Крила із попелу

Глава 12. Протиіскра

У центрі долини вони знайшли мозаїку. Вигорілу на піску.
Фрагменти скляної луски формували карту — дорогу до наступного ключа.

— Цей слід… веде до Зернових Земель, — пробурмотів Сірріус. — Але вони давно прокляті.

— Можливо, саме тому ми маємо туди йти, — відповіла Ларея. — Бо те, що залишилось без нагляду… вже почало повертатись.

На обрії з’явились дракони.

Не як Сірріус.
І не як тіні Хорт’Нааля.

Це були випалені. Схожі на змішання плоті та вогню.
Вони не говорили — лише сичали, і крила в них були порвані, як ідеї без волі.

— Вони не Іскра… — сказав Сірріус, встаючи перед Лареєю. — Вони — відлуння. Підробки.

Почався бій.

Кожен удар меча Лареї — засвічувався Іскрою.
Кожне ревіння Сірріуса — вибухало полум’ям із луски.

І все ж…Вона впала на коліна, долонями в пісок. Кров текла з пальців — від вібрацій. Вона віддала більше, ніж мала.

— Ти... спалив їх, — прошепотіла.

Сірріус нахилив голову.

— Ні. Ти дала мені полум’я. Я лише вивільнив його.

Пісок і кров змішалися під нею. Але серед усього — був голос.
Той, що вже не зникне.
Один із Випалених прошепотів, перш ніж згаснути:

— Він несе Протиіскру. Вона вже прокинулась.

Коли все стихло, а небо потемніло, Сірріус мовив:

— Той, хто має Протиіскру… це не Хорт’Нааль. Він лише суддя.

— А хто тоді носій?

Сірріус подивився на небо.
— Можливо… хтось із нас.

Подобається

Відредаговано: 06.08.2025