Глава 17. Воскресіння дракона

Сірріус нахилив голову до Лареї.

— Нам потрібно дістатись до Мовчазного Обрію. Там старі хроніки ще цілі.
— Там… можливо, знайдеться ім’я для цієї Тіні.

Ларея стисла кулон на грудях — уламок дзвону, що лишився подарував  Ел’Шар.

— Тоді йдемо. Але якщо я стану тим, кого вони бояться чи зможу залишитися собою?

 Сірріус не відповів. Лише глянув на неї — мов крізь віки

Вони йшли через голі землі, де нічого не лишилося.
Земля була білою, немов зола. А небо — наче розбите дзеркало.

На краю світу стояв Обрій, і в ньому — кругла зала без входів, без дверей. Вона відкривалася лише тим, хто пам’ятає своє справжнє ім’я.

 Ларея підняла уламок кулона.
Торкнулася його губами.

— Я… не співачка. Я — та, що чує мовчання.

 Двері відкрилися.

Всередині — чорний вівтар.
На ньому — книга без слів.

Але коли Ларея торкнулася її — сторінки заповнились.

Тінь мала ім’я.
Ім’я було: «Тиша, що стала криком».

— Вона народилась не як зло, — прошепотів Сірріус. — А як біль.
— Який ніхто не почув.

 Ларея піднесла книгу до серця. І заговорила — вперше за довгий час не всередині, а вголос:

Якщо мій голос може заспівати біль — нехай він стане мостом.

 І вона заспівала.

Коли вона заспівала, не для перемоги, а для зцілення,
Тінь почула себе.
І вперше за багато віків — зупинилась.  

– Тінь не зникла. Вона все ще існує. Але більше не спотворює душі.
– Ворог став союзником — не тому, що був змушений, а тому, що був почутий.
– Справжня перемога — не в знищенні, а в розумінні.

Бо іноді світ не потребує ще одного меча.
Іноді він потребує пісні. 

А Сіріус?
Він знову злетів. Але крила вже не були ті самі.
Вони були — сплетені з пам’яті й пробачення.

І коли він пролітав над Міарієм — маленький Карас підняв дерев’яного птаха догори.
А в небі — заспівав новий день