Крила із попелу
Розділ 7. Святилище
Світ змінився ще до того, як вони це відчули.
Повітря стало важчим, ніби наповнене невидимим пилом пам’яті. Земля — м’яка, але дихала. Каміння — мовчазне, але спостерігало. Вони підійшли до входу найдавніше святилище драконів, поховане в глибинах гір.
— Сюди не ступала нога людська вже тисячі літ, — прошепотів Сірріус.
— Я не людина, — відповіла Ларея, і її голос вібрував у камені, ніби це була правда, яку чекали почути.
Скелі Небачених відкрилося не дверима, а дотиком.
Коли Ларея піднесла Іскру до розколотої плити, та розійшлася тріщинами, і світло залило темряву.
Стіни були вкриті різьбленням:
— Дракони у польоті.
— Легенди, висічені в камені.
— Люди та дракони, що колись були єдиним племенем.
Сірріус зупинився.
Перед ним — зображення дракона з розбитими крилами.
А поруч — жінка з зав’язаними очима, яка тримала Іскру.
— Це не може бути… — прошепотів він. — Це... про нас?
— Ні, — сказала Ларея, торкаючись стіни. — Це було до нас.
#2993 в Фентезі
Відредаговано: 06.08.2025
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
