Розділ 6. Ворог

 Ліс дихав тишею, мов сам затаїв подих перед бурею. Тіні дерев ковзали по воді, а озеро здавалося застиглим дзеркалом, у якому небо втратило кольори.

Ларея саме простягала руку до поверхні, коли навколо з’явився звук — глухий, як стукіт серця під землею.

І з ґрунту вони постали...

Не звірі. І не люди.
Глиняні тіні — створіння без тіл, ліплені з землі і просочені мертвою магією. Їхні рухи були уривчасті, скреготливі. Вони не мали облич, але мали мету. Одну.

Сірріус одразу розпізнав це:
— Хорт’Нааль послав їх.
— Некромант знає, що він живий.
— І хоче знищити його до того, як той стане небезпечним.

Перша тінь кинулася вперед — лапи з багнюки, зліплені в кулаки. Сірріус кинувся вбік, рубаючи хвостом і розбиваючи двох супротивників. Але вони множилися, виростали з коріння, сочилися з тріщин у камінні.

Вони обступали. Вони несли смерть мовчки.

І тоді вона заспівала.

Спершу — шепотом.
Потім — чітко.
А тоді — голосом, що розривав ніч.

Пісня народилася в її грудях — крихка, мов льодинка на весняному листі, але в ній був світ.

Голос піднявся над боєм — чистий, тремтливий, як кришталь у вогні.

І глина тріснула.
Перша тінь розсипалась, мов черепок. Друга — відступила. Руни на землі навколо Лареї спалахнули сріблом. Вітер став мов дзвін.

Сірріус, за її спиною, відчув — у ньому щось прокинулось.
Полум’я.
Його не було. Але воно народилось у ній.
І він спопелив усе, що залишилось.
 

Тієї ночі вони не спали.

— Ти щось пробуджуєш у мені, — сказав Сірріус, вдивляючись у зорі.

— Я не знаю, що це. Але воно старше за мене. І старше за тебе.

— Це знову починається, — прошепотів він. — Цикл.

— Можливо, — відповіла Ларея. — Але цього разу... ми пройдемо його разом.

Десь далеко, у Кістяному Крузі,
Хорт’Нааль прокинувся у лихому сні.
І темрява здригнулась. Бо світло…
вже йшло.