Розділ 9 — Світ за межею

Тиша.
Не та, до якої можна звикнути.
Не та, що заспокоює.
Це була інша тиша.
Порожня.
Жива.
Ельвіра повільно відкрила очі.
Її подих був нерівним.
Вона лежала на холодній поверхні, яка не нагадувала ні землю, ні камінь.
Щось… інше.
Вона різко сіла.
Озирнулася.
І завмерла.
Навколо не було нічого.
Ні неба.
Ні землі.
Ні світла.
Ні темряви.
Лише простір.
Безмежний.
І він дивився на неї.
— Де я?.. — прошепотіла вона.
Її голос не відбився луною.
Він просто… зник.
Вона піднялася на ноги.
Крок.
Ще один.
І раптом — поверхня під нею змінилася.
Хвиля пішла від її руху.
Наче сама реальність реагувала на неї.
— Ти прийшла…
Голос пролунав звідусіль.
Ельвіра завмерла.
— Хто ти?
Тиша.
Потім…
простір перед нею почав змінюватися.
Він зібрався в форму.
Не чітку.
Але зрозумілу.
Силует.
Величезний.
Старший за все, що вона знала.
— Ми — початок, — сказав голос.
— І кінець.
Холод пробіг по її тілу.
— Це… ви відкрили тріщину?
— Ні, — відповів він.
Пауза.
— Це зробила ти.
Ельвіра похитала головою.
— Я не хотіла…
— Але ти змогла.
Силует наблизився.
І простір навколо почав стискатися.
— Ти створила баланс.
— Але баланс — це нестабільність.
Її серце стиснулося.
— Я намагалася врятувати світ…
— І ти його змінила.
Тиша стала важчою.
— Що ви хочете від мене?..
Силует зупинився перед нею.
— Побачити.
— Чи витримаєш ти правду.
І в цю мить…
реальність розкололася.
Ельвіра закричала.
Бо вона побачила.
Світ.
Свій світ.
Але він… руйнувався.
Тріщини йшли по небу.
Світло гасло.
Тіні розросталися.
Адиль…
Він стояв один.
Боровся.
Шукав її.
— Ні…
Сльози потекли по її щоках.
— Це не правда…
— Це можливість, — відповів голос.
— Якщо ти не повернешся.
Її подих обірвався.
— Я повинна повернутися…
— Тоді доведи, що ти гідна.
Простір навколо почав рухатися.
Стискатися.
Тиснути.
— Пройди випробування.
— Інакше…
Пауза.
— Ти залишишся тут назавжди.
Світ знову зник.
І вона залишилася одна.
Але тепер…
вона знала.
Це не просто пастка.
Це перевірка.