Розділ 10. Важкий бій

У вузькій ущелині, де туман не розсіюється навіть удень, їх настигла перша атака.

Ларея здригнулась ще до того, як тіні з’явилися. Її Іскра знову затремтіла — тепер чорно-срібною хвилею.

 — Не відчиняй їм думки! — закричав Сірріус, коли відчув, як його розум наче розщеплюється.

Але було пізно.

Один Видих ковзнув до Сірріуса.
— Сірріус… Ауралія чекає… вона жива…

І він побачив її. Стояла на скелі. Усміхалась. Жива.

— Брате, не йди далі. Тут — лише біль.

Він зробив крок. Ще один…

І тоді Ларея доторкнулась до нього.
Її долоня — маленька, тепла.
Її голос — крихкий, але сталевий:

- Це не вона. Це лише твоя провина.

Тоді Ларея поклала руку йому на луску.
Іскра вибухнула світлом.
Не знищила Видиха, але розсікла тінь, розірвавши ілюзію.

Сірріус знову бачив. І знову палав.

Вони виграли бій, але не війну.
Сірріус був поранений — не тілом, а духом.

— Вони покажуть тобі все, чого ти прагнув, — сказала Ларея. — І все, що не встиг зробити. Але це лише маска.

— А якщо правда страшніша за ілюзію? — відповів він.

— Тоді ми переживемо і правду. Разом. 

Вони не говорили довго. Лише сиділи біля вогнища.
Сірріус, спершись на камінь, подивився на дівчину.

— У мене колись був лідер. І в нього була така ж риса, як у тебе. Він вірив навіть у те, що не можна було врятувати.
— Він загинув.

— І ти досі віриш, що це була помилка?

— Я досі думаю, що вірити — це страшніше, ніж загинути.

Ларея усміхнулась.
— Значить, ти починаєш знову жити.
 

Хорт’Нааль бачить...

В далекому тронному залі некродракон відкрив очі.

— Вона сильніша, ніж я думав. І він теж.

 Він вийшов зі своєї тіні.

Прийшов час зустріти їх… особисто.