Розділ 13. Порятунок

Ларея сиділа біля залишків храму. Білий камінь навколо неї був обвітрений, але ще зберігав символи: крила, обвиті зірками.
Сірріус стояв трохи осторонь. Його погляд — на захід, туди, де Айранвел лишився за горизонтом, а піски Р’гару розтанули в далечі.

— Ти чуєш? — тихо запитала вона.

— Що?

— Земля… співає. Не як голос. А як відлуння. Мелодія, що не зупиняється.

Сірріус сів поруч.

— Колись я чув цю пісню. Коли вперше злетів. Вона не ззовні. Вона в нас.
— Просто біль її заглушує. 

Дорога до селища Міарій була зруйнована — дерева зламані, дим завис у повітрі. З-під уламків поваленої вежі вони витягли лише двох уцілілих. Один із них — хлопчик, не старший за десять, з розбитим боком і глибокою раною на шиї.

Він майже не дихав. Очі були розплющені, але погляд — порожній.
Поруч — його дерев’яний птах, обгорілий, але ще з крилами.

— Лареє… — Сірріус нахилився до неї. — Він не дотягне. Часу мало.
Поранений хлопчик — дитя з селян, яких вони врятували дорогою — лежав на хутрі. Його дихання стало нерівним. Око втратило блиск.

   Ларея підійшла.
Іскра в її руці затремтіла.

— Я не знаю, як… — зізналася вона. — Але я мушу.

 Вона сіла, поклала руки на його груди, заплющила очі…
І заспівала.

Не голосом. Не словами.
Серцем.

 Світло почало литися з її пальців, як краплі меду в ніч.
Хлопець — сіпнувся.
Потім — вдихнув глибоко.

Його груди піднялись. Очі розплющились.
Він тихо заплакав.

— Мамо?.. — ледь чутно. Ларея посміхнулась крізь сльози.
— Ти тут. Ми з тобою.