.
Тиша.
— Вона б не благала.
Він підняв голову.
— Вона б боролася.
І в цю мить образ розсипався.
Як пил.
Силует зник.
І голос пролунав знову:
— Перше випробування пройдено.
Але Адиль не розслабився.
Він стояв нерухомо.
— Це тільки початок…
І десь у глибині цього світу…
щось відкрило очі.
Бо він уже зробив перший крок.
А назад дороги…
вже не було.