Розділ 8 — Те, що прокидається після балансу

Тиша після вибору Ельвіри не була спокоєм.
Вона була… очікуванням.
Світ навколо ніби затамував подих.
Минуло кілька днів.
Зовні все виглядало нормально — люди жили своїм життям, не підозрюючи, що реальність змінилася.
Але Ельвіра відчувала.
Щось стало іншим.
Глибше.
Небезпечніше.
Вона стояла посеред лісу, заплющивши очі.
Її руки були розкриті, а повітря навколо м’яко вібрувало.
Світло і темрява рухалися разом.
Спокійно.
Гармонійно.
Але раптом…
щось порушило цей баланс.
Різко.
Як тріщина в склі.
Ельвіра здригнулася.
— Ні…
Енергія навколо неї почала коливатися.
— Що сталося? — одразу запитав Адиль, підходячи ближче.
Вона відкрила очі.
І в них знову з’явився страх.
— Я відчуваю… щось інше.
— Морвен?
Вона похитала головою.
— Ні.
Пауза.
— Гірше.
Тиша різко стала важкою.
Навіть вітер зник.
— Що ти маєш на увазі?..
Ельвіра повільно опустила руки.
— Це не його сила.
Вона подивилася вглиб лісу.
— Це щось… старіше.
І в цю мить…
Земля здригнулася.
Ледь відчутно.
Але достатньо.
Дерева зашелестіли.
Тіні витягнулися.
І між ними…
з’явився розлом.
Тонка тріщина в повітрі.
Світло… і темрява витікали з неї одночасно.
— Це… не може бути… — прошепотів Адиль.
Ельвіра зробила крок назад.
— Це через мене…
Тріщина почала розширюватися.
Повільно.
Але невпинно.
І з неї…
щось дивилося.
Не як Морвен.
Не як тінь.
А як щось… без форми.
Без обличчя.
Але живе.
— Баланс порушено… — пролунав голос.
Він не звучав у вухах.
Він звучав у самій реальності.
Ельвіра стиснула руки.
— Ні… я ж його відновила…
— Ти створила новий, — відповів голос.
Тиша.
— І тепер… він притягнув нас.
Холод пройшов по спині.
Адиль став перед Ельвірою.
— Хто ви?
Тріщина спалахнула.
— Ми — те, що існує до світла і темряви.
Повітря стало важким.
— І ми повернулися.
Ельвіра відчула, як її сила реагує.
Не страхом.
А… відгуком.
— Чому я це відчуваю?..
— Бо ти — ключ, — відповів голос.
І ці слова знову вдарили сильніше за будь-який біль.
— Ні…
Адиль стиснув її руку.
— Не слухай їх.
Але було пізно.
Тріщина розширилася ще більше.
І з неї вирвався потік енергії.
Не світло.
І не темрява.
Щось інше.
Дике.
Первісне.
Воно вдарило в землю, змушуючи ліс здригнутися.
Ельвіра впала на коліна.
— ААА…
Сила всередині неї різко активувалася.
Баланс… почав коливатися.
— Ти відкрила двері, — сказав голос.
— І тепер ти повинна їх закрити.
— Я… не знаю як…
Адиль став поруч, підтримуючи її.
— Тоді ми знайдемо спосіб.
— Ні, — відповів голос.
І вперше в ньому з’явилося щось… небезпечне.
— Або ти навчишся зараз…
Пауза.
— Або світ зламається.
Тиша стала абсолютною.
Ельвіра підняла голову.
Сльози блищали в її очах.
— Чому завжди я?..
Відповідь була тихою.
— Бо тільки ти можеш витримати це.
І в цю мить…
тріщина почала рости швидше.
Небо потемніло.
Вітер піднявся.
Світ почав змінюватися.
Адиль подивився на неї.
— Ельвіра…
Вона повільно піднялася.
Слабка.
Але рішуча.
— Я не дозволю цьому знищити все.
Вона зробила крок вперед.
Прямо до тріщини.
— Що б це не було…
Її руки засвітилися.
Світло і темрява разом.
— Я зупиню це.
Тріщина відповіла спалахом.
— Тоді доведи.
І в цю мить…
вона зробила крок у невідоме.
Світ зник.
Адиль закричав:
— ЕЛЬВІРА!
Але було пізно.
Тріщина закрилася.
І вона зникла разом із нею.
Тиша повернулася.
Порожня.
Небезпечна.
Адиль стояв один.
Його крила тремтіли.
— Ні…
Він стиснув кулаки.
— Я знайду тебе.
Його голос став твердим.
— Де б ти не була.
Десь… поза світом…
Ельвіра відкрила очі.
І зрозуміла:
вона більше не в своєму світі.
А попереду…
чекало те, що навіть Морвен боявся назвати.