Розділ 3 — Розрив контролю

День минув, але напруга не зникла.
Вона лише затаїлася.
Ельвіра стояла посеред кімнати, дивлячись на свої руки. Вони здавалися звичайними… але вона знала правду.
Усередині неї щось жило.
І це щось чекало.
— Спробуй ще раз, — тихо сказав Адиль, стоячи поруч.
Його голос був спокійним, але очі уважно стежили за кожним її рухом.
Ельвіра глибоко вдихнула.
— Я не впевнена, що це хороша ідея…
— Ми повинні зрозуміти це, — відповів він. — Поки воно не вирішило діяти саме.
Вона кивнула.
Повільно підняла руки.
Заплющила очі.
І спробувала зосередитися.
Спочатку нічого не сталося.
Лише тиша.
Потім — тепло.
Знайоме.
Світле.
Її власна магія.
Але через мить…
Щось інше.
Холод.
Глибокий.
Тягучий.
— Ні… — прошепотіла вона.
Очі різко розплющилися.
І сила вирвалася.
Цього разу — без контролю.
Світло і темрява одночасно вибухнули з її рук, ударяючи в стіни, розбиваючи предмети, змушуючи повітря тремтіти.
— ЕЛЬВІРО!
Адиль кинувся вперед, намагаючись стримати хвилю.
Його крила спалахнули, створюючи бар’єр.
Але сила…
Вона не підкорялася.
Вона рвалася назовні.
— Зупини це! — закричав він.
— Я НЕ МОЖУ! —
Її голос зірвався.
І в цю мить…
Світ зник.
Ельвіра опинилася в іншому місці.
Темрява.
Безмежна.
Холодна.
І перед нею…
Стояв він.
Морвен.
Його силует був чіткішим, ніж раніше.
Реальнішим.
— Ти довго трималася, — сказав він спокійно.
Ельвіра відступила.
— Це… ти?
Він нахилив голову.
— Частково.
Вона здригнулася.
— Що це означає?..
Морвен зробив крок ближче.
І разом із ним темрява навколо наче ожила.
— Те, що ти відчуваєш… — тихо сказав він, — це не просто сила.
Його очі спалахнули.
— Це я.
Ельвіра завмерла.
— Ні…
— Так, — перебив він. — Частина мене в тобі.
Її серце стиснулося.
— Це неможливо…
Морвен усміхнувся.
— Ти думаєш, наша зустріч була випадковою?
Тиша стала ще важчою.
— Коли ти торкнулася темряви… вона відповіла.
Він підняв руку.
І в ту ж мить у грудях Ельвіри щось різко стиснулося.
— І тепер… ти носиш її в собі.
— НІ! —
Світ здригнувся.
Реальність повернулася.
Ельвіра впала на коліна, задихаючись.
Кімната була напівзруйнована.
Світло мерехтіло.
Адиль стояв перед нею, важко дихаючи.
Його бар’єр ледь тримався.
— Що сталося?! —
Вона підняла на нього погляд.
І в її очах було те, що він боявся побачити.
Правда.
— Він… всередині мене…
Тиша.
Ніби навіть час зупинився.
— Що ти сказала?..
— Частина Морвена… — її голос тремтів. — У мені.
Адиль повільно опустив руки.
Його крила згасли.
— Це… неможливо…
Але він відчував.
Тепер ясно.
Чітко.
Це було правдою.
— Я не хочу цього… — прошепотіла Ельвіра.
Він підійшов до неї і опустився поруч.
— Подивись на мене, — сказав він.
Вона підняла очі.
— Ти — не він.
— Але якщо я втрачусь?..
Він стиснув її руки.
— Тоді я знайду тебе.
Вона ледь усміхнулася крізь страх.
— Навіть якщо доведеться боротися зі мною?
Адиль затримав погляд.
На мить.
Коротку.
Але чесну.
— Навіть тоді.
Тиша знову повернулася.
Але тепер вона була іншою.
Не порожньою.
Небезпечною.
Бо десь далеко…
Морвен усміхався.
— Почалося…
І цього разу…
це була не просто битва світла і темряви.
Це була битва
всередині неї.