Розділ 8. Пробудження

Коли вони дійшли до центра залу, земля задрижала. Камінь під ногами засяяв рунічним колом.

— Це Вогнище Пам’яті, — сказав Сірріус. — Тут зберігається дух роду.

— Не всі духи сплять, — сказала вона. — Деякі… лише чекають голосу.

І тоді Ларея промовила давнє слово. Воно не було людське. І не драконяче. Це було слово з початку.

Світло з Іскри рвонулося вгору, і…
стеля зникла.

Над ними — зоряне небо, хоча було полудень.
І з темряви почали з’являтися силуети.

Вісім духів. Дракони минулого. Примари, зроблені з вогню та спогадів. Кожен — старший за Сірріуса, могутніший, і… вражений.

— Вона пробудила нас, — пролунав голос одного з них.
— Вона носить Іскру.
— Вона — Ларея Світлоноська.

Сірріус стояв мовчки. Але відчув, як його зламані крила…
тепліють.   

Один із духів підійшов до Лареї. Прозорий, як дим, але очі — живі.

— Дитя пісні й попелу.
— Ти принесеш світанок, якого ми не дочекались.
— Але пам’ятай: світло без тіні — сліпота.

Він поклав їй у долоню уламок — схожий на Іскру, але чорний, мов ніч.

— Світло зростає тільки разом із тінню.
— Обидва — твої.

Коли духи зникли, залишився лиш один.
І він звернувся до Сірріуса:

— Вона пробудить не лише нас.
— Хорт’Нааль уже йде. І не сам.
— Ти маєш стати вогнем, що не горить. Захисником, який сам потребує захисту.

Сірріус кивнув. Його голосу не було — лише згода.

Коли вони вийшли зі Святилища, небо розверзлося громом.

Вдалині — чорні крила.
Некрилаті дракони.

Легенди повертались. І не всі хотіли добра.