Розділ 15. Спогади

Ніч була світлою, як спогад.Ларея стояла на схилі пагорба, спостерігаючи, як Сірріус сидить. Його спина — мов скеля, що пам’ятає бурю. Крила згорнуті, луска тьмяна під місячним сяйвом. Але найбільше мовчала не ніч. Мовчав він.

— Дозволиш? — запитала вона, коли підійшла ближче.

— Це не моє земля — відповів він. — Але біль — моя.

Вона сіла поруч. Ніч обійняла їх обох — одну маленьку людину й одного з останніх драконів світу.

— Я не завжди був цим, — промовив Сірріус після довгої мовчанки. Його голос звучав, наче камінь, що довго лежав у воді. Глибокий, змучений, справжній.
— Колись я був першим.

— Першим?

— Першим співаком вогню. Нас створили не стихії — нас виліпили з магії людського страху. Я народився в Ковальні Слова — місці, де з'єднували голос і вогонь. Моє перше ім’я не було Сірріус. Його стерли. Бо я відмовився співати те, що наказали.

— Ти зрадив?

— Я зупинився. Перед селом. У якому жила дівчинка з очима, як небо. Я побачив її — і зрозумів, що досі ніколи не бачив. Тоді я замовк. А коли замовкає дракон війни, світ вибухає мовчанням.
— Мене не знищили. Мене переробили. Залили рубцями, розчавили крила, стерли ім’я. І дали нове — Сірріус. Воно означає "післяпісенний попіл".

Його голос був не твердий, а крихкий. Як стара легенда, яку не наважуються переповісти.

Ларея не зрушила з місця.
Вона дивилася в далич— там, де у відображенні не було крил, не було луски. Була душа.

— Ти не той, ким тебе хотіли зробити, — сказала вона. — Ти — той, хто зумів відмовитися.

— А якщо колись знову заспіваю не ті слова?

— Я буду поруч. І я нагадаю, хто ти.

Сірріус не відповів. Лише нахилив голову.
І в тій тиші, яка настала, не було страху.
Тільки… прийняття.
— Я… я обрав не рятувати. А втекти.
— Вибрав себе. І відтоді… не можу літати.

Вона поклала руку на його шию.
Тепло. Ніжно.

— А тепер ти обрав мене, — сказала вона. — І це вже інший вибір.