Розділ 4 — Межа світла і темряви

Ніч знову опустилася на місто.
Але цього разу вона не була спокійною.
Вона була напруженою.
Живою.
Небезпечною.
Ельвіра стояла біля вікна, дивлячись у темряву. Її відображення в склі було незвичним — ніби не зовсім її.
Ніби в ньому було щось інше.
Щось… чужорідне.
— Ти не спиш, — тихо сказав Адиль, заходячи до кімнати.
Вона не обернулася.
— Я боюся заснути.
Його кроки стихли позаду.
— Чому?
Тиша затягнулася.
— Бо тоді він приходить, — прошепотіла вона.
Адиль завмер.
— Морвен?
— Так… — її голос був майже нечутним. — І з кожним разом він ближче.
Вона повільно повернулася.
І в її очах на мить промайнула темрява.
Справжня.
Глибока.
Адиль відчув, як щось усередині нього стислося.
— Ми впораємось, — сказав він твердо, хоча в голосі вже не було тієї впевненості, що раніше.
— А якщо ні?..
Вона зробила крок до нього.
— Якщо одного разу… це буду вже не я?
Він не відповів одразу.
Бо це питання було справжнім.
І болючим.
— Ти завжди будеш собою, — сказав він нарешті.
Але навіть він не був у цьому впевнений до кінця.
Раптом…
Повітря змінилося.
Різко.
Холод пройшовся кімнатою, ніби невидима хвиля.
Світло згасло.
І темрява… ожила.
Ельвіра здригнулася.
— Ні… не зараз…
Її тіло напружилося.
Руки стиснулися.
І сила знову вирвалася.
Але цього разу…
вона була сильнішою.
Темнішою.
Світло і тінь спалахнули разом, але темрява почала переважати. Вона огорнула її, ніби намагаючись поглинути.
— ЕЛЬВІРО!
Адиль кинувся до неї, але невидима хвиля відштовхнула його назад.
Він вдарився об стіну, але одразу піднявся.
— Борися! — закричав він.
Ельвіра підняла голову.
Її очі… змінилися.
Один залишився світлим.
Другий — потемнів.
— Пізно… — прошепотів голос.
Але це був не її голос.
Адиль завмер.
— Ні…
— Ти не зможеш її врятувати, — продовжив голос.
Тіло Ельвіри повільно випрямилося.
Рухи стали спокійними.
Занадто спокійними.
— Вона вже частина мене.
Адиль стиснув кулаки.
— Ти помиляєшся.
Він розкрив крила, і світло вибухнуло навколо нього.
— Вона сильніша за тебе.
На мить темрява затремтіла.
Але потім…
усміхнулася.
— Тоді доведи це.
І в цю мить Ельвіра кинулася вперед.
Адиль ледь встиг заблокувати удар.
Сила зіткнулася зі світлом.
Хвиля енергії розійшлася по кімнаті, руйнуючи все навколо.
— Це не ти! — закричав він.
Але відповіддю був новий удар.
Швидший.
Сильніший.
Він ледве стримував її.
І найстрашніше…
він відчував — це справді її сила.
— Я не буду з тобою боротися! — сказав він.
На мить…
вона завмерла.
Її рука затремтіла.
Очі змінилися.
— Аділь…
Його серце стиснулося.
— Я тут!
Він зробив крок вперед.
— Повернись до мене.
Її дихання стало нерівним.
Темрява навколо неї заколивалася.
— Я… не можу…
— Можеш!
Він простягнув до неї руку.
— Ти сильніша за це.
Тиша.
Довга.
Болюча.
І раптом…
вона закричала.
Сила вибухнула знову — але цього разу…
інакше.
Світло прорвалося крізь темряву.
Чисте.
Сильне.
Її власне.
Темрява відступила.
Очі знову стали її.
Вона впала вперед.
Адиль підхопив її.
— Ти тут… — прошепотів він.
Вона ледве дихала.
— Він… не зник…
І це була правда.
Десь глибоко всередині…
він усе ще був там.
Десь далеко…
Морвен відкрив очі.
Його усмішка стала ширшою.
— Вона пручається…
Ердан стояв поруч.
— Це проблема?
— Ні, — відповів Морвен.
Він повільно підняв руку, і тіні навколо нього закрутилися.
— Це робить гру цікавішою.
Його очі спалахнули.
— І коли вона впаде…
Він зробив паузу.
— Вона стане ідеальною.
Назад у кімнаті…
Ельвіра відкрила очі.
Слабка.
Виснажена.
Але… жива.
— Я ледь не… —
— Але не втратила себе, — тихо сказав Адиль.
Вона подивилася на нього.
— А якщо наступного разу…
Він обережно торкнувся її щоки.
— Тоді я знову поверну тебе.
Вона закрила очі.
І вперше…
заплакала.
Не від страху.
Від усвідомлення.
Це тільки почалося.
І попереду їх чекало…
найважче випробування.
Бо тепер ворог був не зовні.
А всередині.