Глава 11. Піски

Їх подорож прододажувася на шляху була річка Айранвел — річка-спогад.
Її вода, кажуть, «пам’ятає кроки». Кожен, хто несе провину, бачить у віддзеркаленні те, що ніколи не відпускає. І це не вода, а дзеркало з кістками на дні.

Сірріус не хотів зупинятися. Але Ларея сіла просто на край берега, зануривши пальці у крижану течію.

— Ця річка знає більше за нас, — сказала вона. — Але не судить.

— Вона вбиває, — відказав дракон. — Затягує тих, хто не готовий.

— А хто готовий до правди про себе?

Вона мовчки дістала уламок — той чорний, що залишив їй дух у Святилищі. І занурила в річку.

Вода не розступилась. Вона зашепотіла....

 Ріка щезла за спиною, дерева розчинилися в пороху, залишивши їх посеред порожнього, сипучого кола. Пісок скрипів під ногами, наче шепотів щось давнє — щось, що не мало бути розбудженим.

Далі — пустка.
Р’гар колись був морем. Тепер — суцільна червона земля, засипана піском, що палить не лише тіло, а й розум. Там час зникає, як слід на воді.

Лише по краях — залишки колишніх поселень. Зруйновані храми. Спалені колодязі.

— Тут були інші, — сказав Сірріус. — Обрані. Перші, кого Іскра пробудила.

— І що з ними сталося?

— Вони обрали силу. Але не плату.

Серед пісків — кам’яні постаті.
Дракони. Люди. Маги.

Всі закам’янілі в русі. Обличчя — зі страхом. В деяких — простягнуті руки. Мов молилися.

— Це ті, хто знехтував Іскрою, — сказав Сірріус тихо. — Вони хотіли володіти нею, а не служити.

   Ларея підійшла до одного із них. То був юнак — не старший за неї. Його рука тягнулась до неба.

— Вони були самі.
— А ми — разом

Іскра в її руці здригнулася.

Один із кам’яних… ворухнувся.

Він говорив. Повільно, скрегочучи гранітом.
— Ти носиш Іскру… ти — світанок… але ти також тінь…

Його очі засвітилися зсередини.

— Справжній вибір попереду.
— І не всі, хто з тобою, залишаться…

Його тіло тріснуло — і розсипалося в пил.